Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Самобутність влаштування церкви в Київській Русі. Кирило-Мефодіївська традиція

У літературі дискутується питання, представниками якої саме — візантійської чи римської — церкви були Кирило і Мефодій, оскільки відомо про їхні контакти як з Константинополем, так і з Римом. Аргументи є і в однієї, і в іншої сторони, але майже ніхто не хоче помічати, що суперечності буде усунено, якщо не прив'язувати солунських братів до жодної із сторін, а погодитися з тим, що вони шукали третій, проміжний шлях. їх звинувачували в єресі саме за те, що вони прагнули знайти для слов'янських народів свій шлях поміж римським і візантійським впливом. Вони явно не приєдналися до жодної із сторін і шукали згоди обох церков на свою самостійну службу церковнослов'янською мовою. Невипадково солунські брати — вихідці з лона константинопольської церкви — запитували й добивалися згоди римських пап на відхилення від канонів для слов'янських церков. Уже тоді помітний розкол церков вони намагалися згладити зверненням до першоджерел, до істин первісного християнства.

Для кирило-мефодіївської традиції характерна орієнтація на раннє християнство, вшанування апостола Павла як борця за рівноправність народів. Тому не випадково ідею рівності всіх народів розвиває в своєму "Слові про закон і Благодать" перший русьський митрополит Іларіон і перший русьський літописець Нестор. Орієнтацією на раннє християнство можна пояснити й таке єретичне для західної і східної' церков як хрещення киян у водах Дніпра.

Ймовірніше, що хрещення своєї країни Володимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а самостійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви. Головними ідейними наставниками могли бути слов'янські й корсунські священослужителі, яких слід відрізняти від візантійських.

Покидаючи, згідно з літописом, Корсунь після охрещення і одруження на візантійській царівні Анні, Володимир "взяв царицю, і Настаса, і попів корсунських, і мощі святого Кли-мента, і Фіва, учня його, і взяв сосуди церковні, й ікони на благословення собі" (Повість врем'яних літ. — С.183). У першій побудованій Володимиром у Києві Десятинній церкві був приділ святого Климента. Новостворена церква віддавала особливу шану святому Клименту, римському папі, якого, згідно з легендою, втоплено посланцями імператора-язичника Траяна за успіхи християнської проповіді серед мешканців Херсонесу. Це вшанування святого західної, а не східної церкви бере свої витоки від братів слов'ян і їхніх вчителів. Бо саме Костянтин і Мефодій пов'язали ім'я папи Климента Римського з Корсунем, вчинили дійство обретіння мощей всіма забутого цього святого в Херсонесі, і зробили все можливе, щоб уславити його серед слов'ян. "Слово про обретіння мощей святого Климента", житія Климента були дуже поширені серед слов'янських народів. Климента невипадково інколи називають учнем апостола Павла. Тут простежується тенденція створення своєї ієрархії святих. Слов'янська церква прагнула побудувати і свою систему догматів, обрядів та богослужінь, але, мабуть, не розрахувала своїх сил у такій складній справі і не змогла знайти свого особливого шляху серед таких досвідчених і сильних суперників, якими були Константинополь і Рим.

Згідно із "Сказанням про жереб апостолів", Петру дістався для апостольської діяльності Рим, Матвію — Палестина, Марку — Єгипет. Тому християнська традиція трактувала самовизначення народу як проблему визначення першовчителя, від якого цей народ одержав християнську віру й Боже благословення. Це добре розуміли Костянтин і Мефодій, так само як і перший русьський митрополит Іларіон, який писав, що кожний народ має свого вчителя, і назвав учителем Русі князя Володимира. Отже, як бачимо, є всі підстави припустити, що в середовищі кирило-мефодіївського гурту здійснено спробу створити слов'янський варіант християнства, яка потім знайшла продовження в Київській Русі. І хоча ця спроба не зовсім удалася, але певних успіхів у цьому напряму все-таки було досягнуто, бо майже відразу після запровадження християнства в Київській Русі служба Божа стала правитися, а церковна література видаватися слов'янською мовою. Це вказує на використання досягнень слов'янського напряму християнської культури. Після Моравії і Болгарії естафета перейшла до Русі.

На момент офіційного хрещення Русі вона мала тісні контакти з усім християнським світом. Візантія і Західно-Римська імперія. Франкська імперія, Болгарія, Чехія, Польща, Угорщина, Моравія її постійні як партнери, так і суперники в міжнародному житті. Укладаючи тимчасові союзи то з одними, то з іншими, вона успішно лавірувала й відстоювала своє місце в цьому складному конгломераті постійно конфліктуючих держав.

Тенденційне приєднання Київської церкви лише до візантійського джерела наштовхується на не менш настирливе прагнення прив'язати її до римсько-католицького впливу. Широкі дипломатичні, династичні, торговельні зв'язки Києва з усім західним світом не дають ніяких підстав заперечувати й релігійно-культурні контакти. В Києві була церква святого Петра. В архітектурі собора святої Софії простежуються західні впливи. В "Житії Іоанна Златоуста", одного з найулюбленіших на Русі проповідників, підтримується ідея старшинства святого Петра. Вшанування деяких західних святих, наприклад, святого Климента, запровадження наприкінці XI ст. свята перенесення мощів святого Миколая до південно-італійського міста Баруці та інші факти вказують на певний римський вплив. Місіонери західно-римської церкви Адальберт, Бруно-Боніфацій, єпископ Рейнберг, Яцек-Гіа-цинт проповідували на Русі, і хоча документи засвідчують, що їхні проповіді іноді не мали успіху, це не означає, що старання всіх місіонерів були даремними. Не слід забувати що це були не окремі фанатики-місіонери. Створювалися школи, місії для проповідницької діяльності. Так, наприклад, була Магдебурзька школа, котра готувала проповідників спеціально для слов'ян. Особливою активністю в Європі вирізнялася ірландська місія, яку папство вважало розкольницькою. Тому, якщо неможливо говорити про існування на Русі ієрархії римсько-католицької церкви, про важливу роль папства в організації новостворюваної церкви, то й заперечувати її вплив також неможливо.

Відомі спроби деяких істориків явити давньорусьську церкву як початково залежну не лише від Візантії, але й від Болгарії (Приселков М.Д.) та Риму (Амман A.M., Таубе М., Баумгартен Н.). Не втягуючись у ці давні чвари, зазначимо, що як не благотворні спроби прокласти лише одну з доріжок чи в Рим, чи в Константинополь, так і безпідставні спроби відгородити Русь від європейського життя того часу. В Європі в той час великий вплив мав не лише римський папа, а й німецький імператор, важливу роль відігравала ірландсько-британська церква, а також були численні єретичні рухи, зокрема аріанські та пелагіанські.