Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Традиційний і нетрадиційний погляд на хрещення Русі-України

Традиційний і нетрадиційний погляд на хрещення Русі-України

Ні одна розповідь про охрещення Русі не обходиться без того, щоб мова в ній не йшла про те, як захопив Володимир грецьке місто Корсунь-Херсонес і змусив гордих візантійців хрестити й просвітити язичницьку Русь, як стояло візантійське духовенство на чолі з митрополитом на березі Дніпра й хрестило натовп киян. І ця картина є настільки близькою для нашого серця, що, можливо, навіть і гріх руйнувати цю ілюзію. Але наука — це не просто віра в красиві казки. Описуючи цю давно улюблену картину, навіть священнослужителі не хочуть помічати її абсурдності, хоча це саме так. Подібного не могло бути, оскільки жоден візантійський священик не міг здійснити такого порушення канонів, не накликавши цим гніву Константинопольської патріархії. Русь хрестилася не в І, а в X ст., коли всі деталі християнського обряду було вже ретельно унормовано, в багатовікових суперечках обговорено й остаточно прийнято. Обряд хрещення вже тоді був добре розробленим, він здійснювався індивідуально і тільки в храмі. І лише далеч віків не дає змогу побачити гнів християнських ієрархів усіх церков, якби вони почули про подібне охрещення цілої країни.

Невипадково візантійські джерела мовчать про таку важливу подію, як хрещення народу, з котрим у Візантії були давні й тісні контакти. Жоден візантійський історик не відзначив такої важливої перемоги: залучення до своєї віри давнього й неспокійного сусіда. Чи випадково це? Адже ще в IX ст. патріарх Фотій хвалиться: "І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руку навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати проти нас зухвалість, що не давно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям" (Огієнко 1.1. Українська Церква. — К., 1993. — С.19—20). І хоча Фотій відніс Русь до підданних і друзів, але "піддані", в свою чергу, не відзначили цієї події. Наш літопис описує похід перших русьських князів Аскольда й Діра на Константинополь саме за часів патріарха Фотія, але нічого не говорить про хрещення, і лише зазначає, що на могилі Аскольда поставлено церкву, тобто опосередковано засвідчує, що Аскольд був християнином.

Літописець не відмітив ані будівництва християнських храмів (хоча воно й провадилося), ані хрещення частини русичів за часів Аскольда та Діра, не оспівав належним чином діянь на честь Христа першої княгині-християнки Ольги, і весь тріумф перемоги християнства над язичництвом віддав Володимиру.

Чи випадкове це тенденційне тлумачення подій? Отже, перший давньорусьський історик був церковним діячем і, здавалося б, мусив оспівати шляхи проникання "світла істинного вчення" з найдавніших часів. Та літописець навмисне ігнорує навіть відомі йому події і викладає не стільки факти, скільки певну, домінуючу в XI—XII стст., версію хрещення самого князя Володимира, а в подальшому й Русі. Це була версія київського двору, оскільки візантійські хроністи, які віддали данину навіть найдрібнішим деталям тогочасної історії, нічого не повідомляють про хрещення Русі князем Володимиром.

Лише на тлі соціально-економічного та політичного розвитку давньорусьської держави можна правильно оцінити наявну суперечність. Русь під час князювання Володимира — це могутня держава, що характеризується розвитком феодалізму. Русь часів Володимира — найбільша з ранньофеодальних держав того часу, а за своєю територією переважала навіть Візантійську імперію. Часи князя Володимира — це кульмінаційний момент розвитку Київської держави. Тому Русь приймає нову релігію не на засадах вірнопідданства, а на засадах самостійної, рівної всім іншим церкви.

З огляду на свій самостійний та незалежний соціально-економічний стан Русь приймає християнство, не підпадаючи початково ані під яку політичну або ідеологічну залежність. Це стало предметом гордості Русі і київського літописця, але це не влаштовувало ані Рим, ані Візантію. Тільки такий підхід дає змогу усунути певні суперечності у викладі подій, пов'язаних з хрещенням Русі. Русь приймає не візантійський і не римський варіант християнства, а свій, власний. Академік В. Д.Греков зауважив, що "християнство на Русі... виявилося в кінцевому підсумку не візантійським і не римським, а русьським" (Греков БД. Киевская Русь. — М., 1953. — С.392).

Деякі історики української церкви, як наприклад К.Панас, зазначають, що з самого початку "Українська церква стала частиною Вселенської церкви" (Папас К. Історія Української Церкви. — Львів, 1992. — С.16). Розвиваючи цю теорію, М.Чубатий висунув припущення, що церковне життя Русі з самого початку може бути охарактеризоване як синтез, "схрещення" східного й західного християнства (Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. — Рим; Нью-Йорк, 1965. — Т.І. — С.134).

З патріотичних мотивів один літописець з гордістю пише, що апостолів на Русі не було, оскільки в той час молода церква вважала допустимим стверджувати : "Вихваляє ж похвальними словами Римська земля Петра й Павла, від них же увіровали в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія та Ефес та Патм — Іоанна Богослова; Індія — Фому; Єгипет — Марка. Усі країни і міста, і люди шанують і прославляють кожне своїх учителів, які навчили їх православної віри. Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике й дивне створившого — нашого учителя й наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава" (Іларіон. Слово про Закон і Благодать // Філософська думка. — 1988.— №4.— С.180). З часом церква зміцнюється, прилучається до складних церковних стосунків, усвідомлює помилковість таких поглядів і шукає більш ґрунтовних своїх коренів. Виникають розповіді, що вчителем слов'ян був апостол Павло, а пізніше апостолом Русі проголошується Андрій Первозванний.

Літописець дуже старанно збирає все відоме йому з історії слов'ян. Йому було дуже важливо описати історію слов'янських племен. Від Сима й Хама розпочинає він, свідомо виділяючи серед інших народів "народ слов'янський". Слов'янське братерство — це одна з перших великих ідей, яка спонукала літописця до праці. "Був-бо один народ словінський — Сло-віни ж сиділи по Дунаю, підкорені уграми, і морава, і чехи, і ляхове, і поляни, яких нині називають русь. З них мораві найперше було покладено книги, від того і грамота прозвалася словенською, від того грамота є в Русі, і в Болгарах Дунайських" (Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С.37—39). Літописець розповідає про просвітителів слов'ян Кирила -Костянтина і Мефодія, про переклад у Моравії Євангелія та інших церковних книг. "До Морави ж приходив і апостол Павло і навчав там; там-бо є Ілурик, до нього приходив апостол Павло, там-бо були словіни найперші. От тому учителем словінського народу є [апостол] Павло. Від того народу — і ми, русь; от тому і нам, русі, є учителем апостол Павло" (Там же. — С.41). У контексті цієї розповіді є й такі слова: "Словіни-бо жили охрещені" (Там же. — С.39).

Літописець послідовний у своїй розповіді і не його вина, що ми бачимо лише те, що хочемо бачити в його викладі. А хочемо ми бачити, що Русь прийняла християнство від Візантії, і не помічаємо того, що літописець торує інші шляхи. Йому є більш дорогим і цінним слов'янське братерство. І це не могло бути інакше, оскільки Болгарія приймає християнство більше ніж за сто років до Русі, не кажучи вже про те, що в Моравії Костянтин і Мефодій, а потім і їхні численні послідовники вже проробили грандіозну роботу з осмислення місця слов'янської спільноти в сім'ї народів. Костянтин та Мефодій були не просто перекладачами церковних книжок на слов'янську мову: їм довелося боротися з думкою, що "Недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян" (Повість врем'яних літ. — С.39). Це була довга й вперта боротьба за право почути про "велич Божу своєю мовою"(Там же). Отже, учителі слов'ян вистіпили просвітителями не тому, що принесли заморську мудрість темним і неосвіченим слов'янам, а тому, що прагнули відстояти місце слов'янських народів у християнському світі.