Психологія управління - Ходаківський Є.І. - 21.1. Синергійні концепції цілісності

21.1. Синергійні концепції цілісності

Суспільство ввійшло в третє тисячоліття з мудрим йменням "інформаційне". Це мало би означати великий позитив розвитку світової цивілізації зник дефіцит доступу до інформації, доступу до знань...

З точки зору синергетики, можливості інформаційного суспільства, коли обсяги обміну інформацією досягають небачених величин (порядку Мб чи навіть Гб на одну людину на добу!), значно зростає можливість відвести соціосистему як завгодно далеко від стану рівноваги. А це означає, що можливості маніпуляцій свідомістю також зростають до нескінченності.

Синергетика вчить, що перш за все систему зі збудженого стану необхідно повертати в стан спокою (тоді зникатиме відомий "ефект юрби", яка розпадається на незалежні особистості).

Інтеграція (від лат. integar - цілий, цілісний) у початковому розумінні означає стан возз'єднання, зв'язаності (згуртованості - організаційне) окремих диференційованих частин і функцій системи, організму в цілому, а також процес, що призводить до такого стану; в тотожному значенні це - об'єднання в ціле яких-небудь частин, елементів.

Людина, як біологічно-родове поняття, і специфічна, унікальна єдність біологічного та соціального, система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність.

І ні в кого не викликає сумніву, що Людина наділена найдосконалішою психосистемою і на основі самоорганізації інтегрується в такі цілісності як: індивід, особа, особистість, сім'я, родина, рід, країна (за родовими ознаками), група, колектив, суспільство (за виробничими), соціотип, соціум, квадра (за психоінформаційними).

На нашу думку процес об'єднання в самоорганізаційні цілісності за вказаними ознаками і є соціопсихоінтеграція. За самоорганізаційною сутністю, безумовно, - це категорія синергетики.

Отже, на початку розглянемо синергійні концепції цілісності.

Одним з фундаментальних відкриттів науки як форми суспільної свідомості є явище цілісності, синергії, яка характеризує феномен "не-

причинних" циклічно-синхронічних зв'язків, феномен яких аналізується в працях К. Юнга, В. Паулі, П. Девіс, М.О. Козирєва та ін. Ідеться про те, що цілокупності виявляють властивості, які принципово не можуть бути виведені з властивостей їх складових частин. Тут ми маємо феномен цілісності (інтегративності, емерджентності, синергійно-сті), де має місце системний ефект, коли у системі (цілісності) з'являються властивості, що не притаманні її компонентам, коли властивості системи не рівняються сумі властивостей її компонентів. Це було відомо ще Аристотелю та християнськім містикам: "Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані - там Я серед них" [3]. Синергія відображає ефект зв'язку, організації цілого, що проявляється, наприклад, у ефекті "дефекту маси".

У загальній теорії систем також визначається, що система не може бути зведеною до суми її складових елементів, а навпаки - сама визначає їх функцію. В плані фізіології можна навести як приклад концепцію про аддативний, потенційований, чи взаємно нейтралізуючий ефект комбінації різних факторів.

Цілісність є, насамперед, парадоксальною сутністю, оскільки вона з'являється там, де спостерігається процес досягнення єдності протилежностей, синтезу функціонально й субстанціональне відмінних об'єктів. Цілісність актуалізується там, де відмінність як фаза розвитку діалектичного протиріччя переходить у тотожність, де різноманітні дискретні сутності формують універсум, у якому все пов'язано зі всім і немає нічого абсолютно ізольованого й самостійного. Тобто цілісність є самодетерміноеаною, синергійною сутністю, "душею" Всесвіту, що можна пояснити у вигляді категорії духовності на полюсі релігійного, та "принципово нового суб'єкта науки" - на полюсі наукового пізнання. Треба сказати, що духовність, яка є переважно категорією міфологічно-релігійного, цілісно-синкретичного світорозуміння, етимологічне походить (принаймні на рівні індоєвропейських мов) з такого поняття, як "дух". Дух, як поняття в основному релігійне, виражає явище, що за своїм визначенням не має чіткої просторово-часової локалізації і співвідноситься з фізичним принципом нелокаль-ності мікрооб'єктів. Тобто дух (як і духовність) втілює в собі принцип холомності, синергії, взаємозв'язку, взаємодії, опосередкування одного іншим, відображуючи фундаментальний вимір буття - цілісність.

Виникає запитання, чим є цілісність? Філософською аксіомою став висновок про те, що взаємодія є першим, із чим зустрічається людина, розглядаючи матерію, яка рухається. Дійсно, рух, як невід'ємний атрибут матерії, є результат взаємодії, котра постає у своєму найбільш фундаментальному вигляді як біполярна суб'єкт-об'єктна категорія, що виконує функції всезагальної пояснювальної моделі дійсності. Дана модель набуває колосальної гносеологічної цінності в контексті концептуального поля, де світ розглядається у вигляді тріадичної схеми: як суб'єкт і об'єкт (щось внутрішнє і зовнішнє, іманентне і трансцендентне, людина і світ, "Я" і "не-Я") і межа між ними. У гештальтпсихології це тріадне членування виступає у вигляді схеми: "Я", "не-Я" та "межа" між ними. Внаслідок того, що межа має парадоксально-багатозначний зміст (тому, що принципово неможливо сказати, кому вона належить: суб'єкту, об'єкту, їм обом одночасно, або ні першому ані другому, суб'єкт-об'єктні відносини також парадоксальні, оскільки з позиції вищесказаного суб'єкт й об'єкт, з одного боку, являють собою єдиний нерозривний комплекс (якщо межа належить їм обом), а з іншого, - вони постають як контрарні, окремі сутності, якщо межа належить або одному з них, або є чимось самостійним.

Суб'єкт-об'єктні відносини, що теоретично втілюють у собі будь-які два взаємодіючі елементи нашого світу, не є суто умоглядною моделлю дійсності, оскільки, як вчить сучасна фізика, Всесвіт на його фундаментальному квантовому рівні (на рівні мікросвіту) являє собою єдиний нероздільний комплекс, суб'єкт-об'єктні складові якого координуються так званими непричинними імплікативними синхронічними зв'язками, виявляючи реальність цілісної (синхронічної) причинності. З іншого боку, макросвіт постає у вигляді конгломерату відносно непроникних матеріальних форм, що причинне регулюються принципом класичного лінійного (діахронічного) детермінізму і взаємодіють за такою схемою суб'єкт-об'єктного відношення, де суб'єкт і об'єкт є окремими сутностями [66].

Таким чином, як у сфері гносеології, так і онтології виявляються щонайменше дві теоретично принципово рівноправні схеми суб'єкт-об'єктних відносин, у рамках однієї з яких суб'єкт і об'єкт інтегровані в одне симфонічне ціле, а в рамках іншої - вони виступають дискретними сутностями.

Більш детальний аналіз суб'єкт-об'єктних відносин показує, що межа, як концептуальна сфера взаємодії суб'єкта та об'єкта (що втілюють два будь-яких взаємодіючих протилежних початки і має парадоксальний зміст), може належати:

1) суб'єкту;

2) об'єкту;

3) першому та другому одночасно;

4) ані першому, ані другому.

Таким чином, межа (а в більш загальному розумінні - будь-яке граничне явище) є категорією, що відображає цілісність, зв'язок, взаємину, котра, як вважає А. І. Уємов, "складає річ з елементів". Як пише Г. І. Челпанов, коли ми вимовляємо слова "сила", "властивість", "здібність", то не треба думати, що ми визнаємо за ними якусь реальність - це лише слова для позначення мислимих відношень між речами.

Саме у сфері межі як біфуркаційної сутності відносини між суб'єктом та об'єктом репрезентують феномен цілісності, тому що тут ці відносини постають як когнітивно рівноправні аспекти дійсності. Справа у тому, що у сфері межі відносини між суб'єктом та об'єктом виявляють чотири можливих когнітивно рівноправних формально-логічних "переваги" залежно від того, кому належить межа:

1) або об'єкт є первинною реальністю (коли межа належить об'єкту);

2) або суб'єкт (коли межа належить суб'єкту);

3) ані суб'єкт, ані об'єкт (коли межа не належить жодному з них);

4) і суб'єкт, і об'єкт (коли межа належить їм обом).

У буддизмі та індуїзмі ця четвертинність втілена в діалектичній установці, що має назву "чотири альтернативи", що відповідають чотирьом рівням осягнення буття, а також виражають чотири можливі логічні координації між будь-якими протилежностями. Ці альтернативи також співвідносяться з етапами розвитку діалектичного протиріччя, що виступає концептуальною підставою будь-якого розвитку та руху, який, у свою чергу, є основним атрибутом та способом існування матерії: тотожність (і суб'єкт, і об'єкт) - відмінність (об'єкт та суб'єкт як окремі сутності) - протилежність (ні суб'єкт, ані об'єкт, оскільки вони виключають один одного). Ці чотири фундаментальні стани можна зіставити зі схемою "гносеологічно-світоглядних переваг" відповідно до Ю. А. Урманцева, який використовує принцип "чотирьох альтернатив" для класифікації підходів до вирішення основного питання філософії:

1) або суб'єктивна реальність є первісною;

2) або об'єктивна;

3) або і та, і інша;

4) ані та, ані інша.

Принцип чотирьох переваг виявляється і в тому, що "порівняльна релігія та філософія показують, що Думаючий може вважати себе смертним, безсмертним, одночасно смертним та безсмертним (реінкарна-ція) чи навіть неіснуючим (буддизм)".

Можна говорити про спеціальний ефект межі, який спостерігається у багатьох формах поведінки, коли, як доводять етологи, лісова галявина, берег моря, межа зораного поля і взагалі будь-яка особливість на одноманітній місцевості приваблює живих істот, коли життя роїться головним чином на межі трьох середовищ - океану, суші та атмосфери. Межа ("середина") може розумітися як перехрещення функцій, як місце, де "накопичується структура", як те, що поєднує минуле з майбутнім, тобто межа є концептуальним фокусом буття, який дозволяє пов'язати те, що було (минуле, витоки) з тим, що буде (майбутнє, мету), через що кристалізується структура як єдність своєї історії та перспективи.

Треба додати, що межа як нейтральний, "центральний" елемент будь-якого відношення, відображається в структурі логічного судження. Справа у тому, що структура логічного силогізму універсальна і випливає зі структури давньогрецького міфу. В цій структурі (суб'єкт - зв'язка - предикат) зв'язка як межа між двома логічними термінами має вирішальне значення та є логічною і мовною універсалією, при цьому виникнення логіки як науки постає як залежне від ролі, яку відіграє ця зв'язка.

Людину такою робить здатність мислити, а останнє реалізується, перш за все, як парадоксально-гранична сутність, оскільки воно поєднує такі функції, що взаємно виключають одна одну, як аналіз та синтез, конкретизація та абстрагування. Крім того, мислення характеризується феноменом дипластії - притаманним лише людській свідомості психологічним феноменом ототожнення двох елементів, які одночасно виключають один одного. Дипластія свідчить про те, що мислення людини базується на здатності поєднувати протилежності, що можливо тільки у сфері їхньої концептуальної межі, яка парадоксальним чином одночасно здійснює функції по їх диференціації та ототожненню.

Ефект межі проявляється і в тому, що "людські гени відтворюють себе не в деякій аморфній масі населення країни, регіону, континенту чи світу в цілому, а саме в етнічних межах. Протягом віків це призводить до формування генетичної своєрідності етносів і відмінностей між їх генофондами". Як показав Л. М. Гумільов у книзі "Ентогенез та біосфера Землі", вісі пасіонарних поштовхів, подібно "життєвому пориву" А. Бергсона, дають імпульс розвитку тих чи інших глобальних соціальних процесів. Ці вісі пасіонарних поштовхів проходять через стики ландшафтів і, як наслідок, через угрупування людей, що займаються різними видами господарської діяльності.

Цікаво, що організація хімічних молекул полягає в тому, що в ній зникає будь-яка відокремленість частин. Ціле тут не просто сукупність частин, а скоріше сукупність відношень між частинами. Всі зв'язки між молекулами стають спільними, і всі частини поєднуються єдиним спільним зв'язком, яка в багатьох відношеннях виявляє властивості окремих частин.

Суть межі можна проілюструвати й думкою М. М. Бахтіна, який вважав, що людина ніколи не співпадає з собою, а істинне життя особистості здійснюється як би у точці цього неспівпадіння. Як писав А. Камю, "митець виковується саме в цьому постійному мандруванні між собою та іншими, напівдорозі від краси, без якої не може обійтись, до людського суспільства, з якого не в силах вирватися" [40].

На думку А. С. Карміна: "Межа має діалектичний суперечливий характер. У ній буття кінцевого об'єкта як би зіштовхується з його небуттям. Через її існування небуття кінцевого виявляється невід'ємною умовою його буття". Тобто тут буття та небуття "стикаються", через що ми маємо "парадокси межі", які "полягають в тому, що "поблизу" межі має місце своєрідне "спотворення" кінцевого об'єкта. Визначеність об'єкта на межі його буття як би "вироджується", через що виникають труднощі в опису "граничних ситуацій". Білоруський вчений О. И. Вейник вважає, що час як матеріальний фактор накопичується на "межі розподілу середовищ". Сутністю межі, як вважає езотерична філософія, є рух.

Велике значення у нейрофізіології мають так звані третинні зони мозку О.Р. Лурії (так звані асоціативні зони, чи зони перекриття), де вторинні зони, які реалізують специфічні функції, перетинаються і де втрачається модальна специфічність. Саме третинні зони забезпечують відчуття чуття більш вищого порядку.

Згідно з Е. Дюркгеймом, духовні (вищі) цінності й ідеї людини лежать між суб'єктом і об'єктом.

Тут можна говорити про феномен соціального. Р. Парк (1928 р.) вперше визначив маргінальність як стан індивідів, що перебувають на межі двох різних конфліктуючих укладів, способів життя, культур, рас. Маргінальність тут може розумітися не лише як соціальний феномен, але й феномен науковий - як джерело руху до нового, коли можна зазначити, що "Абсолютна більшість нового, геніального, відкритого в науці та технології, культурі тощо, спочатку виглядала як єресь, як щось незвичне, ненормальне, відхилене, тобто маргінальне" [43, с. 177-178]. '

Г. В. Ф. Гегель писав, що кінцевість в тому і полягає, що дещо має межу, тобто в тому, що тут покладено його небуття, бо тут це дещо закінчується, отже, що воно завдяки цьому співвідноситься з чимось іншим. Тобто у визначеності і кінцевості полягає умова небуття, що дозволяє речам співвідноситись одна з одною. "Межа має діалектичний суперечливий характер. У ній буття кінцевого об'єкта як би зіштовхується з його небуттям. Завдяки її існуванню небуття кінцевого виявляється невід'ємною умовою її буття. Тут буття стикається з небуттям, завдяки чому ми маємо парадокси межі, які полягають в тому, що "поблизу" її має місце своєрідне "спотворення" кінцевого об'єкта. Визначеність об'єкта на межі його буття як би "вироджується", в силу чого виникають труднощі у опису "граничних ситуацій". Тут можна говорити і про межу, що актуалізується в процесі розвитку здібності мислення. Як писав О. І. Герцен, перш ніж мислення перейшло від чуттєвих і сущих визначень безумовного до визначень абстраговано-логічних, воно природним чином мало спробувати виразити безумовне проміжним моментом, знайти істину між крайнощами сущого і абстрагованого.

Гранична ситуація як парадоксальна сутність фіксується в контексті поняття "еволюційної середини", чи "перехідної сходинки" від одної якості до іншої, яку Аристотель, Г. Гегель та інші філософи називали "середнім терміном" по відношенню до понять, що фіксують вихідний та завершальний якісний стан об'єкта, розвиток якого аналізується. У філософській літературі відношення таких "напівпротилежностей" називають контрмедіальним на відміну від контрарного відношення, яке відображає "повну" полярну симетричну протилежність речей та процесів (наприклад, рух та спокій, світло та темрява), та на відміну від контрадикторного (темне-нетемне, тобто не несвітле). Спроба аналізу цього рівноважного, міжякісного ступеню процесу розвитку міститься в гегелівській діалектиці. Він розглядав стан індиференції, рівноваги протилежностей як ключову умову, "пусковий" момент переходу буття в сутність; цей стан Г. Гегель визначає як "форма безформного".

Межа тут має парадоксальний зміст через те, що в ній минуле трансформується у майбутнє, тобто тут об'єкта, що змінюється в результаті розвитку, вже немає як старого, і ще немає як нового. Тут маємо парадокс розвитку (виникнення, або телеологічний парадокс), який полягає в тому, що якщо щось нове (у нашому випадку - "Я") виникає зі старого, то воно вже повинно утримуватися в ньому в потенційно-можливому, віртуальному стані і, тому, не є "радикально" новим у повному змісті цього слова. У К. Маркса даний парадокс виявляється в тому, що капітал виникає в обігу й одночасно не в ньому. У Ч. Дарвіна новий вид виникає зі старого й одночасно не з нього.

Явище "перехідної сходинки" є актуальним в теорії антропосіоге-незу. Граничні явища знаходять свої відображення і в тому, що біологічні об'єкти постають як складні системи, де граничні процеси на мембранах, і зокрема міжфазні явища відіграють вирішальну роль.

Не лише структурний, але й динамічний аспект Всесвіту виявляє тріадичне членування явищ і речей, коли схеми "внутрішнє - межа - зовнішнє", та "тезис - антитезис - синтез" ("тотожність - відмінність - протилежність") виявляються методологічно ізоморфними. Один із важливих підходів до розгляду духовності у максимально широкому когнітивному контексті є її аналіз з позиції концепції універсальної парадигми розвитку, що розробляється нами. Цілісність тут з одного боку - початковий етап розвитку, зміни будь-якої сутності, яка конституює процес дихотомічного розщеплення цілого на протилежності. З іншого боку, до цілого дані протилежності повертаються, взаємно знищуючись в результаті взаємодії. Ціле також незмінно присутнє в процесі взаємодії протилежностей: воно опосередковує цю взаємодію й виступає "нейтральним", "ідеальним" початком взаємодіючих протилежностей, який постає інтегральною й іманентною якістю цілого, що сугубо специфічно характеризує предмет і в той же час с внутрішньою основою для всіх його боків (частин).

Тут цілісність як парадоксальна категорія, як нейтральність, як "ніщо", виявляє погоджувальну функцію. Релігійно-міфологічна свідомість проводить думку, що все суще створено Богом з "нічого", із "невидимого" шляхом розщеплення (дихотомічного розділення) його на світло та темряву, тобто на дещо негативне та позитивне, чоловіче та жіноче... Це приводить до буттєвого стану створення світу. Врешті-решт протилежності взаємно компенсуються і відновлюють стан початкової єдності, як у Ф. Капра, "блудний син" повертається в "батьківське лоно", а людина, як вказував Лао-цзи, починає сполучати в одній особі протилежності: "пізнає мужнє і все ж залишається жіночим". У сучасній філософії, антропології, психології процес еволюції живих форм також розуміється як явище розщеплення фундаментальної симетрії організмів та середовищ, як перехід від простого до складного в результаті "біологічного вибуху". Можна говорити й про нові геологічні теорії, які концептують розвиток планет з вакуумного зародка шляхом перетворення поля на речовину, а також про "мозковий вибух", через який долається "мозковий Рубікон". А мова походить у результаті "великого лінгвістичного", чи "семіотичного вибуху".

Сучасна космологія інтерпретує процес народження Всесвіту приблизно в такій само формі, коли стверджує, що він виник унаслідок "вибуху" із симетричної "праречовини" (фундаментальної вакуумної симетрії, сингулярного стану матерії тощо) шляхом її розщеплення на речовинну та складові. Як вважає Г. І. Наан, народження Всесвіту є процесом розщеплення "ніщо" на "дещо" та "антидещо" (надлишкову та дефіцитну сутності, "плюс" та "мінус"), що призводить до актуалізації всіх відомих фізичних.

Цілісність у межах релігійної свідомості - це Вища Реальність, Абсолют, Бог (як гарант цілокупності буття, його життєвості), Брахман індуського і ведичного канону. Він трактується як тотожність матеріального та ідеального, початок, з якого через поділ на дві протилежності виникає матеріальне та ідеальне і в якому ці протилежності примирюються, коли закони, яким підпорядковується світ, виявляються виходячими з єдиного джерела, а все, що складає єдність, гармонію, повинно бути пов'язаним єдиною сутністю, від якої все залежить.

Можна говорити про єдність Брахмана та Атмана, абсолютного та відносного (діалектичні відношення між Брахманом та Атманом виявляються у положенні Гегеля про стосунки між категоріями єдиного та множинного, коли світ у собі є єдністю, чи цілим, а світ явищ - це світ багатоманітності, чи світ частин; ці два аспекти одночасно тотожні і протилежні один). У буддизмі цілісність втілено в понятті пустоти, дхарми, нірвани; в даосизмі - це Дао, сутність, що інтегрує протилежні тенденції розвитку людини та світу. Дао можна співвіднести з принципом "все у всьому", який сформулював ще давньогрецький філософ Анаксагор, і який відображений у біблейському сподіванні "да буде Бог усе у всьому" [3].

Принцип "все у всьому" знаходить відображення у спостереженні, що "чим елементарнішим є структурний рівень живої матерії, тим протилежний рівень, що рефлексує в ньому, виявляється вищим (атом - біосфера)" (як у Югая):

Цей принцип можна зіставити з монадами (самодостатніми сутностями, що являють собою цілий світ, не взаємодіють одна з одною, а лише відображаються одна в одній), з надкосмічним та метакосмічним Вакуумом (реальність якого відповідає ведичному поняттю "акаша"), Універсальним Розумом (як його бачить трансперсональна психологія), з "максимумом" Н. Кузанського, з принципом "ядерної демократії" М. А. Маркова (кожна елементарна частка складається з усіх елементарних часток), з алейроном Анаксі-мандра, з нескінченною душею світобудови, за Дж. Бруно, яка є "дійсністю всього і можливістю всього", "вся у всьому". Це й ведичне та теософське уявлення про потойбіччя - девахан, де людина перебуває у напівсні, а монада людини тут має один стан свідомості, у якому не виникає контрасту між сном та бадьорістю. Можна говорити й про розуміння монади Платоном. Його монада означала не лише одиницю чи математичну точку відправлення, але й первісний єдиний принцип всього сутнісного, незбагненну єдність, з якого все випливає в невимовленій еманації, і до якого все прямує зворотним чином, завершуючи таємне коло буття та формуючи містичну Повноту.

Цілісність можна визначити як субстанцію, як "інтегральну й іманентну якість цілого, яке суто специфічно характеризує предмет і в той же час є внутрішньою основою для всіх його боків (частин)" (Югай). Ціле можна вважати й коаліцією як способом організації елементів, що при їх поєднанні "спроможні здійснити те, що кожний окремий елемент ніколи не зміг би досягнути"; коаліція при цьому підпорядковується правилу нелінійного нададдативного складання і може бути співвіднесена з негативною ентропією, з гіпотетичним "резервуаром антиентропії", який усуває термодинамічний парадокс.

Це й поняття "внутрішньої предетермінації", явище "преадаптації" (що відображає факт існування в організмів ще не реалізованої готовності пристосовуватися до майбутнього), "випереджене відбиття", "акцептор дії" П. К. Анохіна, "образ погрібного майбутнього" М. А. Бер-штейна, "схема" П. Фреса і С. Московічі, біологічне (мітогенетичне) поле, явище, "антиципація", "преперцепція", "об'єкт-гіпотеза", "пре-концепція", цілісна (циклічна) причинність віталістів та неовіталістів та ін., що характеризується парадоксальним змістом і що принципово не може бути осягнене людиною, яка виходить з традиційних лінійно-причинних поглядів на розвиток матеріальних форм.

Це й коло, оскільки, "найбільш досконала... форма руху повинна бути коловою; тобто він має виходити від центру до периферії, від периферії до центру. Це й мотив (як психологічна категорія, суб'єктивна цінність поведінки, що інтегрує в єдине ціле оціночне ставлення людини з приводу всіх обставин її діяльності); це й креативність, одна з рис якої полягає в здатності людини тривалий час утримувати складний, неупорядкований стан об'єкта мислення, суперечливі тенденції без спроб спрощувати їх, нав'язати їм свою логіку. Це й особистість як "надчуттєва" якість, згідно з А. Н. Леонтьєвим, а також "муки матерії" Якоба Беме, що виражають, подібно до "життєвого пориву" А. Бергсона, спрямованість матерії до руху.

Це й "космічна свідомість", яку мусульмани називають "Вищою Тотожністю", а також метафізичне поняття "бінер" як "система двох факторів", "Вогнелогос" Геракліта, "Нус" Анаксагора, феномен "буття в проміжку" як і "свідомості проміжку" (розщеплення смислового спектру людини, коли виявляється незводимість біблейського та античного, античного та середньовічного один до одного, "вичерпання" єдиної драбини прогресивного сходу світової цивілізації) В. С. Біб-лера. Це й ефект "специфічної енергії чуттів", що був відкритий І. Мюллером, принцип аналогії, "спектр-гамма", стан екстазу, гіпнотичного трансу, емоція, що має синтезуючу функцію (В. Вундт): в емоціях гносеологічна протилежність суб'єктивного й об'єктивного зникає, суб'єкт та об'єкт переживаються як дещо єдине. Це й емпатія (як і емоційно-психічне зараження, що впливає особливо сильно на осіб, які знаходяться у стані підвищеного емоційного збудження), синестезія (як міжчуттєва асоціація, в контексті якої одночасно беруть участь знання, уявлення, воля, досвід життя та розум). Це й образ - специфічна трансформація знакової матерії в цілісність, що відчувається смисловим і пластичним чином, образ, що як гранична сутність "мерехтить" при переміщенні з грані предметності на грань знаковості.

Це й принцип "центр усюди, периферія - ніде". Це й катарсис (де знімаються афективні протиріччя, через що забезпечується реалізація функцій регуляції взаємовідносин особистості та середовища, суспільства), парадокс як вираження Істини, як єдність суперечливих понять та явищ (як писав К. Маркс, "наукові істини завжди парадоксальні". В мистецтві це "внутрішній контрапункт" (явище, коли твір живопису, що існує як дещо цілісне, містить у собі різні контрасти, коли, наприклад, зовнішній вид єгипетських пірамід не суперечить відчуттю вагомості); це й "культурген" як фундаментальна одиниця культури, а також "осьовий час" (переломна епоха, що покладає початок новому ступеню в розвиткові суспільства) А. Вебера.

Це й модель, як система, дослідження якої дає "засоби для отримання інформації про іншу систему"; це й символ як "всезагальний еквівалент", представник класу об'єктів, а також любов як добровільний союз людини з іншою людиною на основі збереження власної особистості, коли любов випливає з прагнення перебороти відокремленість та веде до єдності "Я" та "не-Я"; це й спонтанність як єдність активності та пасивності, через яку людина постає єдиною зі світом, цілісною самодетермінованою, самодостатньою сутністю. Це й мантра як єдність думки, слова та дії (жесту), а також Єдине Платона, семантичний вакуум В. В. Налімова, (у світлі якого картина семантичного Світу є суто геометричним явищем, а "будь-який текст починає поставати перед нами як збурений (тобто різномасштабний) стан семантично насиченого простору", при цьому сенси існують як сутності, що розміщуються по лінійному континууму Кантора), трансцендентальна свідомість як безособова спонтанність Ж.-П. Сартра, мова як "центральна точка, де "Я" та світ зустрічаються, чи, скоріше, виявляють вито-кову єдність", творчість "як найбільш універсальна з універсальних сутностей, що характеризує кінцеву природу фактів", творчість як відкритість, умова для "операціональної інтеграції", як "бісоціація" (термін А. Кестлера) - сполучення того, що ніколи не було сполучене через вибух двох цілісностей та формування з них нової цілісності. Творчість при цьому може розумітися міфологічною свідомістю як креативна "божественна" гра, у процесі якої виникає світ. При цьому така гра як спонтанний процес характеризується свободою від заданої мети, що виявляється вище ніж полярність "добра та зла".

Це й буддійське розуміння "феальності як абсолютності", яка перебуває "в самій собі, сама по собі, для себе та через себе". Це й ритм як універсальна властивість живих систем, що виявляє закон хвилястого адаптивного процесу.

Це й плерома (термін ортодоксальної та особливо єретичної християнської містики), який позначає чи деяку сутність у її незменшува-ному об'ємі, без шкоди та нестачі, чи деяку множинну єдність духовних сутностей, що створюють внутрішньо самодостатню цілокупність.

Це й особистість як центр духовних актів, як центр свідомості, який, згідно М. Шелера, сам не може бути усвідомленим; це й міф як прояв космічної свідомості. Метою міфу є створення логічної моделі для поборення якогось протиріччя, "при цьому логічний інструмент поєднання фундаментальне протилежних боків полягає в тому, що вводиться посередник (медіатор), який і виконує роль з'єднувача протилежностей. При цьому цей посередник наділяється двоїстим характером... що дозволяє йому здійснити медіацію".

Це також світове дерево, де людина постає як мікрокосм, що пов'язаний з макрокосмом, - це й ідеальне (безентропійне) тіло В. Нернста, що можливе лише при температурі абсолютного нуля; це й ідея "прихованої гармонії" протилежностей Геракліта, алейрон Анак-сімандра, "окреме явище, що несе" Е. Вокера, в сфері котрого реалізуються всі психофізіологічні феномени людини. Це й гомункулус, який в сучасних концепціях функціонування мозку постає як остання інстанція, що відповідна за сприйняття нейрофізіологічних процесів та здійснює їх керівництво. Це також "підсвідома духовність", чи "самосвідомість екзистенції", згідно з Ф. Франклом, яка повинна розгортатися у вищому вимірі відносно витокової точки пізнання. Це й "піковий досвід" ("peak experiences) як вища точка життєдіяльності людини, згідно з А. Маслоу.

Це й прекрасне як його розуміє сюрреалізм, де воно, за І. Голлом, постає у якості сутності, що зближує віддалені елементи реальності найбільш прямим і швидким способом.

Це й "надсвідомість", концепція якої поширюється у працях психологів, представників медицини, мистецтва Це також гештальтсоціологічний "тотальний соціальний феномен" Ж. Гурвича, що виражає цілісний характер будь-якого соціального утворення. Це й "моральний закон", подібно до кантівського імператива. Це також поняття "космосу", що вживається багатьма мислителями в різних аспектах - у Платона у формі ідеї "прихованого знання" та Логосу; у Р. Декарта, І. Канта, Д. Локка, Г. Лейбніца, Л. Фейербаха, О. Конта, Е. Дюркгейма та ін. у вигляді таких категорій, як "чудесне", "таємне", "стихійне" в людині та суспільстві. Це також і "космос природної каузальності" М. Вебера. Це й "комунікативна компетенція" Н. Хомского, "породжуючий план", що несе інформацію про об'єкти світу, а також "трансцендентальна схема" І. Канта. Це й фактор розуміння в герменевтиці у вигляді принципу "попередньо встановленої гармонії" між суб'єктом та об'єктом (В. Гумбольдт, Е. Шпрангер, В. Дільтей), у вигляді чогось "третього", що обіймає суб'єкт та об'єкт пізнання. Це й "смислове поле як система значень" А. Н. Леонтьева, "життєвий простір" К. Левіт, "гедонічний простір" В. Вундта.

Це й "енергетичне поле часу" Н. О. Козирєва, яке не розповсюджується як хвилі світла, а знаходиться відразу всюди. Це й свідомість у контексті мислівних операцій, які, як писав Ж. Піаже, розгортаються у напрямку досягнення деякого "врівноваженого стану". Це й "ніщо" як його розуміє філософія екзистенціалізму (М. Хайдеггер пише, що автентичне буття полягає в переборенні будь-яких форм предметно-сутнісного, в переборенні будь-яких границь. Ж. П. Сартр ототожнює "ніщо" з волею, а Г. Марсель - із таємницею, "несубстанційним абсолютом"). Це й дхарма - ключове поняття буддійської культури, яке подібне до поняття долі. Л. Е. Мялль визначив дхарму як текст, що породжує при його читанні нові тексти; кожний акт читання дхарми є миттєвим власним вибором свого і для себе сенсу з нескінченного розмаїття сенсів; це миттєво змінює передуючий стан свідомості людини, визначаючи її подальшу долю (Шрейдер); у цьому розумінні дхармічний текст має бути "порожнім" і ця порожнеча, з одного боку, співвідноситься з поняттям буддійської мудрості, яка "бачить через порожнечу", "має бути порожньою" і пізнає стан порожнечі як чинник звільнення; з іншого боку, порожнеча тут подібна до фізичного вакууму, який містить у собі нескінченну кількість віртуальних часток, що несуть в ланцюгах своїх "мерехтливих переходів" нескінченні потенції останнього; цікаво, що в буддійській філософії порожнеча та нескінченність виражаються через один термін - "шуньята". Треба сказати й те, що вакуумний стан, як вчить фізика, не є порожнечею в звичайному розумінні цього слова, а навпаки, характеризується тим, що має нульову ентропію і містить частки всіляких видів матерії в їх віртуальній формі, що не пов'язана ані з простором, ані з часом. Це й теленейтральне поле, що пояснює псі-явища.

Це й установка (безсвідоме) як проміжна сутність між психікою та зовнішньо-психічною, "транспсихічною" реальністю. У логіці принцип цілісності відбивається у так званій парадоксальній логіці, яка об'єднує класичну двозначну і діалектичну тризначну (багатозначну) логіки. В межах філософії цілісність постає як третій нейтральний елемент парних філософських категорій, такої, наприклад, як єдине та множинне, протиріччя між котрими, як вважав О. Ф. Лосев, знімається в категорії цілого. У плані каузальної феноменології цілісне є єдністю двох протилежних причинних факторів, відображених у принципах класичного лінійного детермінізму та циклопричинності. Парадоксальна сутність цілого відображається й у явищі "непричинних" синхронічних зв'язків, які, як зазначалося, аналізуються у працях К. Юнга, В. Паулі, П. Девіс, М. О. Козирєва та ін.. Це явище розглядається в праці К. Юнга "Синхронність та людська доля" (1955 р.), де автор розмірковує про деякий процес, що перетинає простір-час та упорядковує події таким чином, щоб факти психічної та фізичної реальностей "набули паралельного значення". П. Креммер у праці "Закон послідовностей" (1919 р.) доводить: послідовності повсюдні. Про це ж пише Дж. Дьюї в праці "Цикли: таємні сили, що породжують події" (1971 р.). У праці "Феномени чудес" зустрічається багато прикладів повторення та узгодження подій, що відносяться до різних феноменологічних рядів реальності.

Це також і парадокс Ейнштейна-Подольського-Розена, суть якого полягає в тому, що частини складного ядра, що розлітаються в різні боки, миттєво одержують інформацію один про інший. Це явище знаходить своє висвітлення і в реальності непричинного імплікативного узгодження квантових процесів. У теорії пізнання ціле відбивається в понятті Істини, яка виражає єдність того, хто пізнає, і того, що пізнається. Саме у сфері парадоксальної сутності цілого пролягає межа між синтетичним та аналітичним знанням. Саме тут виявляється феномен "знання до пізнання". Ціле є принципово новим об'єктом науки, очевидність якого, за словами В. С. Біблера, "лізе з усіх щілин позитивного знання".

У комп'ютерних технол