Регіональна економіка - Качан Є.П. - Хімічна промисловість

Хіміко-лісовий комплекс охоплює галузі промисловості, що продукують сировину й конструкційні матеріали. До них передусім належать хімічна і лісова промисловості, що забезпечують господарство мінеральними добривами, содою, фарбами, паливно-мастильними продуктами, пластмасами, синтетичними волокнами, пиломатеріалами, папером, целюлозою тощо. Особливістю комплексу є його здатність забезпечувати господарство продукцією з наперед визначеними властивостями, поліпшеної якості і в потрібній кількості. У промисловому комплексі України частка хімічної промисловості досить незначна (близько 7 % вартості валової продукції). Обсяги виробництва основних видів продукції хімічної промисловості України представлено в табл. 9.5.

Таблиця 9.5. Виробництво основних видів хімічної продукції

Хімічна промисловість тривалий час залишалася поза увагою українських фінансово-промислових груп (ФПГ). Якщо інша експорто-орієнтована галузь — металургія — практично повністю перейшла у приватну власність ще на початку нового тисячоліття, то хімія до 2003 р. здебільшого залишалася під контролем держави. Та й ті підприємства, які опинилися в руках великого українського капіталу, належали швидше "портфельним" ФПГ.

Зростання світового хімічного ринку почалося у 2003 p.: ціна аміаку в чорноморських портах за рік підвищилася майже вдвічі — з 100 до 180 дол. за тонну, і саме тоді хімічними заводами всерйоз зацікавився великий капітал. Коли ж у 2004 р. ціни азотних добрив зросли ще на 50—60 дол. за тонну, хімія здобула інвестиційну привабливість (друге місце після металургії) [4,16—19].

Хімічна промисловість

Це складна галузь, у якій функціонує понад 300 підприємств. У структурі хімічної та нафтохімічної галузей виокремлюють такі під гал у зі: гірничо-хімічну; основну хімію; хімію органічного синтезу; галузі з виробництва полімерних матеріалів; хімію тонкого органічного синтезу (лаки, фарби, фотохімічні товари); побутову хімію. Останнім часом виокремилася фармацевтична промисловість, яка тепер не належить до хімічної. Основу хімічної промисловості становлять видобуток сировини, виробництво мінеральних добрив і полімерних матеріалів.

Для виробництва міндобрив потрібен доступ до дешевого газу і близькість до ринку збуту. Саме ці причини зумовили появу в Україні хімічної промисловості. Заводи, збудовані за радянських часів, — "Рівнеазот", "Дніпроазот", "Азот" (Черкаси), "Азот" (Сєвєродонецьк) — працювали переважно на аграрний сектор. Споживачами продукції хімзаводів були колгоспи й радгоспи України, а також російського Поволжя й Причорномор'я. Ще два підприємства — "Стирол" та Одеський припортовий завод — крім поставок на внутрішній ринок продавали міндобрива за кордон. З цією метою за часів СРСР було збудовано аміакопровід Тольятті — Горлівка — Одеса, що з'єднав російські підприємства "Азот" (Березняки Пермської області) і "Тольяттіазот" з портом Південний, де й розташований ОПЗ. У 80-х роках хімічна продукція займала до 15 % у структурі експорту українських підприємств, Я виручка від її продажу була однією з основних статей доходу республіки.

З розпадом СРСР ситуація змінилася. Потреби вітчизняних аграріїв у міндобривах виявилися невисокими. Навіть останнім часом поставки на внутрішній ринок становили не більш ніж 30 % обсягу виробленої хімічною галуззю продукції (з понад 3,6 млн т карбаміду, який щороку виробляється в Україні, лише 100 тис. т продається всередині країни) [4,16—19].

Численні міжгалузеві, внутрішньогалузеві й технологічні зв'язки, широкий асортимент продукції, використання великої кількості палива, енергії та води зумовлюють своєрідність територіальної організації хімічної промисловості. Сучасне розміщення галузі зумовлене також географічними, економічними і технічними чинниками (рис. 9.8).

Географія сировинних ресурсів, їх потужність, умови залягання значною мірою впливають на розміщення підприємств гірничо - хімічної промисловості. Зростання потреб у нафті й газі, що стали основною сировиною в галузі органічного синтезу та нафтохімічної промисловості, посилює вплив чинника сировинних ресурсів на розміщення виробництва. Щоправда, наявність розгалуженої мережі трубопроводів сприяє наближенню виробництва до районів споживання.

При обґрунтуванні розміщення конкретних хімічних виробництв ураховують і чинники, що випливають зі структури витрат на одержання та споживання хімічної продукції; сировинний (частка сировини і матеріалів віт готового продукту); енергетичний (витрати палива в умовних тоннах на 1 т готового продукту); водний (об'єми водоспоживання і стічних вод, які потребують очищення); трудовий (виокремлення виробництв з високими затратами живої праці на одиницю готової продукції); транспортний (для обґрунтування розміщення великотоннажних виробництв). Дуже важливим чинником впливу на розміщення хімічних виробництв є утворення різних твердих, рідких і газоподібних відходів. Особливо багато відходів у гірничій хімії. Значення кожного чинника залежить від структури витрат на виробництво продукції в хімічній та нафтохімічній промисловостях.

Вирішальний вплив на основні чинники, що визначають вибір району розміщення хімічних виробництв, має науково-технічний прогрес. Істотно змінюється значення сировинного й енергетичного чинників — поступово зменшується їх лімітний вплив. Впроваджуються безвідходні технології, автоматизація виробництва.

Хімічна промисловість належить до найбільш матеріаломістких. Характерною її ознакою є застосування допоміжних матеріалів. Частка матеріальних витрат у гірничо-хімічній промисловості становить 22,7 %, у виробництві хімічних волокон — 59,0,

Рис. 9.8. Хімічна промисловість України

синтетичних барвників — 62,6, пластмас і синтетичних смол — 72,2, лаків і фарб — 90,1, продукції основної хімії — 61,6 %.

Сировинна база хімічної промисловості надзвичайно різноманітна (корисні копалини, сільськогосподарська сировина, вторинні продукти промислової переробки, синтетичні хімічні матеріали, повітря та вода). При обґрунтуванні вибору джерел сировини необхідно проводити їх економічний аналіз.

Україна має потужну сировинну базу для розвитку хімічної промисловості: унікальні родовища самородної сірки в Прикарпатті (Новий Розділ, Язів, Яворів), значні родовища калійних солей (Калуш-Голинська і Стебницька групи), практично необмежені поклади кам'яної солі в Донбасі (Артемівськ, Слов'янськ), Закарпатті (Солотвино) і Прикарпатті (Болехів, Дрогобич). Невичерпні запаси самоосадної солі в озерах і лиманах Причорномор'я та Криму. Особливо багатий на хлоридні солі натрію, магнію і брому Сиваш.

Великі запаси каоліну, вогнетривких глин, вапняків, доломітів, графіту та інших нерудних копалин можуть сприяти розвитку багатьох хімічних і пов'язаних з ними виробництв.

Сировиною для хімічної промисловості України є також вугілля, продукти коксового виробництва, горючі гази й нафта. Завдяки розгалуженій системі трубопроводів підприємства органічної хімії сполучені з районами масового споживання їхньої продукції.

До різкого подорожчання газу на початку 2006 р. азотна хімія була однією з найуспішніших галузей української економіки. Вартість її продукції на світових ринках — карбаміду й аміаку (220—240 дол. за т) — у кілька разів перевищувала ціну газу (50 дол. за тис. м3 на кордоні з Росією). Рентабельність виробництва у 2004 р. перевищувала 200 %: під час виробництва 1 т аміаку використовується приблизно 1—1,2 тис. м3 газу, карбаміду — 0,6—0,7 т аміаку [9,15—17].

У хімічній промисловості використовуються різні види енергії: електрична, теплова, механічна, світлова, штучний холод. Енергоносіями є електричний струм, пара, гаряча вода, паливо, охолоджена вода, повітря, інертні гази. Хімічна промисловість належить до енергоємних.

Хімічна промисловість споживає багато води, яку використовують у технологічних процесах і для охолодження продуктів виробництва. За витратами води на 1 т готової продукції виробництва хімічної промисловості поділяють на три групи: неводомістке (До 50 м3), середньої водомісткості (60-100 м3), великої водомісткості (100—1000 м8). До останніх належать виробництво хімічних волокон, пластмас і синтетичних смол, синтетичного каучуку, деякі електрохімічні виробництва.

Експорт — основне джерело доходу вітчизняних хімічних компаній. Сєвєродонецький "Азот" постачає за кордон 70 % виробленої продукції, "Стирол" експортує близько 85 % товару. Карбамід, приміром, на внутрішньому ринку практично не продається, тому ринки збуту довелося шукати за межами України. Зараз продукція хімпрому займає 8—10 % у структурі вітчизняного експорту. Більш ніж 90 % експортованої хімії — азотні добрива.

Зростанню експорту сприяла низька ціна сировини для хімічної промисловості — до 2004 р. українські заводи платили за російський газ приблизно стільки ж, скільки й російські підприємства — 25"~50 дол. за тис, м3. Кризи світового ринку хімічної продукції в середині 90-х років (коли ціни на аміак у світі знизилися з 90 до 50—60 дол. за тонну) українські виробники практично не помітили — Росія справно постачала газ за низькими цінами. У таких умовах найвигіднішим для хімічної промисловості видом діяльності було виробництво аміаку, а не добрив з високою доданою вартістю — карбаміду і селітри.

Однак у низької ціни сировини виявився й інший бік: керівники хімзаводів, розраховуючи на збереження тарифів, інвестували не в модернізацію виробництва, а в розширення наявних потужностей. Водночас закордонні конкуренти, для яких газ обходився втричі дорожче, ще десятиліття тому замислилися над зниженням витрат і розпочали модернізацію обладнання. Багато європейських заводів увійшли до складу глобальних корпорацій — власників газових свердловин або потужностей з переробки аміаку, таких як фінська "Remira", норвезькі "Qatar" або "Yara" [40, 16—Щ.

Наприкінці 2007 р. аміак активно експортували тільки Одеський припортовий завод і концерн "Стирол" — дві компанії, підключені до аміакопроводу "Тольятті — Горлівка — Одеса", що транспортує російський та український аміак до морського порту "Південний" (Одеська область). Використання аміакопроводу мінімізує транспортні витрати й підвищує рентабельність виробництва. Решта хімічних підприємств використовують аміак винятково як напівпродукт для виробництва добрив [9,15—17].