Філософія - Щерба С.П. - 2. Філософія Відродження

У кінці XIV - на початку XV ст. завершується "темне середньовіччя" і наступає так звана, епоха Відродження. "Підриваються" підвалини панування релігії і церкви, втрачається вплив середньовічної схоластики, астрології, хіромантії, алхімії, оновлюється й відроджується європейська культура, - створюються передумови для швидкого розвитку природознавства й філософії.

Значний вплив на філософію Відродження спричинив кардинал, вчений і філософ Микола Кузанський (1401 - і464 рр.). Ним були висловлені геніальні здогадки про те, що Земля є одним із небесних тіл і подібно до інших світил здійснює просторовий рух. Він заперечував погляди представників Птояемеєвської системи, стверджуючи, що нерухомість Землі тільки нам здається, оскільки ми разом із нею здійснюємо цей рух.

У працях "Про вчене незнання" та "Про досягнення мудрості" М. Кузанський прагне довести співпадання абсолютного буття ("абсолютного максимуму") з Богом, а останнього - з світом природи ("мінімумом"). Виходячи з цього, філософ стверджував, що Всесвіт це Бог, а Бог - все те, що існує (предмети, процеси, явища тощо).

Він вважав, що опираючись на математику як на засіб розкриття таємниць природи, людина відкриває протилежності (суперечності), через знання яких осягає сутність речей. Тому заняття математикою і природознавством дали змогу М.Казанському не лише критикувати арістотелівсько-птолємеєвські погляди на Всесвіт, а й аргументовано довести рух Землі навколо власної осі протягом доби.

Великий вплив на тогочасне суспільство мали погляди Мішеля де Монтеня (1533-1592рр.)та П"єра Шаррона (1541- 1603рр.). Опираючись на скептицизм, вони боролися із схоластикою та забобонами, і цим самим сприяли утвердженню нової науки і філософії.

У праці "Про себе і свою науку" Леонардо да Вінчі (1452 -1519 рр.) зазначав, що знання про предмет виростає із простого і чистого досвіду (експерименту). Тому називав досвід вчителем мудрості, а природу - гідним уваги людини об'єктом дослідження філософії і науки. На його думку, природа вчить і повинна навчити людину діяти.

Микола Копернік (1473 - 1543 рр.) своїм вченням про геліоцентричну систему світу вказав науці єдино правильний шлях до розкриття законів природи. В основу свого вчення він поклав досвід і спостереження. Мислитель стверджував, що навколо Сонця рухаються всі планети, зокрема й Земля. Спростовуючи погляди Платона, Арістотеля, Птолемея, згідно з якими Земля є центром Всесвіту, і що її оточує спокійний, незмінний у своїй величі й досконалості світ, він науково обґрунтував і довів, що центр світу - Сонце, а Земля рухається навколо своєї осі і навколо нього.

Копернік, як і Арістотель, вважав, що небесні тіла (планети) рухаються по колу. Це - найдосконаліший шлях руху у природі, а оскільки небесні тіла за своєю природою відносять до найдосконаліших у світі, то природно, що їм притаманна найдосконаліша форма руху, звідси й рух но колу, та й самі планети мають форму кола.

Така позиція Коперніка, як стверджував Ф.Енгельс, була "революційним актом", мала величезний вплив на обґрунтування й розвиток матеріалістичних поглядів у філософії та природознавстві.

Ідеї Коперніка знайшли свій подальший розвиток у працях Бернардіно Телезіо (1508 - 1588 рр.), який ставив за мету вивчення природи у всіх її частинах, пояснити природу із неї самої, а не за допомогою причин, що лежать зовні, як-то: "першодвигун" Арістотеля чи Бог. На місце схоластики він ставив науку про природу. Центром уваги мислителя була реальна річ чи речовина. Матерія і сила - основні поняття, за допомогою яких Телезіо пояснював життя природи. Досліджуючи холод й тепло, світло й темряву, здатність матерії скорочуватися й розширятися, він стверджував, що ці сили знаходяться у взаємному проникненні, в результаті чого створюються нові природні утворення. Все це є концентрацією сил - одна на Землі, друга - на Сонці, третя - на інших планетах. Боротьба протилежних сил є джерелом всякого руху і життя, зокрема, руху Землі навколо Сонця. Матерія є концентрацією і боротьбою сил. Навіть дух, на його думку, складається із особливо тонкої матерії. Ця матерія найбільш динамічна, рухома. Вся матерія, вважає Телезіо, має здатність відчувати, таким чином, жива і нежива природа ним одухотворюється. На його думку, якщо Бог колись створив світ, то для науки існує лише сучасний світ. Він рішуче розмежовував науку і віру, стверджуючи, що наука має справу не з Богом, а з природою.

Джордано Бруно (1548 - 1600 рр.) продовжував розвивати вчення М.Коперніка. Він різко критикував схоластів, називаючи їх негідниками, неробами, обманщиками, котрі відволікають увагу вчених від дослідження істинних явищ та закономірностей природи. Проголосив ідею єдності Всесвіту, де Сонячна система є лише часткою, стверджуючи те, що у Всесвіті безліч подібних світів і жоден із них не створений Богом.

Бруно вважав Всесвіт нерухомим, проте кожен елемент чи окремі його системи - внутрішньо рухомими. Природа сама в собі має життя, спроможність до руху. Рух у природі від одного місця до іншого не виникає і не зникає, природа існує вічно. Вона не може бути зруйнована, збільшена чи зменшена, оскільки вічна і безконечна. Природа поєднує ("обіймає") всі протилежності в гармонії.

Цікавими й оригінальними є думки мислителя щодо діалектики конечного й безконечного, частини й цілого, індивідуального та універсального. Вільними є тільки ціле, універсальне й безконечне, тоді як конечне, індивідуальне - є тимчасовим, перехідним. Народжуючись, вони змінюються і вмирають для нового народження. Ціле й універсальне черпають свій зміст в індивідуальному, яке існує тому, що живе одиничне. На думку Бруно, у природі за своєю субстанцією все єдине. Немає самостійних конечних речей, котрі знаходилися б поза безконечною субстанцією.

Дж. Бруно у своєму творі "Про причину, початок і єдине1' стверджує, що Бог так відноситься до світу, як природа, що творить до природи створеної. Він не виділяв Бога із природи і не ставив його над природою, а ставив його поряд з нею і "розчиняв" у ній.

Мислитель розумів, що, зважаючи на складність і безконечність світу, він не може бути пізнаний шляхом простого споглядання, оскільки пізнавальний процес складний, розпочинається із сприйняття природи в чуттях, триває на ступені розумного знання, і завершується інтелектуальним спогляданням світу. Виходячи з цього, на ступені чуттєвого пізнання людина знає мало (це "око в темниці"), на ступені розумного знання людина відкриває "грати темряви" і лише на ступені інтелектуального споглядання відкривається "дивовижне джерело світла" (істина).

Дж. Бруно обґрунтовує безмежність розвитку і вдосконалення наукового пізнання. Він вважає, що лише досвід забезпечує безперервний процес вдосконалення й розвитку знання. Досвід і чуттєве споглядання лежать в основі будь-якого знання. Важливу роль відіграє сумнів. Щоб розпочати будь-яке дослідження, необхідно сумніватися в справедливості раніше висунутих гіпотез. Істина, для Бруно, це не просто гіпотеза, не суб'єктивна думка і не випадковий висновок, а те, що за змістом співпадає з об'єктивною природою. На його думку, "істина є вищою ніж усі речі". Звідси завдання філософії полягає в тому, аби дати "наукову, об'єктивну істину".

Чільне місце в епоху Відродження посідає філософія Людовіка Вівеса (1492 -1540 рр.). Філософські погляди мислителя дуалістичні, мають відбиток арістотелізму. Він визнає існування нематеріальної душі, уважно ставиться до фактів при вивченні природи. Мислитель вважає, що природа існує реально і незалежно від душі. Вчені, якщо бажають досягнути позитивних результатів, мають притримуватися істинних фактів про природу і володіти достатньою скромністю, щоб не впасти у безпідставне фантазування.

Цікавими є його думки стосовно діалектики, яку він визначав як науку про людське мислення, тобто логіку. Вважав, що логіка як наука про загальні закономірності людського мислення навчає правильно застосовувати закони мислення і таким чином досягати продуктивного результату. Він прагнув пов'язати логіку з мовним матеріалом, риторикою та вченням про винахідництво. Надбання і отримання нових знань вбачав у звернені до природи, в якій логіка вбачає матеріал для логічних висновків. На його думку, вивчення природи становить ціль пізнання. Проте властивості природи не можуть бути відкриті лише шляхом роздумів про них. Істинний шлях проникнення у світ властивостей природи - досвід, експеримент. Тільки вони розкривають властивості природи, спрямовують дослідження і дають змогу перевірити істинність висновків. Ідеї про природу можуть виникати лише в процесі пізнання її властивостей.

Вівес вважав, що в основі ідей лежать враження, котрі знаходяться у взаємному асоціативному зв'язку. Виникнення одного враження з необхідністю призводить до появи іншого. Щодо властивостей душі, то пізнаються вони шляхом спостереження, а сутність вимагає дослідження і вивчення всіх дій і проявів душі. Закладаючи підвалини емпіричної психології, мислитель визнавав субстанціональний статус душі і дійшов до висновку про необхідність існування Бога, безсмертя душі, наявності вроджених ідей тощо.

Істотний вплив на формування філософських поглядів Ф.Бекона, РДекарта, Б.Спінози, Ш.Л.Монтеск'є та інших європейських філософів справила філософія Хуана Уарте (1535 - 1592рр.).

Істинним об'єктом дослідження філософії він вважав природу. Мислитель писав, що той, "хто має допитливий розум і хороший слух, має змогу багато чому навчитися, споглядаючи предмети природи".

Він підкреслював, що те чи інше знання істинне тому, що реально розкриває природу предмета. Розум своєю допитливістю не дає людині заспокоїтися, доки не дізнається про "особливостості ходу речей і останні причини". Уарте встановив еволюційні відмінності у побудові наукових і філософських знань, а також причини заблуджень, які криються в особливостях людського розуму. Він створив типологію різновидів людського розуму, поділяючи його на три види. Кожен із видів є природним і породжує в людині три здібності (пам'ять, уява та розум). Кожна із цих здібностей має свої причини і прояви. Поряд із цим він дав класифікацію різновидів негативної діяльності розуму (чотири види). Ретельний аналіз здібностей і нездібностей для Уарте мав не лише теоретичне, а й практичне значення. Він бажав, щоб держава мала користь із його вчення і розподіляла людей найефективнішим чином, ураховуючи схильність розуму, їх здібності та нездібності. Вважав за необхідне дати наукову класифікацію знання, поділяв науки, у відповідності до властивостей розуму, на три групи.

Початком справжнього пізнання Уарте вважав сприйняття явищ природи за допомогою органів чуття. Дав визначення відчуттю, підкреслював, що нервова система накладає відбиток на результати пізнання. При цьому зазначав, що свідчення органів чуття є достовірними і важливо, щоб у процесі сприйняття предметів органи чуття діяли цілком нормально.

У розумі Уарте вбачав здібність і природну силу породжувати поняття. Створені розумом поняття фіксують і закріплюють як відмінності, так і подібність між предметами навколишньої дійсності. Він відводив значну роль праці людини в отриманні нової інформації про світ. Відмічав позитивний вплив праці на людину, її буття. Проте ці думки залишилися геніальними здогадками, оскільки праця, на думку Уарте, не є гарантією правильності людських знань, тобто не є критерієм їх істинності. На його думку критерій знань лежить у сфері людського розуму. Уарте стверджував, що незнання природних причин призводить до породження уявлень про богів. Коли причини явищ невідомі, люди, замість того, щоб досліджувати їх, стверджують, що "всезагальна причина речей - це Бог". Він зазначав, що не лише незнання, заблудження призводить до визнання Бога, а й те, що багато людей "вигадують дива...", оскільки "мають від цього вигоду". Мислитель висловлював переконання в тому, що "незнання філософії природи заставляє припускати дива там, де їх немає".

Слід зазначити й те, що в епоху Відродження мислителі досліджували не лише закони природи, але й суспільства. Для мислителів цієї епохи характерне прагнення до передового суспільного ідеалу, який вабив і спрямовував людей шляхом суспільного прогресу, гуманізму й культури.

Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527 рр.) в своїх працях "Монарх" та "Роздуми на першу декаду Тіта Лівія" дав соціально - філософський аналіз своєї епохи. Він відмовлявся тлумачити суспільні явища з позицій середньовічної християнської традиції. Вважав, що політичні, державні та інші інститути не дарунок людям згори (Богом), а результат творення земних сил. Він стверджував, що сфера політико-владних відносин має свої закономірності, нетотожні, або навіть протилежні імперативам поведінки людей в інших сферах життєдіяльності.

Мислитель був переконаний, що політика (політична діяльність) і мораль несумісні, оскільки те, що є "благом" для влади (політичної, державної), не може бути таким само з точки зору моральності. Навпаки "моральний вчинок з погляду влади може бути не лише помилковим, а навіть і згубним". Основне своє завдання Макіавеллі вбачав у формуванні таких принципів, які б лягли в основу діяльності монарха-державотворця, або ж становили стратегію республіканського устрою. Вирішення цих завдань мислитель вбачав не у світі канонізованих схем чи абстрактних принципів, а в практичному досвіді, в узагальнені закономірностей історичного досвіду та політичного процесу. Важливим є й те, що мислитель вперше вводить у політичну науку поняття "держава", як політично організований інститут суспільства. Цим було закладено не лише розмежування держави й суспільства, а й зроблене визначення одного через інше. Він високо цінував республіку, проте вважав що для тодішньої Італії прийнятнішою є монархія на чолі з сильним, хитрим, жорстким і розумним правителем. Розумів зв'язок між розкладом суспільних сил і формою державного устрою. Дав обґрунтований портрет політичного лідера. Вважав за необхідне в політичній боротьбі застосовувати будь-які засоби заради досягнення мети (влади). Тобто мета мала виправдовувати засоби.

Томас Мор (1478 - 1535 рр.), соціаліст-утопіст, суспільно-політичний діяч Англії. В своїх працях дав правдиву характеристику процесу пограбування й розорення англійського селянства ("вівці з'їли людей"). Головну причину соціальних бід, злиднів англійського населення вбачав у приватній власності (одна частина суспільства живе у розкоші, інша - у злиднях). За приватної власності, "нерівномірного розподілу засобів", де панують гроші й все вимірюється грішми неможливим є правильне й успішне вирішення державних справ. Тільки знищивши приватну власність, вважав мислитель, можливо досягти справедливого й рівномірного розподілу засобів та благополуччя у суспільстві.

Незадоволений реаліями тодішнього суспільства, він висунув концепцію нового суспільного ладу, в якому не буде злиднів, пауперів, приватної власності та суспільної несправедливості. В праці "Утопія" дав картину суспільства, в якому люди живуть так, як цього вимагає їх природа, прагнучи розумної насолоди. Велика роль у тому суспільстві відведена фізичній праці. Всі люди мають працювати, трудитися і лише ті, хто виконує суспільні функції та займається науковою діяльністю - фізично не працюють. Т. Мор вважає за необхідне ввести рабство для покарання злочинців та ін. Цікавими є думки про війну як засіб вирішення суспільних проблем. Громадяни утопії ніколи не розпочинають війну просто так, а лише у випадках: захисту своєї території, території своїх друзів чи звільняють поневолений народ від тиранії та рабства.

Томазо Кампанелла (1568 - 1639 рр.) виступав проти суспільного ладу, в якому люди поділені на багатих і бідних, висловлювався за справедливе облаштування суспільства, де кожному буде дана можливість брати участь у праці й всебічно розвиватися.

Описуючи могутність природи, мислитель заявляє, що світ - це книга, в якій вічний розум реалізує свої думки. Всесвіт - велика тварина, який слід вивчати для того щоб мати з цього користь. Він дійшов висновку, що у світі постійно відбуваються зміни, народження нового. Пізнати світ можливо лише у тому випадку, коли ретельно спостерігати за характером його змін. Зростання розумових здібностей людини позитивно вплинуло на вдосконалення можливості пізнання світу, охоплюючи всі таємниці природи. Кампанелла вважав, що вчений має оволодіти галузями природничих та моральних наук. Оволодіння ними забезпечить досягнення досконалого знання, можливості проникнути в сенс природи. Безконечне буття природи проявляється в конечному пізнанні людини. Оскільки природа складніша, ніж людина чи тварина, то виникає необхідність створити науку про повну творчу можливість і віру у творчі сили людини. Мислитель відкидає сумнів і скептицизм про пізнання природи, стверджує що вони не забезпечують позитивного знання. Він вірить у те, що позитивні результати будуть лише там, де людина сміливо досліджує природу. Природу визначає як "скульптурний образ Бога", але, водночас, визнає Бога творцем природи. На його думку, тотожності між Богом і природою немає, оскільки природа - лише одна із форм божественного одкровення. Така позиція є компромісною і укладається у філософську конструкцію пантеїзму.

У поглядах на суспільство Кампанелла висловлював і захищав ідеологію плебейсько селянських мас. Він вважав, що людський рід єдиний, всі люди від природи мають однакові здібності, а тому й повинні володіти однаковими правами й знаходитись в однаковому економічному становищі. Вірив у те, що це відбудеться в майбутньому соціалістичному суспільстві. На його думку, розвиток суспільства здійснюється по колу, як вічний "коловорот". Тому можливе повернення до тих форм, порядків, що вже мали місце в історії.

Галілео Галілей (1564 - 1642 рр.) вважав себе прибічником вчення М.Коперніка. Своїми працями завершує розвиток науки й філософії епохи Відродження. Він вважав, що лише розум і досвід є верховними критеріями новостворених думок. Тому його називали основоположником досвідного природознавства.

Опираючись на експеримент і досвід, піддав гострій критиці арістотелівську космологію. Зібрані ним матеріали, його спостереження обґрунтували правильність поглядів Коперніка стосовно того, що Земля та інші планети обертаються навколо Сонця. Мислитель стверджує і те, що Земля обертається не лише навколо Сонця, а й навколо власної осі.

Світогляд Галілея - механістичний матеріалізм. Він вважав, що при дослідженні природи необхідно "виходити не із авторитету Біблії, а із досвіду і логічних роздумів". Релігія повинна мати справу з вірою, а наука - з природою. Тому немає підстав "ґвалтувати" природу, заперечувати досвід, ігнорувати логічні роздуми".

Галілей довів вічність і незнищуваність матерії. Проте заперечував повне перетворення речей, однієї в іншу. Вважав, що ніщо не знищується і нове не народжується з нічого. Він також доводив, що всюди на Землі, Місяці, Сонці має місце одна й та ж матерія, із котрої складається весь світ. Матерія, на його думку, складається із безлічі "маленьких тілець визначеної величини, котрі володіють визначеною швидкістю". Матеріальні тіла розрізняються, головним чином, кількісно. Вони обмежені у просторі, мають визначену форму, займають певне місце, розрізняються розмірами, існують у часі, рухаються чи перебувають у спокої.

Філософія Відродження - яскрава сторінка в історії світової культури. Це - епоха сильних особистостей, сильних характерів, сміливих відкриттів і пошуків, революційних спрямувань у сфері людського духу. Це епоха мужніх людей, котрі не лише мислили, а й діяли революційно, створюючи нове, незважаючи на будь-які перепони, на спротив всьому.

Контрольні запитання:

1. В чому специфіка філософії Середньовіччя?

2. Яка роль патристики у середньовічному типі філософствування, її персонали та основні ідеї?

3. Схоластика та її роль у середньовічній філософії.

4. Як вирішувалась проблема універсалій у середньовічній філософії?

5 Які ідейно-теоретичні джерела філософії Відродження?

6. Яке місце належить натурфілософській проблематиці у філософії Відродження?

7. Соціально-політичні проблеми філософи Відродження.

8. Місце і роль діалектики у філософській культурі Відродження.

Теми рефератів:

1. Геоцентризм Середньовічної філософії.

2. Апологетика, патристика середньовічного періоду.

3. Філософія і теологія в Середньовічній культурі.

4. Проблема універсалій. Номіналізм, реалізм.

5. Схоластика Ф.Аквінського.

6. В чому сенс "філософії Відродження"?

7. Досягнення в галузі природознавства і культури (Основні персонали).

8. Утопічний соціалізм епохи Відродження.

9. Гуманізм філософії Відродження.

Рекомендована література:

1. Августин. Исповедь. - М., 1991.

2. Баргош Юзеф. Фома Аквинский. - М., 1975.

3. Боэций. "Утешение философией" и другие трактаты. - М., 1990.

4. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. - М., 1980.

5. Гуревич А.Я. Проблема средневековой народной культуры. -М.,1981.

6. Гуревич А.Я. Средневековый мир. - М., 1990.

7. Гутенберг В.А. Титаны Возрождения. - М., 1991.

8. История диалектики XIV - XVIII веков. - М., 1974.

9. История философии в кратком изложении. - М., 1991.

10. Капелстон Ф. Історія середньовічної філософії. - К., 1993.

11. Кондзьилка В.В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.

12. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1978.

13. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика. - М., 1979.

14. Николай Кузанский. Соч. в 2-х т. - М. 1979.

15. Ротердамский Эр. Похвала глупости. - М., 1956 1982

16. Соколов ВВ- Европейская философия XV - XVIII веков. М.,

17. Соколов В.В. Средневековая философия. - М., 1979.

18. Стяжкин Я.И. О развитии идей философии природы в средние века // Философские науки. - 1983. - № 2.

19. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. - М., 1991.

20. Эстетика Ренессанса: В 2-х т. - М., 1981.