Географія - Олійник Я.Б. - ЕКОНОМІЧНА І СОЦІАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ СВІТУ

35. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

35.1. Етапи формування політично! карти світу

Політична карта світу відображає розміщення країн у світі. Крім зображення держав, їхнього адміністративно-територіального поділу, столиць і найбільших міст, карта відображає еволюцію форм державного устрою, взаємовідносини між країнами та ін.

Формування політичної карти світу нараховує декілька тисячоліть. У цьому процесі визначають чотири етапи: стародавній, середньовічний, новий і новітній. Стародавній етап (від епохи виникнення форм держави до V cт. н. е.) пов'язується з виникненням, розквітом і крахом перших державних утворень. Деякі з них (Давній Єгипет, Карфаген, Давня Греція, Давній Рим та ін.) зробили великий вкладу розвиток світової цивілізації. Вони розпочали політико-територіальний поділ географічного простору, перші міждержавні завоювання. Державні кордони тоді збігались, як правило, з природно-географічними рубежами.

Середньовічний етап (V—XV ст.) — це головним чином феодальна епоха. Складався внутрішній ринок, переборювалась відокремленість господарств, територій, зароджувались елементи ринкової економіки. Проявилось прагнення держав до далеких територіальних завоювань. У цей період існували держави: Візантія, Священна Римська імперія німецької нації, Англія, Іспанія, Португалія, Київська Русь та ін. В цілому за рівнем державно-територіального поділу континентального простору до Європи наближалась лише Азія. Решта великих регіонів — Африка, Америка, Австралія з Океанією — були далеко позаду навіть Азії.

Новий етап (з рубежу XV—XVI ст. до Першої світової війни у XX ст.) — це епоха зародження, підйому та утвердження ринкових відносин. Починається з епохи Великих географічних відкриттів, які заклали підвалини європейської колоніальної експансії і поширення міжнародних господарських зв'язків. Найбільшими колоніальними державами стали Англія, Іспанія, Португалія, Франція, Нідерланди, Німеччина.

Початок новітнього етапу у формуванні політичної карти світу пов'язується із закінченням Першої світової війни. У Його складі визначають три періоди.

Перший період ознаменувався появою на карті світу СРСР. Розпалась Австро-Угорщина, змінились межі багатьох держав, утворились суверенні країни: Польща, Фінляндія, Королівство сербів, хорватів і словенців та ін. Розширились колоніальні володіння Великобританії, Франції, Бельгії, Японії.

Другий період (після Другої світової війни), крім змін на політичній карті Європи, ознаменувався ще й розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав у Азії, Океанії, Латинській Америці.

Третій період ознаменувався крахом комуністичної системи і розпочався з 90-х років XX ст.

Політична карта світу початку XXI століття. У світі нараховується 193 суверенних держави. В результаті розпаду в 1991 — 1993 pp. трьох соціалістичних федерацій — Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ) і Чехословацької Соціалістичної Республіки (ЧССР) відбулися серйозні зміни на політичній карті Європи та Азії (в 1993 р. також була змінена форма правління однієї з держав Азії — Камбоджі: там після 23-річної перерви була відновлена монархія, країна знову стала королівством), деякі — в Африці та Океанії. Досягли незалежності Еритрея (в Африці), яка відокремилася від Ефіопії і стала республікою в кінці 1993 p., і Республіка Палау (в Океанії), що вийшла із Мікронезії і звільнилася від опіки США (за мандатом ООН) наприкінці 1994 р. Нові держави на їхнє прохання були прийняті в ООН: 14 країн у 1992 р. і 6 — у 1993 р. ("новачки" Чехія, Словаччина, Еритрея, давні Андорра й Монако і новостворена Македонія). У грудні 1994 р. до ООН вступила Палау — держава на архіпелазі із 2200 островів і скель у Тихому океані загальною площею 508 км¹ з 16 тис. жителів.

У складі ООН нараховується 190 держав. Такі держави, як Тувалу, Науру, Ватикан і Швейцарія не є членами ООН. Нове міжнародне політичне явище — утворення держав, не визнаних світовим співтовариством, а часто і ніким, крім самих "засновників". Вони незаконні за міжнародним правом, але реально діють і створюють, як правило, багато проблем. Це осередки серйозних політичних і воєнних потрясінь, постійного тиску на політичну ситуацію в світі. Так, з 1974 р. в результаті агресії Туреччини розкололася держава Кіпр. Під приводом захисту конституційних прав турків-кіпріотів (біля 1/5 населення острова) Туреччина окупувала третю частину Кіпру. В 1983 р. була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, визнана лише Туреччиною.

Виникли самопроголошені республіки на теренах колишнього СРСР: Республіка Ічкерія в Росії; Абхазія і Південна Осетія — в Грузії, Нагірно-Карабаська — в Азербайджані, Придністровська Республіка — в Молдавії.

35.2. Типологія країн

У сучасному світі нараховується біля 230 країн, тобто державно оформлених незалежних або самоврядних об'єднань людей, які займають певну територію і визнаних де-юре або де-факто суб'єктами міжнародного права. Із них 190країн є членами ООН (на 01.01.2000 p.). Ці первинні складові земного макрокосмосу надзвичайно різноманітні — і за площею, і за населенням, за етнічним і національним складом, за рівнем і особливостями економічного та культурного розвитку, за їх місцем у міжнародному поділі праці. Серед них є країни з дуже великою територією і чисельністю населення (Китай, Індія, США), з одного боку, і зовсім маленькі — з іншого, такі як "малі" держави Європи: Монако, Андорра, Ватикан, Ліхтенштейн. Є однонаціональні країни (Японія, Швеція та ін.) і багатонаціональні (Індія, Росія, США та ін.); є багаті природними ресурсами й обділені ними. Є країни, які мають вихід до моря і протяжні морські кордони, і внутрішньоконтинентальні країни (такі як Чад, Малі, ЦАР, Парагвай, Непал, Бутан). Географічне положення впливає на рівень соціально-економічного розвитку. Деякі країни займають цілі континенти (Австралія), а інші розміщені на маленькому острові або групі островів (Науру, Мальта, Кабо-Верде та ін.).

Тип країни — об'єктивно сформований відносно стійкий комплекс властивих їй умов і особливостей розвитку, які характеризують її роль і місце у світовому співтоваристві на даному етапі всесвітньої історії. Це така сукупність характеризуючих країну показників, котрі в якихось істотних, інколи вирішальних, типологічних рисах, з одного боку, роблять схожою її з іншими країнами, а з другого — виділяють з-поміж усіх інших. Крім наукової цінності, типологія має і практичне значення. Так, в ООН при визначенні стратегії подальшого розвитку країн світу, для надання фінансової або гуманітарної допомоги визначають групу найменш розвинутих країн на основі трьох основних критеріїв: дуже низькі доходи на душу населення; частка обробної промисловості в структурі господарства складає менше 10 %; частка неграмотних серед дорослого населення — понад 80 %. На початку 90-х років XX ст. до цієї групи було віднесено 40 країн: Афганістан, Гаїті, Гвінея, Бангладеш, Лаос, Непал, Бутан, Малі, Мозамбік, Сомалі, Бурунді, Чад, Ефіопія та ін.

35.3. Типи країн світу за рівнем економічного розвитку

Для визначення типів країн, крім рівня економічного розвитку, особливостей структури господарства, враховуються також рівень сформованості організаційно-управлінських, функціонально-галузевих і територіально-господарських структур. Виходячи з цих критеріїв, виділяють чотири типи країн:

1. Країни розвинутої економіки.

2. Середньорозвинуті країни перехідної економіки.

3. Постсоціалістичні країни перехідної економіки.

4. Країни, що розвиваються.

1. Країни розвинутої економіки. До них належать постіндустріальні та деякі індустріальні

країни. Група країн цього типу налічує близько десятка, у них проживає 15 % населення планети, але вони виробляють майже 3/5 промислової продукції світового господарства, в тому числі 2/3 продукції машинобудування. Ці країни володіють величезними фінансовими ресурсами, і на їх частку припадає 9/J 0 іноземних інвестицій, тобто довгострокових вкладень капіталу безпосередньо у підприємства промисловості, сільського господарства, торгівлі та інших галузей господарства зарубіжних країн. Саме економічно розвинуті країни є членами Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) і так званого Паризького клубу, що контролює світовий фінансовий ринок. Основна закономірність цих країн — наявність високо розвинутого господарства, в якому поєднуються діяльність держави і потужних угрупувань капіталу. Особливо помітне місце серед них посідають головні країни, або "Велика сімка". Це — США, Японія, ФРН, Франція, Великобританія, Італія та Канада. На них припадає майже половина ВВП та виробництва промислової продукції світу, більша частина оборотів світової зовнішньої торгівлі. Для цих країн характерні такі риси: усі вони постіндустріальні; їх великі корпорації контролюють прямо або опосередковано основну частку продуктивних сил світового господарства; правлячі кола та капітал цих країн три мають у своїх руках реальні засоби контролю над світовими політичними та економічними процесами.

Корпорація — це підприємство, діяльність якого базується на використанні акціонерного капіталу, тобто капіталу вкладників, за який вони придбали цінні папери — акції цього підприємства. Корпорації, сферою діяльності яких є весь світовий ринок, називають транснаціональними (ТНК).

До решти країн цього типу належать малі промислово розвинуті країни Європи: Нідерланди, Бельгія, Швеція, Швейцарія, Фінляндія, Норвегія, Данія, Австрія та інші, а також промислово розвинуті країни Південної півкулі: Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка.

2. Середньорозвинуті країни перехідної економіки. Йдеться про групу індустріальних та індустріально-аграрних країн, у яких сформувався сучасний механізм ринкової економіки, але їх господарство має економічні показники поки що скромніші порівняно з економічно розвинутими країнами і не до кінця сформовані господарські структури. Серед них розрізняють дві підгрупи країн. Перша—країни, що із запізненням стали на шлях капіталістичного розвитку. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція та ін. Всі вони віддавна відігравали важливу роль у світовій історії, перші три навіть мали в свій час могутні колоніальні імперії. Однак їх розвиток деякий час стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але протягом останніх десятиліть саме тут відбуваються найбільш динамічні процеси економічної перебудови. Ці країни дедалі більше інтегруються до загальноєвропейських економічних структур, їх господарство набуває ознак індустріальних країн.

Друга підгрупа — країни нової індустріалізації. На сході Азії це — Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.; в Латинській Америці – Мексика, Аргентина, Уругвай, Бразилія, Чилі. В цих країнах ідуть особливо динамічні процеси перебудови господарства. В азіатських країнах, так званих далекосхідних ти фах (або драконах), поштовх прискоренню економічного розвитку дали значні інвестиції американського та японського капіталу, залучення передових технологій промислово розвинутих країн. Дальші успіхи пов'язані із вдало проведеними економічними реформами.

3. Постсоціалістичні країни перехідної економіки. Наприкінці 80-х років XX ст. частка країн соціалістичної системи в усьому світі становила за площею 26 %, за населенням — 33 %,за обсягом промислового і сільськогосподарського виробництва — трохи менше 30 %. У 90-ті роки більшість цих країн стала на шлях побудови ринкового господарства. Зросла їх кількість. На території колишнього Радянського Союзу виникло 15 незалежних держав, на території колишньої Югославії — 5, роз'єднались Чехія і Словаччина, а територія колишньої НДР ввійшла до складу ФРН.

Враховуючи особливості становлення суверенітету молодих незалежних держав, своєрідність динаміки і рівня завершеності економічних реформ, а також економіко-географічного положення, виділяють дві групи постсоціалістичних країн перехідної економіки.

До постсоціалістичних країн Євразії у Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Республіка Сербія і Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії — Монголія.

Молодими незалежними державами на терен і колишнього Радянського Союзу стали

Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизька Республіка, Таджикистан, Туркмен істан.

Майже всі вони є індустріальними або аграрно-індустріальними країнами, і головні особливості їх господарства вирізняються наявністю цілком сформованого господарства, яке за своєю структурою мало відрізняються від структури господарства економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі постсоціалістичним країнам бракує капіталу, і більшість галузей (особливо сільське господарство, легка промисловість, торгівля) використовує застарілі техніку і технології. У цих країнах тільки формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства. У них розпочалася економічна перебудова на ринкових засадах, і деякі держави вже досягли певних успіхів. Більш вдало зарекомендували себе польська, чеська та угорська моделі економічних реформ.

4. Країни, що розвиваються. Такими є понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. У другій половині XX ст. у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний дохід, формується сучасне господарство, стабілізується їх місце в міжнародному поділі праці. Ці країни — важливий постачальник сировини на світовий ринок. З-поміж них є не тільки аграрні, а й аграрно-індустріальні. Проте на шляху самостійного розвитку країни, що розвиваються, зазнають значних труднощів, у багатьох з них поки що не розв'язана продовольча проблема. Гостро стоять проблеми зайнятості (водночас спосіб життя елітної верхівки населення подібний до способу життя буржуазії розвинутих країн). Усе це відбувається в умовах існування багатоукладності господарства, залежного економічного розвитку, хронічного відставання від світового рівня технологій та продуктивності праці.

Країни, що розвиваються, відрізняються одна від одної не тільки розмірами територій, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, а й структурою господарства, можливостями наукового й технічного потенціалу. Можна виділити досить багато підтипів цих країн. Зосередимо увагу лише на основних.

Насамперед, звертають на себе увагу підтипи індустріально-аграрних країн з порівняно зрілою структурою господарства. Це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія — в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка та ін. — в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет та ін. — в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, що супроводжували в свій час економічне зростання в сучасних країнах нової індустріалізації: активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирає потужностей молода індустрія, де, крім гірничодобувної, розвивається й обробна промисловість, енергетика, покращуються транспортні комунікації, сфера обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.

Своєрідний підтип утворюють так звані нафтодобувні країни з сучасною нафтовидобувною промисловістю. Це Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, а також Ірак, Іран та ін. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі умови для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування, соціальної сфери. Деякі з них за показниками ВВП надушу населення є найбагатшими у світі.

Численним є підтип найменш розвинутих країн. Вони мають винятково слабкий розвиток продуктивних сил. Це переважно аграрні або до індустріальні країни. В них переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. В сільському господарстві працює понад 85—90 % населення, промисловість перебуває в зародковому стані. До найбідніших належать 2—3 десятки країн світу, серед яких Мозамбік, Ангола, Ефіопія, Ерітрея, Сьєрра-Леоне, Бурунді і Руанда, Сомалі, Танзанія, Чад, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісаута ін. — в Африці, Афганістан, Камбоджа, Бангладеш, Ємен та ін. — в Азії.

З-поміж великої кількості країн, що розвиваються, можна виділити ще кілька підтипів. Це країни з переважанням монокультури в сільському господарстві ("бананові республіки"), які виходять на світовий ринок з одним-двома експортними продуктами, невеликі острівні країни і країни, що експортують продукцію гірничодобувної промисловості.

35.4. Показники, що визначають рівень економічного розвитку країн

Економічний розвиток — це суттєве підвищення життєвого стандарту, що включає в себе матеріальний добробут, освіту, охорону здоров'я та захист навколишнього середовища. Рівень економічного розвитку країни — це досягнуті реальні результати в її економ і ці. Відповідно до методології, прийнятої ООН, до найважливіших показників рівня соціально-економічного розвитку будь-якої країни входять вироблений нею валовий внутрішній продукт (ВВП) або валовий національний продукт (ВНП) на душу населення, частка продукції обробної промисловості у ВВП як найбільш динамічної галузі промислового виробництва, рівень освіти, тривалість життя населення.

Світовий банк в аналітичних цінах за рівнем доходів визначає такі групи країн: країни з низьким рівнем доходів, країни з доходами нижче середнього рівня, країни з доходами вище середнього рівня і країни з високими доходами (табл. 14). Географічно більшість країн з високим рівнем доходів — це індустріальні країни Америки, Західної Європи і Тихоокеанського басейну Індустріально розвинутих країн у світі 24: США, ФРН, Англія, Франція, Японія, Австралія та ін. Практично всі країни з низьким рівнем доходів — африканські країни на південь від Сахари. До групи країн з доходами вище або нижче середнього рівня належать країни з перехідною економікою (28 країн), країни, що розвиваються (132 країни Азії, Африки, Латинської Америки). Питома вага обробної промисловості у структурі ВВП різна в окремих країнах. У середньому в світі її частка досягає 21 %, в т. ч. у країнах з низьким рівнем доходів —27 %, а з високим рівнем доходів — 21%. Якщо в країнах з низьким рівнем доходів вона зростає, то у країнах з високим рівнем розвитку зменшується за рахунок розвитку сфери послуг.

У 1995 р. на сферу послуг припадало в цілому по світу 63 % в структурі ВВ П, у т. ч. у країнах з низьким рівнем доходів — 35 %, а в країнах з високим рівнем доходів — 66 %. Середня тривалість життя в 1995 р. у світі досягла 67 років, у т. ч. в країнах з низьким рівнем доходів – 63 роки, а в країнах з високим рівнем доходів – 77 років. Частка неписьменних у країнах з низьким рівнем доходів у 1995 р. становила 34 %, з середнім рівнем — 18 %, а в країнах з високим рівнем доходів—менше 5 % в загальній чисельності населення.

35.5. Форми правління й адміністративно-територіального устрою країн

Державний лад будь-якої країни характеризується перш за все формою правління: республіка це чи монархія.

Республіканська форма правління виникла в давнину (Афінська демократична республіка (V—IV ст. до н. е.), Римська аристократична республіка (V— 11 ст. до н. с.)). Але найбільшого поширення вона набула в періоди Нової та Новітньої історії. У1995 р. кількість республік у світі перевищила 140.

За республіканського ладу законодавча влада належить парламенту, а виконавча — уряду. При цьому розрізняють так звану президентську республіку, де президент очолює уряді наділений дуже великими повноваженнями (США, ряд країн Латинської Америки), і парламентську республіку, де роль президента менша, а уряд очолює прем'єр-міністр (ФРН, Італія, Індія).

Таблиця 14. Група країн за рівнем розвитку (заданими на 1994 р.)¹

¹ The World Bank Atlas, 1996. – Wash.: World Bank, 1996. - p 20.

Республіканську форму правління вважають найбільш прогресивною і найбільш демократичною, її вибрали для себе не лише економічно розвинуті країни, а й більшість країн Латинської Америки, майже всі колишні колонії в Азії та африканські держави.

Монархічна форма правління виникла в умовах рабовласництва. У середні віки вона стала основною формою правління. У ринкових відносинах збереглись лише традиційні, в більшості формальні риси монархічного правління. У 1998 р. у світі нараховувалось 30 монархій: 14—вАзії, 12 —в Європі, 3 —в Африці, 1 — в Океанії (Тонга). Серед них є імперія (Японія), королівства (Бельгія, Великобританія, Іспанія, Швеція та ін.), князівства (Андорра, Ліхтенштейн, Монако), герцогство (Люксембург), султанати (Бруней, Оман, Малайзія та ін.), емірати (Бахрейн, Катар, ОАЄ) і папська держава — місто Ватикан. Більшість існуючих нині монархій — конституційні. Реальна законодавча влада в них належить парламенту, а виконавча — уряду, монарх "царює", але не править (Великобританія, Норвегія, Швеція). Поряд з конституційними (парламентськими) на політичній карті збереглися ще декілька абсолютних монархій, де уряди або інші органи влади відповідальні лише перед монархом як главою держави, а парламенту немає, або він є лише дорадчим органом (Саудівська Аравія, Оман, Бруней та ін.).

Розрізняють дві головні форми адміністративно-територіального устрою — унітарну і федеративну. Унітарна держава — це єдине цільне державне утворення, яке складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підпорядковуються центральним органам влади і не мають ознак державного суверенітету. Таких держав у світі більшість. Федерація — добровільне об'єднання декількох раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу. У федеративній державі є державні утворення — республіки, штати, провінції, землі, кантони, тобто території, які мають власні закони та органи влади. Нараховується 24 федерації: Російська Федерація, Австрійська Республіка, Королівство Бельгія, Республіка Індія, Австралійський Союз, Південно-Африканська Республіка, Канада, Сполучені Штати Америки та ін.

Конфедерація — це юридичне об'єднання суверенних держав, створене для забезпечення їхніх загальних інтересів (Швейцарський союз). Конфедерація утворює центральні органи, які мають повноваження, делеговані їм державами-членами союзу. Правова основа конфедерації — договір, при федеративному устрої держави (федерації) такою основою є конституція.