Логопсихологія - Конопляста С.Ю. - 3.3. Основні форми і види мовленнєвих порушень

Враховуючи зазначене вище, з'ясувавши складні проблеми систематики вад мовлення, логопсихолог повинен мати певну базу логопедичних знань, добре орієнтуватися у класифікаціях вад мовлення, якими користуються у сучасній практичній логопедії. З цією метою вважаємо за потрібне розглянути основні логопедичні поняття, форми і види порушень мовлення та згрупувати їх згідно з наявними класифікаціями.

Відповідно до сучасних досліджень порушення мовленнєвого розвитку дітей — це одна з форм складного когнітивного дефекту, сутність якого полягає у вибірковому розладі мовленнєвої функції та зумовлених ним відхиленнях позамовних функцій і процесів.

З метою визначення порушень мовленнєвого розвитку використовуються різні терміни, що не завжди є синонімічними, наприклад: розлади мовлення, дефекти мовлення, недоліки мовлення, патологія мовлення, недорозвиток мовлення, недорозвинення мовлення, відхилення у мовленні тощо.

Порушення мовлення — це термін для позначення відхилень від мовленнєвої норми, прийнятої в мовному середовищі, що частково або повністю перешкоджають мовленнєвому спілкуванню, обмежують можливості пізнавального розвитку та соціокультурної адаптації.

До недоліків розвитку мовлення належать відхилення від нормального формування мовних засобів спілкування. До складу поняття "недоліки мовленнєвого розвитку" входять не тільки недоліки усного мовлення, а й, як правило, порушення писемного мовлення.

Практичне розв'язання проблеми подолання мовленнєвого недорозвинення у дітей визначається розумінням співвідношення мови і мовлення. Часто ці терміни неправильно використовуються як синонімічні. У сучасних психологічних і лінгвістичних дослідженнях спостерігаються суттєві відмінності цих понять.

Мова — це, насамперед, система об'єктивно наявних, суспільно зумовлених зпаків, що співвідносять понятійний зміст і типове звучання, а також система правил їх використання і поєднання. Будь-яка особа оволодіває мовою, її фонетикою, словниковим фондом, граматичною будовою, навчається говорити, писати тощо. Процес оволодіння мовою впливає на всі аспекти психіки людини, є умовою формування її свідомості.

Мовлення — це мова в дії, тобто мовлення — психофізіологічний процес реалізації мови.

Мова є засобом спілкування, а мовлення — процесом спілкування.

Психологію, передусім, цікавить, яке місце займає мовлення в системі вищих психічних функцій — в и взаємозв'язках із мисленням, свідомістю, пам'яттю, емоціями тощо. При цьому особливо важливі її особливості, за допомогою яких відображаються структура особистості й діяльності. Структура мовленнєвої діяльності, або мовленнєвої дії, збігається зі структурою будь-якої дії: включає фази орієнтування, планування (у формі внутрішнього програмування), реалізації та контролю.

У процесі мовленнєвого досвіду в дитини, яка розвивається нормально, формується здатність до мовлення. Як зазначає О.О. Леонтьєв, механізм мовленнєвої здатності формується на основі вроджених психофізіологічних особливостей людини та під впливом мовленнєвого спілкування. Лінгвістична здатність (здібність) — це сукупність мовленнєвих навичок та умінь, що сформувалися на основі повноцінних передумов їх розвитку. Розрізняють чотири види мовленнєвих умінь: вміння говорити, ауліювати (для усного мовлення), уміння читати і писати (для писемного мовлення). Компонентами лінгвістичної здатності с:

— добро виражена вербальна пам'ять, котра виявляється у процесі швидкого утворення вербальних асоціацій;

— швидкість і легкість утворення функціонально-лінгвістичних узагальнень, за допомогою яких забезпечується формування "відчуття правильності" мовлення.

Виокремлюють дві форми мовлення: зовнішнє (експресивне) та внутрішнє (імпресивне).

Зовнішнє мовлення мас такі види: усне (діалогічне та монологічне) та писемне.

Діалогічне мовлення — психологічно найбільш проста і природна форма мовлення, що виникає під час безпосереднього спілкування двох або декількох співбесідників і складається в основному з обміну репліками. Форма та ступінь участі дитини у діалозі — один з показників її мовленнєвого розвитку.

Репліка відповідь, заперечення, зауваження на слова співбесідника — відрізняється стислістю, питальними і спонукальними реченнями, синтаксично стислими конструкціями.

Ознаками, за якими діалогічне мовлення відрізняється від монологічного, е:

— емоційний контакт тих, хто говорить, їх вплив один на одного за допомогою міміки, жестів, інтонації, тембру голосу;

— ситуативність, тобто предмет або тема обговорення існують у спільній діяльності або сприймаються безпосередньо.

Співбесідники підтримують діалог за допомогою уточнювальних питань, зміни ситуації та намірів тих, хто спілкується. Цілеспрямований діалог, пов'язаний однією темою, називається бесідою.

Монологічне мовлення це послідовно зв'язне викладення однією особою певної системи знань або подій. Для монологічного мовлення характерними с послідовність і достовірність, що забезпечують зв'язність думки, граматично правильне оформлення, виразність головних засобів. Монологічне мовлення, безперечно, складніше, ніж діалогічне, за змістом і мовним оформленням, передбачає достатньо високий рівень мовленнєвого розвитку того, хто говорить.

Вирізняють три основні види монологічного мовлення: оповідь (оповідання), повідомлення, опис і міркування, які, в свою чергу, поділяються на підвиди зі своїми мовними, композиційними та інтонаційно-виразними особливостями.

При відхиленнях мовленнєвого розвитку від норми монологічне мовлення порушується більше, ніж діалогічне.

Писемне мовлення графічно оформлене, організоване на основі буквених зображень. Це мовлення звернене до широкого кола читачів, позбавлене ситуативності й передбачає поглиблені навички звуко-літерного аналізу, вміння логічно і граматично правильно передавати власні думки, аналізувати написане й удосконалювати форму вислову. Повноцінне засвоєння письма і писемного мовлення тісно пов'язане з рівнем розвитку усного мовлення. У період оволодіння усним мовленням у дитини відбувається неусвідомлене опрацювання мовного матеріалу, накопичення звукових і морфологічних узагальнень, що забезпечують готовність до оволодіння письмом у шкільному віці. Недорозвинення усного мовлення зазвичай зумовлює порушення письма різного ступеня тяжкості.

З лінгвістичного погляду до усного мовлення, як складного і багатогранного процесу, належать такі аспекти мовлення:

— фонетичний (звуки мовлення, які дають можливість диференціювати слова у загальному потоці звуків);

— лексико-граматичний (слова, фрази, повідомлення);

— мелодико-інтонаційний (інтонація, голос, темброве забарвлення);

— тем по-ритмічний (темп і ритм мовлення).

Залежно від браку того чи іншого компонента мовлення лінгвістичні порушення поділяються па:

1) фонетичні — неправильна вимова одного чи групи звуків (сонорних, шиплячих, свистячих; порушення за твердістю-м'якістю, глухістю-дзвінкістю приголосних звуків тощо);

2) лексико-граматичні, що характеризуються обмеженим словниковим запасом, неправильним узгодженням слів у фразі, не договорюванням, перестановкою, неправильним використанням прийменників, відмінків, збідненою фразою тощо);

3) мелодико-інтонаційні, які спостерігаються у процесі неправильного використання наголосів (логічний — у фразі, граматичний — у слові), а також порушення, пов'язані з силою, висотою, тембром голосу (тихий, здавлений, хрипкий, невиразний, писклявий, глухий, не модульований, неприродній);

4) темпо-ритмічні, для яких властиві прискорений, уповільнений, переривчастий темпи (необґрунтовані паузи, спотикання, скандування звуків і слів, запинки несудомного (фізіологічні ітерації, полтерн) та судомного характеру (різні форми заїкання);

5) порушення писемного мовлення:

а) порушення письма, що полягає в неправильному перешифруванні фонеми у графему, недописуванні, пропусках і плутанні літер у слові, написанні за межі рядка тощо;

б) порушення читання (заміна і плутання звуків, читання по літерах, перекручування звуко-складової структури слова, порушене розуміння прочитаного, аграматизми тощо).

Внутрішня форма мовлення (імпресивне, мовлення "про себе") — це беззвучно мовлення, яке виникає, коли людина про що-небудь думає, подумки складає план висловлювання. Внутрішнє мовлення відрізняється структурою, предикативністю, згорнутістю, браком другорядних членів речення, тобто має синтаксичну і есмантичну будову за відсутності фонетичного оформлення.

В онтогенезі внутрішнє (імпресивне) мовлення формується у дитини на основі зовнішнього (експресивного) і є одним із основних механізмів мислення.

За допомогою внутрішнього мовлення відбувається процес перетворення думки у мовлення і підготовка (планування) мовленнєвого висловлювання. Така підготовка має декілька етапів. Висхідним для кожного мовленнєвого висловлювання с мотив або задум, який відомий тому, хто говорить, у загальних ознаках. Потім у процесі перетворення думки у висловлювання починається стадія внутрішнього мовлення, що характеризується семантичними уявленнями. Далі з великої кількості потенційних смислових (змістовних) зв'язків виокремлюються найнеобхідніші й здійснюється вибір відповідних синтаксичних структур (Л .С. Виготський).

М.І. Жинкін дає таке визначення сутності внутрішнього мовлення: "Це суб'єктивна мова-посередниця, за допомогою якої задум перетворюється у зовнішнє мовлення".

На основі переструктурування шляхом семантичного плану будується зовнішнє мовленнєве висловлювання на фонологічному та фонетичному рівнях з розгорнутою граматичною структурою, тобто формується озвучопе мовлення. Такий процес може, відповідно, порушуватися па рівні будь-якого ланцюжка як у дітей, так І У Дорослих, які мають недостатній мовленнєвий досвід або виражену патологію мовлення.

Нормальний розвиток мовлення без будь-яких порушень може мати кілька аспектів, пов'язаних із поступовим оволодінням мовою:

1) розвиток фонематичного слуху і формування навичок вимови фонем рідної мови;

2) оволодіння словниковим запасом і правилами синтаксису. Активне оволодіння лексичними і граматичними закономірностями починається у дитини з 2— З років і закінчується до 7 років. У шкільному віці відбувається удосконалення набутих навичок на основі засвоєння писемного мовлення;

3) цей аспект безпосередньо пов'язаний із другим, означає оволодіння смисловим аспектом мовлення. Найкраще він виявляється у період шкільного навчання.

У психічному розвитку дитини мовлення відіграє величезну роль, виконуючи комунікативну, узагальню пальну та регулювальну функції.

3.4. Сучасні класифікації мовленнєвих порушень
3.4.1. Клініко-педагогічна класифікація порушень мовлення
Порушення структурно-есмантичпого (внутрішнього) оформлення висловлювання
Порушення писемного мовлення
3.4.2. Психолого-педагогічна класифікація порушень мовлення
Розділ 4. ОСОБЛИВОСТІ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДІТЕЙ З ПОРУШЕННЯМ МОВЛЕННЯ
4.1. Відчуття і сприймання
4.2. Пам'ять
4.3. Мислення
4.4. Особливості розвитку мовлення і мислення у дітей з вадами мовлення
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru