Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Національне, піднесення українського духовенства

Після багатовікового російського асиміляторства українське духовенство все-таки спромоглося зберегти ознаки національно-релігійного менталітету. Залучення його до процесу українського відродження початку XX ст. було викликане не тільки реформаційними та революційними явищами загальноросійського характеру, а й завершенням українського націотворення, багатоаспектним розвитком світського національного руху. Українська нація закономірно відновлювала визначальні компоненти своєї природи, в тому числі й Українську церкву.

Національний рух українського духовенства 1900-х років розвивався, насамперед, в напрямі церковно-культурному або українофільському. Його метою стало повернення власних, у тому числі й православних культурних традицій. Насамперед ставилася вимога українізації освіти. Намагання частини українського духовенства відродити українську школу почалося з дій нелегальних — створення так званих таємних національних шкіл на Правобережжі. Священики виявилися причетними до створення нелегальних українських просвітницьких товариств. Відомими, після розкриття їх охранкою, стали, наприклад, "таємна українофільська партія" в с. Санжарах Полтавської губернії, очолювана о. Андрієм Геращенком та "селянська громада" в родинному селі Б.Хмельницького Суботові, створена священиком Марком Гру шевським. Ідея повернення української мови в церковні школи ставала все популярнішою. Цього вимагали чисельні селянські сходи в 1905 р. Навіть Дубенський повітовий з'їзд на Волині висловився за українізацію освіти.

Реального поштовху ця справа набрала в процесі страйків семінаристів, у вимогах яких значилося і мовне питання. Розпочавшись у жовтні 1905 р., страйки охопили більшість семінарій України, в тому числі Подільську, Харківську, Волинську, Полтавську. Катеринославський страйк семінаристів тривав 75 днів. Результатом бунтівних акцій стало допущення "малоросійських книг" у семінарські бібліотеки, відкриття в 1906 р. за згодою Синоду українознавчих курсів з мови, літератури та історії в Подільській семінарії. Український дух запанував у церковних школах і бурсах Тульчина та Вінниці.

Зростала й парламентська активність українських священиків, зокрема, відзначились А.Гріневич, М.Сендерко, В.Солуха, К.Волков, О.Трегубов. Приналежність їх до консервативного кола не завадила підготувати в 1908 р. законопроект "Про мову викладання в початкових школах з малоросійським населенням". Хоча ця справа й не вийшла зі стадії постановки питання в Думі, проте справдилася надія М.С.Грушевського, який в газеті "Рада" писав тоді про можливість виступу священиків-парламентарів з вимогою "...українізації школи, книжки й проповіді".

Особливого потрясіння зазнала українофобська IV Дума від законопроекту єпископа Никона. Він виступив із захистом українських товариств і пропонував запровадити в школах України рідну мову й історію. "Без вирішення цього питання, — говорив єпископ, — багата і красива, талановита і поетична Україна приречена на... повільне вмирання". Реакцією Синоду на цей виступ стала спроба відправити колишнього вікарія Подільської єпархії, а пізніше єпископа Єнісейського та Красноярського на "спокій". Однак підтримка з України не забарилась. У листопаді 1913 р. подоляни надіслали йому листа за 63 підписами. Безперечно, виступ Никона став актом громадянської мужності. Це був найвищий церковний авторитет, який наважився боронити українські інтереси в Державній Думі.

Якісне розширення соціальної бази церковно-українофільського руху внаслідок залучення до неї єпископів ставало помітним явищем в українському житті. До речі, одним з перших українських єпископів, хто відкрито перейшов на патріотичні позиції, був преосвященний Парфеній Левицький (1858—1922). Завдяки його зусиллям зростала національна активність подільського духовенства, а українська мова вільно використовувалася в початкових школах, в бурсах та семінарії. При цьому він започаткував в Україні співпрацю церкви з місцевими "Просвітами". Об'єднання національних зусиль релігійних та світських установ дістало підтримку і на Полтавщині, де до організованої "Просвітою" Всеукраїнської спілки учнів увійшли й вихованці церковних семінарій.

Жива національно-просвітницька течія найповніше виявила себе тільки після лютого 1917 р. Тоді Полтавський, Подільський, Волинський та інші єпархіальні з'їзди твердо констатували необхідність "цілковитої українізації" церковної та світської освіти, негайного створення національної богослужбової літератури, відновлення досліджень вітчизняної церковної історії, церковного права, етнографії та фольклору.

Іншим напрямом національного церковного відродження стало виборювання права на українізацію богослужіння. На початку століття в жодній із церков "російської" України не лунало українське слово, хоч російські богослови, серед них Д.Цветаев, заявляли про задовільне вирішення питання свободи віри в Росії.

Головною умовою такої свободи було україномовне видання Біблії та інших богослужбових книг. Однак протистояння навколо такого видруку Святого Письма тривало більш як 45 років. Лише на початку 1906 р. відредаговані й взаємодоповнені переклади П.Морачевського, П.Куліша та М.Лободовського побачили світ. І вперше після столітньої перерви українське богослужіння відбулося в Кам'янці за участю єпископа Парфенія — голови видавничої редакційної комісії. Характерно, що майже одночасно з православним духовенством позбавитися чужої мови в богослужінні вирішили й греко-католики, провівши загальногалицьку акцію зі зверненням до митрополита А.Шептицького.

Українське Євангеліє швидко розповсюджувалося по всіх семінаріях України. Частина священиків користувалася на місцях самостійними перекладами окремих богослужбових книг. Поміж них о.Андрій Геращенко, який переклав народною мовою близько ЗО молитов, К.Ванькевич — автор "Проповідей до українського народу", В.Гречулевич, українські богослужбові тексти якого вражали досконалістю літературного перекладу.

Єпархіальні з'їзди 1917 р. проголосили намір українізації богослужіння. Одночасно вони відстоювали необхідність відновлення в богослужбовій практиці традиційних українських чинів, обрядів та звичаїв. Серед них Пасія або триразове обнесення плащаниці у Велику П'ятницю, Проводи в понеділок після Великодніх свят (а не у вівторок), Водохрещі, Стрітення та інші, які означали повернення неповторних рис українського православ'я.

Важливим аспектом українізації православ'я стало вшанування національних традицій та важливих подій, дат української історії. На початку XX ст. до цієї справи зверталися як представники патріотичного русла, так і антинаціонального. Перші вбачали в тому один із засобів відродження української церкви, їхні ж супротивники намагалися таким чином скористатися загальнонаціональним піднесенням у власних інтересах.

Ілюстрацією цього є діяльність волинського відділу Союзу руського народу на чолі з архімандритом В.Максименком, спрямована на будівництво в 1912 р. чернечого скиту та реставрації церкви на місці загибелі ЗО тисяч українських козаків під час Берестейської битви 1651 р. Ефект від цієї акції виявився глибоко патріотичним з погляду реалізації українських інтересів. Однак, коли йшлося про відкрито українські дії, репресії були невідворотними. Так, за проведення панахиди по Т.Шевченку в 1913 р. та збір коштів на пам'ятник поету подільський священик Олексій Маричев потрапив до суду, а потім опинився під суворим наглядом поліції та благочинного.

Щодо офіційної церкви, то вона заохочувала заходи антиукраїнські. Особливо пам'ятною подією стала реакція на 200-річчя з дня смерті І.С.Мазепи. У с.Борщагівка Київської єпархії було освячено місце для Іскро-Кочубеївського храму на честь страчених гетьманом старшин — зрадників справи визволення України.

Глибоко українські мотиви лежали і в традиції поклоніння святості, адже все східнослов'янське християнство бере витоки цього сакрального явища в Україні. Невипадково, що з 7 канонізованних у 1900-х роках осіб лише двоє були українцями, але більшість урочистостей проводилася безпосередньо на українській землі.

Визначним явищем національного відродження в церковному житті початку століття стало поступове повернення до традицій православних братств. Його розпочало Чернігівське братство Св.Михайла, члени якого вважали себе спадкоємцями великого єпархіального Львівського братства XVI ст. Складаючись переважно з мирян, братство активно впливало на організацію всього єпархіального кліру, шанувало національні традиції, а вкраплене у свідомість почуття української єдності викликало в братчиків солідарне ставлення до греко-католиків Галичини.

До пропаганди українських православних традицій все частіше зверталася церковна преса. Йдеться не лише про приватне українське видавництво священика Хоменка в Одесі, а й про патріотично налаштовані редакції деяких офіційних церковних видань. Так, з 1905 р. в подільських, полтавських, київських, катеринославських єпархіальних відомостях появляються багаті рубрики з історії Української церкви. А харківська ліберальна "Церковна газета" друкує навіть критичні статті, пронизані глибоким національним пафосом. Серед них дослідження професора М.Ф.Сумцова, який відверто звинувачував російський бюрократичний режим у "...знекровленні особливої слов'янської української культури".

Нарешті, церковне українофільство проникало і в таку заповідну сферу, як церковна архітектура, в якій панували, за висловом В.Дорошенка, "препогані синодальні мотиви". Зокрема, було здійснено спробу відродити українське бароко. Теоретичну частину справи взяло на себе Товариство архітекторів Києва (до його складу входили В.Кричевський та Д.Дяченко). Що ж до самого сакрального будівництва, то й тут відзначився єпископ Парфеній, котрий забезпечив будівництво церкви в стилі козацького бароко у своєму рідному селі Плішивцях на Полтавщині. В 1913 р. під керівництвом історика Д.І.Яворницького в Катеринославі розпочалося зведення храму на зразок Новомосковського козацького собору XVIII ст.

Отже, національно-культурний рух українського духовенства, незважаючи на свою організаційну неоформленість та локальний характер, проник у різні сфери буття — від освіти до церковної архітектури, проявив себе на рівнях від приходського до парламентського, охопив не лише приходське священництво, а й частину єпископату.

Цей патріотичний український поступ не обмежувався сферою культури, він був перенесений і на терени національно-політичні.

Нейтралізація русифікаторської діяльності офіційної церкви в Україні обтяжувалася тим, що обидва народи — український та російський — мали єдину православну віру. Це позбавляло визвольний рух можливості розвиватися під прапором протидії чужій релігії. Тим більше, що українське православ'я не мало тоді своєї організаційно-церковної форми. За таких умов найкращим виходом було здобуття права на церковне національне самоврядування — автокефалію, яка за своєю суттю відповідала автономно-федералістичним устремлінням українства.

Такий варіант національно-церковної програми не суперечив стратегії більшості українських політичних партій, хоча їхній інтерес до регенерації УПЦ був не однозначним. Тільки в 1917 р. партії соціалістичного крила, передусім самостійники-соціалісти та соціалісти-федералісти, стали на позиції автокефалії. Правда, в публічних виступах заклик до неї висловлювався соціалістами з 1905 р. Цьому сприяла й та обставина, що соціал-демократи С.В.Петлюра та В.В.Садовський, соціаліст В.Блакитний, боротьбист Б.П.Терлецький, есер В.О.Голубович, федераліст О.Х.Саліковський та інші добре розуміли потреби церкви, оскільки були або вихідцями із священицьких родин, або самі пройшли етап духовної освіти.

Більшу, ніж у соціалістів, налаштованість на автокефалію мали програми українських лібералів. Створена в 1905 р. Радикально-демократична партія (УРДП) вітала повернення до національних православних традицій. Прямі гасла автокефалії з'явились і в програмах демократів-хліборобів (УДХП), демократів-федералістів (УФДП). Показово, що і в ліберальних колах немало провідних діячів мали церковне минуле. Так, лідер УРДП С.О.Єфремов був сином священика й навчався в Київській духовній семінарії, а ідеолог поступовців О.Г.Лотоцький закінчив Київську духовну академію.

Нарешті, націонал-демократи, вождь яких М.Міхновський наслідував священництво від часів гетьмана І.Мазепи, бажали бачити Українську церкву повністю незалежною від "на-цій-панів". Отже, радикалізація національно-релігійних гасел українських партій посилювалася разом з віддаленістю їх від платформи соціалістичної.

Частина духовенства сприймала національну ідеологію партій соціалістичного спрямування. Такою була, наприклад, розкрита поліцією вінницька "сільська антиурядова група*'. Очолювана священиками П.Вікулом та С.Климентовичем, вона пропагувала ідеї Революційної української партії (РУП), додаючи до них вимогу церковної автономії.

Більшість патріотичного духовенства віддавала перевагу партіям ліберальним. Так, група, організована в Полтавському повіті священиком А.Геращенком, належала до демократичної партії (УДП) і сповідувала "повну автономію Малоросії з гетьманським правлінням".

На Поділлі в такому ж руслі діяв священик Микола Борецький, майбутній митрополит УАПЦ. Зусиллями єпископа Парфенія українська ідеологія в єпархії настільки поширилася, що в 1906 р. навіть у присутності губернатора депутати всього єпархіального з'їзду слухали в хоровому виконанні гімн "Ще не вмерла Україна!"

Однак релігійний аспект українського самовизначення значно поступався світському. Невипадково українські фракції Державної Думи, маючи у своєму складі священиків, обходили вимогу автокефалії УПЦ. Та окремі голоси на захист української автокефалії в парламенті все ж лунали. "Вільної церкви для вільного народу" вимагав, наприклад, священик А.Гриневич у своїх публікаціях у думській пресі. З його ініціативи проблема обговорювалась і на фракції.

Власних церковно-політичних організацій українське священництво, звичайно, не мало. Союз руського народу — малоросів на Волині й Загальносемінаристська спілка уособлювали течії крайнього порядку: перша тяжіла до шовіністичного чорносотенного руху, друга — до екстремістсько-революційного, пропагуючи терор як засіб боротьби.

Пожвавлення серед духовенства принесла з собою хвиля ліберального "церковного оновлення". Створена у 1906 р. в Харкові група священиків-"оновленців", до керівництва якої входили П.Григорович, І.Філевський, В.Купленський, М.Вознесенський та В.Шаповалов, усе сміливіше пропагувала "вільне з'єднання автономних церков" та "повне задоволення ідеалів малоросів в Росії". Арешт групи та тривале слідство лише підтвердили серйозність пастирських намірів. Проте харківському гуртку священиків-"оновленців" не судилося стати зародком української ліберально-церковної партії, оскільки його ідеї не могли знайти тоді відкритої підтримки в духовному середовищі.

У цілому взаємопроникнення церковного й світського національних рухів не відбулося. Партії не змогли піднятися до розуміння потенційної ролі церкви в українському відродженні, а духовенство зупинилося перед соціальною експресією молодих партійних конгломерацій.

Зовсім інша ситуація спостерігалася в Галичині. Провідна національно-демократична партія включала там значну частину духовенства, і навіть мала місце інша крайність — національні зусилля священиків брали гору над виконанням суто релігійних обов'язків. Одначе А.Шептицькому вдалося осягнути чи не найважче — пронизати церковну діяльність гармонією релігійної та національної справи. Чи не тому саме в галицькій пресі періодично з'являлися дописи з Подніпров'я, автори яких жадали хоча б моральної підтримки від "братів-галичан" у вирішенні пекучих українських питань.

Після революції 1917 р. національні потоки — світський та церковний — дістали можливість об'єднання вже в лоні власної державності. 2 червня розпочала роботу комісія із скликання всеукраїнського собору. Та держава не виявила ніякого бажання сприяти його організації. За таких умов українське духовенство змушене було самостійно протистояти майже цілком російському єпископату на чолі з митрополитом Володимиром, колишнім митрополитом Петербурзьким. Спроба Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), одним із лідерів якої став В.Липківський, змусити російських єпископів залишити Україну або визнати автономію її церкви зависла в повітрі.

Проте патріотичне духовенство й далі демонструвало свою підтримку Української Народної Республіки (УНР). Проголошення Універсалу 12 червня супроводжувалося молебном національною мовою на Софійській площі та прославленням Українського уряду, війська і народу. В багатьох повітах священики приводили повнолітніх чоловіків та жінок до присяги Центральній Раді.

Водночас організаційні труднощі призводили до постійного перенесення строків Всеукраїнського Собору: спочатку з 7 червня на 28 грудня, потім на ЗО грудня, 7 і 9 січня.

Намагаючись посилити свій вплив на зросійщені церковні установи, ВПЦР на чолі з І.Маричевим ухвалила призначення в консисторії своїх представників. Останньою акцією Ради напередодні Собору стало звернення до українського народу із закликом підтримки негайного відновлення незалежної національної церкви. Генеральний Секретаріат УНР лише 18 грудня 1917 р. виступив з вимогою до ієрархів православної церкви запровадити до чину богослужіння молитву за Україну, її уряд та воїнство.

Обтяжливі для українства наслідки розколу між світською та церковною елітою були ще й наслідком нерозвиненості ідейного потенціалу православного вітчизняного духовенства, його неспроможності висунути національно об'єднуючу над-ідею. Такий месіаністичний компонент начебто мали українські автокефалісти, котрі намагалися ідеалами середньовічних христолюбивих братств оздоровити все східне православ'я. Однак цей месіанізм був занадто приземленим і обмеженим лише православним світом. Тому він не міг протистояти месіаністичній ідеї РПЦ, яка претендувала на роль "Третього Риму" та поширення єдино праведної віри серед народів усього світу.

Яскраво виражена екуменічна мета українського християнства була характерна лише для месіаністичної доктрини УГКЦ, котра вбачала свою світову роль в об'єднанні двох розірваних гілок християнства — православ'я й католицизму. При цьому обстоювалася позитивна ідея збереження, в тому числі й для українців, релігійно-національної обрядової своєрідності. Як відомо, митрополит А.Шептицький надав галицькій ідеї визначного імпульсу. В 1907 р. у Велеграді з ініціативи греко-католиків відбувся з'їзд духовенства та мирян, який виступив за єднання українських християнських церков. Схожі думки було висловлено митрополитом у 1912 р. на євхаристійному конгресі у Відні. Однак самоізоляція вітчизняного православ'я тривала, що драматично позначалося на релігійно розколотому українському суспільстві.

Зрушення в національно-культурному та політичному аспектах, здійснені українським православним духовенством на початку XX ст., стали справжньою предтечею відновлення Української автокефальної православної церкви. Водночас відроджуваний український релігійний компонент ставав невід'ємною складовою новоствореної нації.

Контрольні завдання і запитання

1. Охарактеризуйте управлінсько-адміністративну систему православної церкви в Україні 1900—1917 років.

2. Як були пов'язані між собою церковна освіта і кастовість духовенства?

3. Назвіть основні напрями церковно-реформаційного руху початку XX ст.

4. Зіставте соціальну базу та ідеологічну спрямованість культурного й політичного потоків патріотичного руху українського духовенства у 1900—1917 роках.

Тематика рефератів

1. Церковно-реформаційний рух в Україні 1905—1917 років.

2. Православна церква і процес українського національного відродження в кінці XIX — на початку XX ст.

Рекомендована література

1. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4 т. — Вид. 2-е. — Нью-Йорк; С. Бавнд-Брук; Київ, 1990.

2. Грекулов Е.Ф. Церковь, самодержавие, народ (Вторая полов.

XIX в. — начало XX в.). — М., 1969.

3. Зернов Н. Русское религиозное возрождение XX века. — Париж; Москва, 1991.

4. Зінченко АО. Благовістя національного духу Українська церква на Поділлі в першій третині XX ст. — К., 1993.

5. Кувакин ВА. Религиозная философия в России начала

XX века. — М., 1980.

6. Надтока ГМ. Православна церква і процес українського національного відродження 1900—1917 років. — К., 1996.

7. Пилявець Л. Автокефалія православної церкви на Україні // Людина і світ. — 1990. — № 5.