Психологія конфлікту - Долинська Л.В. - Інтеракціоністський підхід

Американський психолог Дж. Морено у 1949 році запропонував міжособистісну теорію соціометріїта мікросоціології. Він вважає, що спроби звести сутність людини до біологічної, соціальної чи психологічної сторони життя неправомірне, оскільки вони роблять людину вигнанцем у суспільстві. Кожна людина має нести відповідальність за увесь всесвіт, тому що найважливішою проблемою є збереження життя та майбутнє всесвіту.

Теорія Дж. Морено виникла як спроба об'єднати досвід, накопичений попередніми поколіннями психологів та соціологів. На думку Дж. Морено, психологи на початку XX століття займалися лише проблемами індивідуумів, кожен з яких був відокремлений від інших, а об'єктом вивчення соціологів були недиференційовані маси.

Релігійні заняття привели Дж. Морено до перебільшення значення нашого досвіду, який виражається у колективі та спілкуванні. Він вважав колектив найяскравішим систематичним вираженням почуття "ми". Колектив складається з будь-якої кількості "ти" і "я". У запропонованій автором теорії відносин центральне місце займає структура "ви", у той час як для попередників головною була структура "я". Дж. Морено усвідомлював необхідність двосторонньої зустрічі між індивідами. Саме так було покладено початок міжособистій теорії, соціометрії та соціограмі. Свою теорію Дж. Морено називав внеском "вмираючого релігійного світу в основи нового соціального та аксіологічного порядку".

На думку Дж. Морено, найпростіше його міжособиста теорія викладена у "Промові про зустріч". Сутність її полягає у тому, що між двома будь-якими місцями, в яких живуть певні особи, є величезна кількість країн, у кожній з яких, своєю чергою, є багато районів. У кожному з районів є певна кількість колективів, які можуть складатися з сотень і тисяч людей. Кожна людина, зустрічаючись з іншою, висуває до неї певні вимоги. Існують ситуації для одного, двох та більш ніж для двох учасників. Якщо ситуація призначена для одного, то вирішити її може лише цей один, який у ній зацікавлений. Коли проблема ситуації стосується двох людей, то вирішити її можуть між собою лише ці двоє зацікавлених. Коли проблеми ситуації стосуються усіх членів колективу, то вони можуть вирішуватися лише всіма зацікавленими, через них та між ними. Оскільки існує величезна кількість колективних поселень, то кожен з нас живе у безпосередній близькості до багатьох осіб. "Таким чином, є незліченні мільйони осіб, від яких залежить наша ситуація і ситуація яких залежить від нас. Таким чином, існують мільйони осіб, які утворюють вузол, що нас затягує".

Конфлікти виникають унаслідок порушення емоційних стосунків між людьми, наявності симпатії чи антипатії по відношенню один до одного. Дж. Морено вважає, що будь-які конфлікти можна розв'язати шляхом перестановки людей відповідно до їхніх емоційних схильностей, що таким чином можна зробити стосунки між людьми гармонійними.

Інтеракціоністський підхід

Цей підхід представлений у психології роботами представника чиказької школи Т. Шибутані. Наявність проблем у стосунках "індивід - середовище" стає причиною того, що індивід починає відчувати внутрішній дискомфорт та дисгармонію. Прагнучи усунути їх, індивід починає активно діяти для того, щоб пристосуватися до середовища. У процесі пристосування і виникають конфлікти.

Причиною виникнення конфліктів Т. Шибутані вважає належність кожної людини одночасно до кількох соціальних груп. Найчастіше ці групи, які автор називає еталонними, приймають однакові цінності, але трапляється, коли різні групи висувають щодо людини суперечливі вимоги, які людина не може задовольнити одночасно. Будучи членом певної групи індивід намагається виконувати її вимоги, хоча в іншій еталонній групі така поведінка може викликати осуд. Проте конфлікт може й не виникнути, якщо ці еталонні групи розділені між собою і у своїй діяльності керуються різними цілями.

Деякі люди у своєму житті змушені виконувати ролі, у яких виявляються протилежні права та обов'язки, унаслідок чого виникає внутрішній конфлікт, для дослідження і опису якого психологи користуються поняттям "маргінальної людини". При цьому під маргінальною людиною розуміють таку людину, яка перебуває на межі між двома чи більшою кількістю соціальних світів, але не прийнята жодним із них як повноправний учасник. Серед рис, притаманних маргінальній людині, виділяють сумніви у власній цінності, невизначеність зв'язків із друзями та постійний страх бути відштовхнутим, тенденцію до уникнення ситуацій невизначеності, хворобливу сором'язливість, прагнення до самотності та надмірну мрійливість, надмірну турботу про майбутнє, боязнь ризику, нездатність насолоджуватися та впевненість у несправедливому ставленні до них усіх навколо.

Те, що людина має маргінальний статус, не обов'язково стає причиною виникнення особистісного розладу, але кожній маргінальній особистості притаманний більш чи менш сильний внутрішній конфлікт. Особливо складним для особистості з маргінальним статусом виявляється процес формування моральних суджень, оскільки у тій чи іншій ситуації взаємодії незалежно від способу дії знайдеться хтось, кого не задовольнить поведінка цієї особистості. У такому випадку маргінальна особистість прагне захистити власні погляди, але її постійно гнітить почуття провини.

Спосіб вирішення конфліктогенних ситуацій залежить від індивідуальних особливостей особистості - це може бути або перехід до іншої діяльності, або відчуження від самого до себе аж до деперсоналізації. Позитивним наслідком маргінального статусу особистості Т. Шибутані вважає здатність до творчості та більш швидкої адаптації до соціальних змін.

Усе вищезазначене дає нам змогу зробити висновок про те, що саме на межі ХІХ-ХХ століть у психології зародилися перші теоретичні підходи до проблеми конфліктів, але єдиного розуміння цього феномену ще не склалося.