Філософія - Сидоренко О.П. - 2.2. Філософська апологетика і схоластика Середньовіччя та гуманістичне філософствування у добу Відродження

На наступному, середньовічному, етапі розвитку філософія існувала переважно як теоцептричний світогляд і течія богословської думки в умовах домінування релігії в усіх сферах суспільного життя: у арабомовних державах, Аравії і Передній Азії — ісламу, у державах Європи — християнства (католицького і православного). Останнє, як й інші світові релігії, утверджувалося в завзятій і жорстокій боротьбі з язичницькими релігіями, які підтримувала і захищала тоді імператорська влада. Потреби та інтереси цієї боротьби зумовили формування, існування, активне поширення та функціонування теологічних, філософських і політико — соціальних доктрин, які захищали й обґрунтовували християнське віровчення. Серед філософів почали заохочуватися лише ті, хто поділяли релігійні та світські погляди християнства. Інакодумство переслідувалось і придушувалось як єресь, а завдання філософії визначалися церквою. Філософська думка була приречена на виконання в основному апологетичних функцій; їй належало зображати християнство як найдосконалішу релігію, захищати її від нападок властей та прибічників античного політеїзму, пропагувати ідею єдності релігійної віри і знання, союзу з теологією. Звідси її назва — філософська апологетика, тобто філософія захисту і виправдання християнського віровчення за допомогою доказів, звернених до розуму. У такому статусі філософія перебувала впродовж усього періоду патристики (лат. батько, у значенні "Отці Церкви"), який безпосередньо передував схоластиці і підготував її.

Патристика — період в історії духовності європейського суспільства И—VIII ст., перехідний період від античності до Середньовіччя, представлений сукупністю теологічних, філософських та політико — соціологічних доктрин християнських мислителів, "Отців Церкви". У ньому виокремлюються три етапи: ранній, або апологетичний, зрілий та пізній.

На ранньому етапі вирішувалася філософська проблема про співвідношення християнського віровчення і античного духовного спадку, яка вважалася центральною. Сформувалися дві протилежні течії: одна — з орієнтацією на гармонійний синтез християнської ідеї відвертості з філософською традицією античного раціоналізму, інша — з орієнтацією па їхню несумісність, дистанціювання. Представники першої, наприклад Климент Александрійський, Тит Флавій (бл. 150—215), Юстин (пом. бл. 165), Афінатор (пом. бл. 177) та ін. пропагували толерантну позицію християнства щодо античної філософії, визнавали християнське віровчення просвітницьким, яке відкидає язичницьке марновірство, позбавляє людей страху, дарує їм внутрішню впевненість, знання, гармонію віри й античного знання; доводили, що така гармонія є вищим ступенем духовного розвитку людей і найдосконалішою філософією. Вони ставили перед християнами завдання переконувати язичників у перевагах нової релігії і сприяти їх наверненню в християнство.

Представники другої течії, наприклад сирієць Татіан (пом. бл. 175), звинувачували античних філософів у запозиченні ідей Біблії, а їх особистий внесок у філософію характеризували як безліч помилкових тверджень. До найактивніших критиків античної філософії та пропагандистів християнського віровчення належав також уроженець Карфагена Квінт Тертулліан (бл. 160 — після 220). Він виходив із того, що соціальна функція християнства не потребує філософського обґрунтування; що між Афінами та Єрусалимом, між Академією і церквою, між язичниками — єретиками і християнами немає нічого спільного; що після Христа зайва будь-яка допитливість, а після Євангелія — будь-які дослідження; що Платон, Арістотель, Бпікур, Геракліт, Емпедокл — патріархи єретиків.

Характерною рисою зрілого етапу патристики була спроба її представників синтезувати християнське віровчення і філософські методи античності з метою посилення боротьби з єресями (від грец. вибір, особливе віровчення, відхилення від ортодоксії, прийнятих догматів) — аріанством, гностицизмом, маніхейством та ін.

У 318 р. проти вчення християнства про односутність Бога — Отця і Бога — Сина (Саваофа та Ісуса Христа) виступив пресвітер з Александрії Арій (256—336). Він стверджував, що Христос за божественною сутністю і славою нижчий за Бога — Отця, тому що Бог — Отець одвічний, а Христос — його творіння. Арій був засуджений церквою і вигнаний з Александрії, але його вчення — аріанство — знайшло безліч прихильників, поширилося далеко за межі Єгипту, у тому числі до Західної Європи.

Найбільш поширеним і небезпечним для християнства у II ст. був гностицизм (від грец. пізнання, знання) — еклектична релігійно-філософська течія, яка намагалася поєднати християнську теологію з міфофілософськими елліністичними вченнями та віровченнями іудаїзму, зороастризму і вавилонськими культами. Його представляли Фсодот (пом. в 303 чи 304), Василід (друга чверть II ст.), Епіфаний (332—403) та ін. Згідно з їх поглядами, людина знаходить спасіння від лиха не тому, що вірить у Христа або робить добрі справи, а завдяки знанню істини про світ, про істинного Бога, про те, хто ми самі, звідки з'явились, як опинилися тут і якими шляхами зможемо повернутися до нашої небесної оселі, здобути внутрішню незалежність і свободу.

На їх думку, наш матеріальний світ з усіма його недоліками не є нашою справжньою домівкою. Цей світ — результат космічної катастрофи, бо створений другорядним, нижчим за рангом Божеством — Богом Старого Завіту. Це не той Бог, якого слід шанувати. Є справжнє верховне Божество, не матеріальна, а суто духовна істота. Шляхи порятунку людей — в його одкровенні. Таким вісником істини і правди буде Христос, але не як Син Бога Старого Завіту, а як простий смертний з мудрим релігійним вченням. Були у гностиків й інші трактування суті Христа.

Отже, уявлення гностиків відображали початок процесу розмежування християнства як міжнаціональної релігії з іудаїзмом, що залишився релігією тільки єврейського народу. Вони підточували монотеїстичну ідею, вели до відмови від Старого Завіту, і тому були відкинуті християнством. Незважаючи на свою незрозумілість з наукової і філософської позицій, ідея створення світу старозавітним Богом упродовж кількох днів була доступною для повсякденного світогляду пересічного віруючого. Тому Старий Завіт, усупереч бажанням багатьох гностиків, став непорушною основою християнської релігії попри антиіудейську спрямованість Нового Завіту. Водночас деякі ідеї стали складовою постулатів догматики християнства, були використані іншими релігійно-філософськими вченнями, зокрема маніхейством.

Маніхейство — одне з ворожих християнству і близьких до гностицизму єретичних вчень. Заснував його перс Мані (216—276), який заперечував людську природу Христа, називав його псевдовчителем, а справжнім втішником людей і посланцем царства світла вважав тільки себе.

У маніхействі дуалізм світла і темряви, добра і зла було доведено до класичної форми. Матерія — темрява, зло — породження диявола, вічне і незнищенне. Два начала — божественне (світло, добро) і диявольське — перебувають у постійній і непримиренній боротьбі між собою. Звідси випливає ворожий християнству висновок про неможливість знищення зла. Зменшення його впливу на людину можливе на шляху суворого аскетизму, утримання від м'ясної та деяких видів рослинної їжі, повної безшлюбності, відсутності контактів із "тлінними" речами.

У III—IV ст. громади маніхейців об'єднались у досить сувору церковну організацію, вплив якої на Сході поширився майже до Китаю. У

Римській імперії християнська церква в боротьбі з маніхейством оголосила його однією з єресей.

Еретичпим у Ш—VI ст. вважався також неоплатонізм, заснований давньогрецьким філософом Плотіном (204/205—270). Це була еклектична філософсько-міфологічна доктрина поєднання та систематизації елементів філософії Платона і логіки Арістотеля з ідеями мислителів Сходу. Ставлення її представників до християнства було непримиренним. Так, учень і послідовник Плотіна сирієць Порфирій (234—301) у книзі "Проти християн" (у 15 томах) майже вперше піддав теоретичній критиці Біблію, особливо Старий Завіт. Послідовник Порфирія імператор Юліан (331—363) у полемічному творі з такою ж назвою "Проти християн" характеризував Яхве як обмеженого національного іудейського бога, якому далеко до справжнього єдиного Божества. Християн він звинувачував у атеїзмі у зв'язку з їх уявленням про божественну і водночас людську природу Ісуса Христа. Згідно з твердженнями Юліа-па, між Богом і людиною не може існувати жодного прямого зв'язку, неможливо обожнювати смертну людину.

Твори Порфирія, Юліана, інших неоплатоників зазнавали запеклих нападок з боку християнських письменників. Згідно з наказами імператорів їх книги було повністю або частково спалено.

На зміну неоплатонікам прийшли апологети — захисники християнських догм. Серед них своєрідну позицію об'єднання християнства, зокрема з неоплатонізмом, займав теолог і філософ Оріген (185—254). Bin розглядав християнство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення. Оріген розглядав Бога — Сина і Бога — Духа Святого як послідовні еманації верховного Бога — Отця. У зв'язку з цим Бог — Син вважався посередником між Богом — Отцем і природно-людським світом, що відсувало на другий план функцію Бога — Сина як спасителя. Неприйнятною для "Отців Церкви" була також думка Орігена і щодо питань створення світу Богом. Філософ уявляв його не одноразовим актом, а споконвічним процесом: до створення матеріальних світів Бог створив безсмертних і безтілесних духів, підпорядкованих йому як Святому Духу. Це — ангели та людські духи. Вони за суттю рівні як творіння єдиного Бога, але володіють свободою вибору. Тому одні з них пішли за Творцем і утворили світ ангелів, а інші, підкорившись якійсь спокусі, впали вниз, втілились у матеріальні речі й створили предметний світ — рослинний, тваринний та людський. Так Оріген зняв з Бога відповідальність за зло у світі: зло виникає від духів, що впали вниз. Бог не дозволяє світу вічно перебувати в злі. Через Христа він відкриває людям можливість спасіння. Але після возз'єдпаппя духів із Богом настає їх новий занепад, який приводить до створення нового світу, і так до нескінченності.

Орігенізм офіційно засудив церковний собор, але він суттєво вплинув на філософствуючих "Отців Церкви", християнську теологію та саму церкву. Нікейський церковний собор (325) прийняв концепцію

Орігена про еманацію другої та третьої особи Божественної єдності з верховного Бога — Отця.

Апологети не тільки захищали християнство, а й робили спробу систематизувати філософські вчення про нього. Найбільш активними у цьому напрямі у IV ст. були: на Сході — Григорій Назіанзин (330—890), який виконував деякий час функції єпископа Константинопольського, його друг Василь, єпископ Кесарійський (330—379), прозваний Великим, і брат останнього Григорій, єпископ Нісський (335—394); на Заході — Амвросій, єпископ Міланський (340—397), а також Ієропім Блаженний (бл. 840—420), який переклав Біблію латинською мовою.

Найвидатнішим серед західних "Отців Церкви" був Аврелій Августин (354—430) з м. Гіппона (Північна Африка), автор філософських творів "Про велич душі", "Про вчителя", "Про істинну релігію", "Про свободу волі", "Про душу та її походження", "Про град Божий", "Сповідь". Останній твір — релігійна автобіографія Августина, в якій він показав, як релігійні пошуки привели його до християнства, що звеличило його моральність і відповіло на всі його світоглядні питання. Безпосередня мета "Сповіді" полягала в наверненні язичників, особливо з освічених верхів, у християнство.

Августин систематизував християнський світогляд, представив його цілісним і єдино правильним, за що згодом був зарахований католицькою церквою до лику святих. У філософських пошуках він спирався на принципи неоплатонізму й практично-етичні установки античної філософії, пристосовуючи їх до постулатів і завдань християнства. Наприклад, прагнення до щастя вважав основним змістом людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні людиною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. "Любов до себе, доведена до зневаги себе як гріховної істоти, суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога— порок". Світогляд Августина теоцентричний. Бог, як єдине суще та істина, є змістом філософії; Бог, як джерело пізнання, є предметом теорії пізнання; Бог, як єдине і прекрасне благо, є предметом етики; Бог, як особа всемогутня і повна милості, є головним питанням релігії. Августин відкидав навіть думку про єдність Бога і світу, характерну для вчення Плотіна про еманацію: Єдине або Бог не творить світ, а випромінює його із себе з неминучістю природного процесу. Першим ступенем еманації є світовий розум; другим.— світова душа, яка містить весь світ ідей, поза і без яких неможливі жодні тіла і предмети, що чуттєво сприймаються; третім— матерія, тобто "небуття", "темрява", негативна умова створення речей.

На противагу неоплатонізму, що розглядав Абсолют як безлику єдність, Августин трактував Бога як особистість, яка створила скінченний світ і людину, виходячи зі своєї доброї волі. Августин доводив, що в акті творіння Бог керується своїми думками — ідеями як найвищими зразками для будь-яких речей. У них міститься той чи інший позаземний образ. Як би він не був спотворений неминучою присутністю матерії, як би не змінювалась будь-яка земна річ і будь-яка істота, вони тією чи іншою мірою зберігають такий образ. Завдяки цьому в них і міститься добро. Зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує само по собі. Такою є теодицея Августина — вчення про те, що існування зла у світі не відміняє уявлення про Бога як абсолютне добро. Вoнa орієнтує віруючих не скаржитись на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке вів дарував світові.

У теорії пізнання Августин проголошував перевагу релігійної християнської віри над розумом ("Віруй, щоб розуміти", віра повинна передувати розуму). У її центрі — вчення про прозріння. Сама по собі людина нічого не знає. Тільки надприродне прозріння, що несподівано надходить від єдиного небесного Вчителя, піднімає людину до пізнання найглибших істин.

В основі соціальної доктрини Августина — переконання в нерівності людей як вічному і незмінному принципі суспільного життя. Це наслідок первородного гріха, який навічно спотворив первісне блаженство. Щодо історії, то, за Августином, її центральним положенням є ідея провіденціалізму (лат. провидіння) — Бог поширює свою абсолютну владу не тільки на природу та індивідуальне життя, а й на всі без винятку події в колективному житті, безперервна зміна яких створює історію. Особливе місце в історії посідає церква. Вона є товариством Христа і поєднує обраних, за її межами неможливо знайти спасіння. Держава повинна служити церкві. Тільки за таких умов можливе виникнення гармонійного суспільного організму.

Августин заклав основи нової християнської філософії. Його творчість стала лапкою між філософією Платона і вченнями мислителів Середньовіччя. Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиним типом ортодоксальної філософії. Тільки в XIII ст. Фома Лквінський створив нову модель ортодоксії, однак вплив філософії відображається і на сучасній модерністській католицькій теології.

Центральною па останньому, пізньому етапі патристики (V—VIII ст.) постала проблема систематизації християнського віровчення. Ключовими фігурами в її вирішенні були Іоанн Дамаскін (бл. 675—753) — візантійський богослов і поет, а також філософи Леонтій (бл. 475—543) і Боецій (бл. 480—525). їх систематизаторські зусилля та орієнтація на античну філософську традицію (передусім коментар Порфірія до Арістотеля) заклали основи середньовічної схоластики.

Багато ідей патристики було засуджено після прийняття християнського Символа віри. Однак патристика заклала основи християнської теології; сформувала фундамент екзегетики (від грец. тлумачення сенсу і змісту Біблії); створила перші християнські катахізиси (грец. керівництво, повчання, книга з коротким змістом християнського віровчення у вигляді питань та відповідей, призначена для початкового релігійного навчання); ввела багато основоположних поняттєвих теологічних структур; остаточно конституювала фундаментальну для християнства ідею пріоритету індивіда стосовно абстрактного людства. Патристика багато в чому визначила проблемне поле і православної, і католицької теології. В цілому ідеї патристики е складовою Священного Переказу, багато з них актуалізувалися в межах історико-філософської традиції і дисциплінарної патрології (вчення та коментарі ідей "Отців" та вчителів церкви).

Поступово філософська апологетика у Середньовіччі поповнилась філософською схоластикою.

Схоластика (від грец. шкільний, вчений) — тип релігійної філософії, який характеризується поєднанням теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою та інтересом до формально-логічних проблем.

За уявленнями схоластів, світ існує не самостійно, а лише в причетності до Бога. Не слід шукати істину, оскільки її подано в божественному одкровенні. Філософія має за допомогою розуму лише обґрунтувати і викласти цю істину, реалізуючи три завдання: перше — проникнути в істини віри і так наблизити їх зміст до духу людини, яка мислить; друге — надати релігійній істині систематичну форму за допомогою філософських методів (методів розуму); трете — використовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин. У цілому, схоластичне філософствування було зосереджене па доведенні реального існування універсалій та буття Бога.

Універсали (від лат. universalis — загальний) — загальні поняття, визначення онтологічного статусу яких було однією із центральних проблем середньовічної філософії. Воно передбачало відповіді па питання щодо природи упіверсалій (чи існують вони "до речей" і які їх вічні ідеальні прообрази, чи вони існують "у речах", а можливо, "після речей" у людському мисленні), сутності реального буття, способів існування ідеального, умов раціонального (поняттєвого) пізнання, співвідношення загального й одиничного, мислення і дійсності. Активна дискусія з цих питань велась упродовж усього періоду розвитку середньовічної філософії, її учасники відповідали на них по-різному.

Одні, реалісти (лат. реальний, дійсний), доводили реальне існування тільки загального. Крайні з них спирались на платонівське вчення про ідеї: загальне — це ідеї, а вони існують до одиничних речей та за їх межами. Помірковані реалісти виходили з арістотелівського вчення про загальні роди, згідно з яким загальне реально існує в речах і в жодному разі не поза їх межами.

Інші, номіналісти (лат. ім'я), навпаки, заперечували реальне існування універсалій. Загальне існує лише після одиничних речей, реальне — тільки одиничне. Крайні номіналісти вважали загальне "видихом голосу", лише звуковим виявом слова. Помірковані номіналісти визнавали реальність загального, але тільки як думки, поняття, імені, що мають важливе значення в пізнанні.

Одним з найвидатніших середньовічних реалістів був італієць Ансельм Кентерберійський (1033—1109). Він виходив з існування загальних понять незалежно від одиничних речей і підкорення мислення вірі. Завданням філософії вважав пояснення віри в межах церковних догм.

Представником крайнього номіналізму в період ранньої схоластики був француз Іоанн Росцелін (бл. 1050—1122). За його вченням, поза одиничними речами не існує ніяке загальне: немає кольору без конкретного кольору, немає мудрості поза конкретною мудрою душею. Загальне не має власної реальності, універсалії — лише звуки голосу, мова.

Спробу подолати однобічність номіналізму і реалізму зробив П'єр Абеляр (1079—1142) — французький філософ, теолог і поет. Він гадав, що універсали існують у речах, а не до них або після них. Абсурдно стверджувати реальність тільки "людяності", а не людей, "кінності", а не коней. Не молена недооцінювати ні загальне, ні одиничне, було б помилкою вважати реальним лише одиничне, загальним поняттям також відповідають реальні сутності: люди називаються людьми не тільки на підставі загальних ознак, а поняттю "людина" відповідає реальність загальнолюдського, що існує в усіх людях. У цілому Абеляр був представником поміркованого номіналізму, який пізніше був названий концептуалізмом.

Суперечка щодо універсалій у середньовічній філософії— схоластична. Насправді, існують предмети, речі, явища і процеси, об'єктивний світ у цілому. Кожен із них і всі вони разом мають неповторні, лише їм притаманні властивості рис, ознак, що визначаються поняттям "одиничне". Загальне — вираження об'єктивної подібності характеристик предметів, їх однотипності в деяких відношеннях, належності до однієї групи явищ або єдиної системи зв'язків. Одиничне і загальне, отже, — поняттєві вираження певних властивостей і ознак реальних об'єктів. їх зв'язок має загальний характер, охоплює всі предмети, явища і процеси. Фундаментальний він і для людського мислення.

Разом з тим дискусія щодо універсалій, незважаючи на схоластичність, сприяла розвиткові філософії. У номіналізмі, наприклад, простежувались матеріалістичні й атеїстичні тенденції, а в полеміці номіналістів і реалістів — зародки емпіричного і раціоналістичного напрямів у подальшій філософи.

У середині ХШ ст. у схоластиці перемогла думка, згідно з якою теологія потребує оздоровлення філософією Арістотеля. Схоласти поділились на два табори. Консерватори наполягали на збереженні основних постулатів Августина з одночасним упровадженням філософських елементів арістотелізму. Прогресивний табір робив ставку тільки на Арістотеля. Поступово з'ясувалось, що августинізм нездатний протистояти сильному впливові арістотелізму. Втілення ідей Арістотеля в католицьке вчення стало життєвою необхідністю для церкви. Це завдання вирішили схоласти домініканського ордену, найбільш видатними з яких були Альберт Великий і Фома Аквінський.

Альберт фон Больштедт (1193—1280) був глибоко освіченою людиною. За широчінь філософських, богословських і природознавчих інтересів він був названий "Великим". Найбільш повно свої ідеї сформулював у "Сумі теології".

Одним з перших Альберт Великий намагався застосувати ідеї Арістотеля для систематизації християнського світогляду. Він вважав безглуздою боротьбу з проникненням античного мислення в культуру Західної Європи, закликав використовувати мудрість античності для обґрунтування християнства, знову ввів у схоластику реалістичне вирішення проблеми універсалій, розрізняв проблеми релігійних догматів (триєдності втілення, спокутування, воскресіння та ін.), які вважав предметом теологічного дослідження, і деякі природничо-наукові проблеми, що вимагають філософського пояснення. Однак логічно стрункої філософської чи теологічної системи він не створив. Цю проблему вирішив його учень Фома Аквінський (Аквінат) (1225—1274) — філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму (лат. Тома — Фома).

Найважливішими його творами є знамениті "Суми". Перша з них — "Сума істини католицької віри проти язичників" (1259—1264). Під "язичниками" в ній розуміються, головним чином, арабомовні філософи, ідеї яких поширилися серед західноєвропейських схоластів, що стало серйозною загрозою для "чистоти" християнсько-католицького віросповідання. У другій — "Сумі теології" (тобто сукупності теологічних вчень) — розроблено католицьку догматику. Книгу написано в 1266— 1274 рр., і вона стала основним твором усієї середньовічної теології. (Теологія — богослов'я, сукупність релігійних доктрин про сутність і дії Бога, побудована у формах ідеалістичного світогляду на основі текстів, що сприймаються як божественне одкровення.)

Питання щодо співвідношення філософії і богослов'я Аквінат вирішував па користь богослов'я. Згідно з його вченням, філософське знання правомірне (його ігнорування в часи Аквіната призвело б до поглиблення конфлікту між церквою і суспільством), однак воно лише недосконалий вияв теологічного знання як богоодкровенного та надрозумового. Філософія виводить свої істини, спираючись па досвід і розум, а релігійпе вчення — на одкровення, Святе Письмо. Фома називав теологію вищою мудрістю і вважав, що всі без винятку знання мають узгоджуватися з нею, щоб не впасти в гріховну допитливість, згубну для людини. Вищим завданням астрономії, фізики, біології та інших сфер знань е підсилення положень Біблії. Філософії Аквінат відводив роль тлумача релігійпих істин у категоріях розуму, а також спростовувача всіх аргументів проти віри.

Віра у Фоми Аквінського за своєю достовірністю переважає знання, оскільки спирається на абсолютну правдивість Бога, а людський розум безперервно помиляється. Обґрунтовуючи достовірність віри, Аквінат посилався на нескінченну кількість чудес, здійснених, на його думку. Богом: зцілення хворих, воскресіння мертвих, перетворення дурнів на мудреців і т. ін. Віра дана кожній людяні і є для неї морально ціннішою за знання, оскільки знання може відвернути людину від свого Всевишнього Творця і благодійника.

Отже, проголосивши основою свого вчення принцип гармонії віри і знання, Фома фактично підпорядкував знання вірі, а філософію — теології. Філософія у нього теологічна, а теологія — філософічна.

Для зміцнення віри людей у Бога Фома Аквінський вважав за необхідне філософсько обґрунтувати Його буття. Вія відкинув онтологічне доведення божественного буття (з часів патристики була поширена думка про те, що буття Бога очевидне, розуміється саме собою, бо кожна людина має те чи інше уявлення про нього) і в "Сумі теології" розробив п'ять логічних обґрунтувань існування Бога. Перше з них виходить з поняття руху. Все, що рухається, має причиною руху інше рухоме, бо дещо не може бути рушієм і рухомим водночас в одному відношенні. Першорушієм є Бог. Друге — ґрунтується на переконанні в існуванні "творящої" першопричини, якою може бути тільки Бог. Третє обґрунтування відштовхується від взаємозв'язку випадкового і необхідного. Існування світу в цілому не може бути випадковістю. Воно потребує уявлення про деяку абсолютну необхідність, якою може бути тільки Бог. За основу четвертого обґрунтування взято ступені досконалості в сущому. Всі речі, істоти і люди виявляють різний ступінь краси, блага, істинності, тієї чи іншої досконалості. Але ступінь цієї досконалості вимірюється певною мірою всіх цих важливих якостей. Нею, знову-таки, може бути тільки Бог. І, нарешті, п'яте обґрунтування виходить із корисності, яка виявляється в природі як мета. Спрямовуватися до неї всі природні речі можуть тільки Богом.

Неважко помітити ілюзорність усіх наведених Фомою Аквінським обґрунтувань. їх спростував ще І. Кант, який стверджував неможливість будь-якого теоретичного обґрунтування божественного існування. Разом з тим розмірковування Аквіната — ще одне свідчення спадкоємності у філософії. Подібні підходи ми бачимо в Арістотеля, Августина та багатьох інших філософів.

Найбільш опрацьованим у творчості Фоми Аквінського є розуміння людської душі. Вона — безтілесна, чиста форма без матерії, незнищенна і безсмертна, розумово-пізнавальна субстанція, яка включає як розум, так і волю. Розум, абстрагуючись від волі, здійснює пізнавальну функцію. Весь матеріал пізнання йде від почуттів. Розум його обробляє і, за допомогою абстракцій, осягає сутності речей. У процесі пізнання виникають поняття, їх з'єднання і роз'єднання утворюють позитивні і негативні судження, а зв'язок останніх втілюється в умовиводах.

Етика Фоми ґрунтується на вченні про душу і пізнання. Засадами моральної поведінки він вважав свободу волі, а її змістом — дотримання доброчесностей. До чотирьох традиційних доброчесностей, що успадковані з античної філософії, — мудрості, відваги, поміркованості, справедливості, Аквінат додав три християнських: віру, надію і любов. Суть життя (його призначення) він бачив у щасті, під яким розумів пізнання і споглядання Бога.

Суспільний порядок філософ розглядав як відображення порядку божественного. Звідси брала початок його вимога враховувати різну "досконалість" соціальних груп суспільства в процесі аналізу їх життя. Більшість із них зобов'язана займатися фізичною працею" а меншість — розумовою й управлінням більшістю. Найціннішою Фома вважав працю служителів римсько-католицької церкви.

У такому ж контексті Аквінат вирішував і проблему держави, найбільш прийнятною її формою визнаючи монархію. Як Бог тільки один у всьому світі, так і держава може гідно функціонувати, якщо її очолює єдиний правитель — монарх. Будь-яка влада мас божественне джерело, тому світська влада повинна підкорятися церковній ієрархії. За наказом церкви їй слід нещадно карати єретиків.

1323 р. Фому Аквінського проголошено святим. 4 серпня 1879 р. папа Лев XIIІ визнав учення Аквіната обов'язковим для всієї католицької церкви. У XIX, XX і XXI ст. на його засадах розвивається неотомізм у всіх своїх різновидах.

Серед опозиційних томізму течій була Оксфордська школа та її представник Роджер Бекон (1210—1294), який не визнавав авторитети і рішуче виступав проти схоластики. Справжнє джерело знань він вбачав у безпосередньому досвіді, в експерименті, у спостереженні. Праці Р. Бекона церква засудила, а сам він був запроторений до монастирської в'язниці, де пробув до самої смерті.

Опозиція томізму була і серед схоластів. Запеклим противником Фоми Лквінського став, наприклад, Іоанн Дуне Скотт (1270— 1308). Він доводив, що повна гармонія філософії і теології неможлива. Філософія мас не обмежуватись підтримкою християнства, а досліджувати способи і методи пізнання світу.

Ще більш непримиренним до томізму був Вільям Оккам (1285 -1349) — останній представник схоластики. Biн був послідовним номіналістом, рішуче заперечував будь-яку об'єктивність існування загального за межами людської свідомості.

В. Оккам переконливо доводив необхідність виключити теологію як засіб з'ясування явищ і процесів. Догма про триєдність, як і інші догми християнства, стверджував він, не тільки є поза розумом, але й спрямована проти нього. Основа всього знання — в одиничному досвіді, а він не свідчить про існування Бога. Отже, теологія, в основі якої немає точних доказів, неможлива як істинне знання.

Вчення Оккама під назвою "оккамізм" набуло поширення в університетах Англії, Франції, Німеччини, Чехії, Польщі, Італії. Оккам і оккамізм стали передвісниками культури і філософії Ренесансу, у формуванні яких велика роль належала арабській філософії.

У середньовічній культурі арабомовного світу філософія стала своєрідною ланкою між античним гуманізмом і європейською схоластикою. Вона сприйняла багато ідей Платона і Арістотеля й одночасно проголосила своїм призначенням захист ісламу. Біля її витоків стояли два великих мислителі: аль-Кіпді та аль-Фарабі.

Абу-Юсуф Якуб ібн-Ісхак аль-Кіпді (800 — бл. 879, його називають ще "філософом арабів") проголосив необхідність засвоєння інтелектуальних досягнень минулих поколінь. Слідом за Лрістотслем він визнавав філософію знанням про все, а конкретно про матерію, форму, місце, рух, час, істинну природу речей, однак надавав перевагу матерії перед формою. У нього з матерії складається будь-яка річ, матерія ніколи не знищується, а форма відносно матерії може бути вторинною.

Відомим продовжувачем вчення аль-Кіпді був Лбу-Наср Ібп-Мухаммед аль-Фарабі (бл. 870—950). За заслуги в осмисленні та опрацюванні логічної спадщини Арістотеля він отримав почесний титул "другого вчителя" ("першим вчителем" вважався сам Арістотель).

Як і інші мислителі Середньовіччя, аль-Фарабі визнавав Бога першопричиною буття, однак вважав Всесвіт таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. У складі матеріального світу він нараховував шість видів природних тіл, або елементів: прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди, небесні тіла. Аль-Фарабі визнавав можливість пізнання світу за допомогою органів чуття та розуму, вважав, що через органи чуття та інтелект людина здобуває безпосереднє знання, а через умогляд — знання сутності речей.

Слідом за "першим вчителем" аль-Фарабі визнавав досягнення щастя головною метою життєдіяльності людей, умовами його набуття вважав пізнання, волю та її свободу. Волю він пов'язував із чуттєвим пізнанням, а свободу волі — з логічним міркуванням, що відкриває можливість вибору. Саме аль-Фарабі став у близькосхідних країнах Середньовіччя першим філософом, який підняв свою систему до рівня аналізу питань суспільного життя.

Видатним вченим і філософом арабського Середньовіччя був уродженець Бухари, таджик за походженням, Ібн-Сіна (Авіцннна, бл. 980— 1037). Знаменита "Книга зцілення" є головним його філософським твором, що складається з 18 томів, поділених на чотири розділи — логіку, фізику, математику і метафізику. Скороченням цього величезного твору є "Книга спасіння", що складається з трьох частин — логіки, фізики і метафізики. Подальше скорочення цього твору Ібн-Сіна здійснив у "Книзі знань".

Філософію Ібн-Сіна вважав ученням про буття, яке складається з трьох частий: фізики (вчення про природу), логіки (вчення про шляхи пізнання природи і людини) і метафізики (вчення про пізнання буття в цілому). Він визнавав об'єктивне існування природи. У вченні про логіку поділяв в основному погляди Арістотеля.

Поза увагою Авіценни не залишилася і суперечка між номіналізмом і реалізмом. Загальне, підкреслював він, існує в одиничних предметах, утворюючи їх сутність. Мисленню людини воно притаманне завдяки пізнанню реальних одиничних речей. Одиничне і загальне пов'язані. Взаємопов'язані й усі ті, хто їх вивчає. Фізика дає логіці ідею причинпості, а логіка озброює фізику методом. Предмет метафізики — абсолютне буття. У вченні про речі філософ розрізняв їх сутність та існування. У скінченних речах вони не збігаються. Він був перекопаний, що тільки виходячи з поняття про Бога, з необхідністю можна вивести його існування.

Центральне місце у філософії Авіценни посідає теорія еманації. Світ не створений Богом, а виник із нього природним шляхом, шляхом еманації, тобто не безпосередньо, а через низку породжених ним "розумів". Бог неспроможний створити що-небудь без наявної можливості, джерело якої — нестворена і вічна матерія. Якщо Бог вічний, то вічний і світ, бо причина і наслідок завжди пов'язані: якщо е причина, має бути і наслідок.

Лверроес (араб. Ібн-Рушд, 1126—1196) родом з іспанської Кордови відомий як філософ, юрист, математик, автор знаменитих коментарів до творів Арістотеля, Платона, аль-Фарабі, Авіценни, Гал єна та багатьох творів з логіки, гносеології, методології та натурфілософських і соціально-філософських праць.

Згідно з ученням Ібн-Рушда, матеріальний світ безмежний у часі, але обмежений у просторі. Релігійна формула про створення Богом світу "з нічого" — хибна. Бог — вічне джерело дійсності, а матерія, як єдина основа буття, — вічне джерело можливості. На відміну від Арістотеля, Лверроес заперечував окреме існування матерії і форми. їх можливо роз'єднати тільки уявно. Biн стверджував, що універсальне джерело руху — матерія. Рух вічний і безперервний, тому що новий рух спричиняється попереднім. Все, що існує, є ієрархією, вершина якої — божество, "кінцева причина" буття, "мисляча себе саму думка".

Ібн-Рушд — один з основоположників учення про "двоїсту істину". Істина філософії і істина релігії, вважав він, не суперечать одна одній, тому що відображають різні аспекти життя: релігія підказує людині як їй діяти, філософія осягає абсолютну істину.

Великий інтерес становлять погляди Ібн-Рушда з питань загального інтелекту людського роду. У нього універсальний розум, тобто духовне життя людства, вічне і безсмертне. Індивідуальний людський розум — скороминучий і гине разом з людиною.

Стосовно універсалій Ібн-Рушд дотримувався матеріалістичної позиції. Багато уваги він приділяв логіці, яка, на його думку, має велике значення для обґрунтування переходу пізнання в