Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 5.5. ПОШИРЕННЯ БУДДИЗМУ. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ В БУДДИЗМІ

Поширення буддизму починається тільки з кінця IV—Піст, до н.е. і пов’язано з ім’ям індійського царя Ашоки, який зміг об’єднати під своєю владою майже всю територію Індії і проголосив буддизм офіційною релігією у своїй імперії. ЗІII ст. до н.е. буддизм з’явився на острові Цейлон (суч. Шрі-Ланка), з І—II ст. н.е. — у Китаї, з II— 111 ст. н.е. — у В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, Таїланді, М’янмі, з IV ст. — у Кореї, з VI ст. — в Японії, з VII ст. — у Тибеті, з XIІ ст. — у Монголії.

З процесом поширення буддизму пов’язані кілька цікавих особливостей. Одна з них полягає втому, що чимдалі просувався буддизм на Схід і чим міцнішими ставали його позиції в країнах Південно-Східної Азії, тим помітніше зменшувався його вплив на батьківщині — Індії, де зараз кількість буддистів не перевищує кількох відсотків від загальної чисельності населення.

Друга особливість поширення буддизму—те, що він зміг органічно вписатися в культурні традиції різних народів Південної і Південно-Східної Азії, анітрохи їхнє порушивши. Найчастіше відбувалося так, що інші боги знаходили нове місце в межах уже існуючого буддійського пантеону, однак щодо будд займали підлегле становище.

Власне кажучи, для всіх світових релігій характерний принцип "непорушення" традиційних, сталих вірувань і культів тих країн, де вони поширюються. Цей крок великою мірою полегшувався тим, що й у первісному полідемонізмі, і політеїзмі на рівні етнічних і регіональних релігій, і в монотеїзмі на ступені світових релігій спільні анімістичні корені. Однак в кінцевому підсумку за "засвоєнням" місцевих релігій завжди слідували "викорінювання" язичницьких традицій і вірувань, репресії проти їхніх служителів і послідовників.

Процесу поширення буддизму була притаманна ще одна особливість. Він поширювався в країнах, рівень розвитку яких (утому числі розвитку релігійного) приблизно відповідав рівню культурного розвитку Індії часів зародження в ній буддизму. У таких випадках буддизм не підкоряв собі місцеві релігії, а співіснував з ними. Так, у Китаї склався конфушансько-даосько-буддистський релігійний комплекс. У ньому конфуціанство переважало в соціально-політичних стосунках і сфері етики, даосизм — у сфері побутових культів, а на долю буддизму випала турбота про спасіння душ віруючих, замолювання гріхів у похоронних і заупокійних службах. Знайшлося і відповідне "теоретичне" обґрунтування. У сутрі "Лао-цзи навертає варварів" розповідалося, що основоположник даосизму, вирушивши "на Захід", досяг Індії і, незважаючи на досить поважний для дітородження вік, запліднив сплячу матір Будди.

"Механізм" проникнення Закону Будди в інші країни на прикладі Китаю полягав у наступному. Чернець-місіонер морським або сухопутним шляхом прибував у країну, маючи з собою тільки поклажу канонічних текстів — сутр. Знайшовши багатих і впливових заступників, подвижник з оригіналу (а іноді і просто по пам’яті) відтворював канонічний текст. Великий штат перекладачів і переписувачів здійснював власний переклад, що обростав численними коментарями, покликаними полегшити розуміння його змісту. Виданий і прокоментований текст ставав базовим для публічної проповіді — основної форми пропаганди Вчення в широких масах. Довкола нього організовувалися громади ченців і мирян, а потім і самостійні школи буддизму.

Зумівши прижитися в багатьох країнах і врешті-решт перетворившись на світову релігію, буддизм поділився начисленні напрямки, що помітно відрізняються один від одного.