Філософія - Щерба С.П. - 2. Діалектика суб'єкта і об'єкта пізнання

Як бачимо, пізнання є історично акумульованим процесом відображення об'єктивної реальності у свідомості людини в формі відчуттів, сприйняттів, уявлень, понять, ідей, гіпотез, теорій і таке ін. Процес взаємодії суб'єкта й об'єкта досліджувався ще з стародавніх часів. Однак лише з філософії Р. Декарта бере початок сучасна трактовка цієї проблеми. Різке протиставлення суб'єкта й об'єкта стало висхідним пунктом аналізу пізнання й обґрунтування знання з точки зору його достовірності. Розуміння суб'єкта як активного пізнавального начала дозволило дослідити умови й оформи цього процесу та його суб'єктивні передумови.

Великий вклад у розробку цієї проблеми, як уже йшлося, внесли І. Кант, Г. Гегель та ін..

Діалектико-матеріалістична філософія радикально розширила й поглибила цю проблему. Вона безпосередньо поєднала її з суспільно-історичною практикою. Обґрунтувала, що суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності (мову, категорії тощо). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не в формі споглядання первісної природи, а в формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.

У результаті процесу пізнання з'являється знання. І те й інше (процес і його результат) мають не лише певний зміст, але й певні форми, які в кінцевому рахунку обумовлені практикою. Тому відображення людиною об'єктивної реальності в процесі пізнання - це не пасивно-дзеркальний акт, як уже говорилось, а активний, творчий процес її відтворення в свідомості людини. Без нього зникає об'єктивний зміст наших відчуттів, сприйняттів, думок і ми неминуче приходимо до суб'єктивного ідеалізму.

Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та відкриття, як суб'єкти пізнання, виступають у ролі членів певного суспільства, певної історичної епохи. У своїй пізнавальній та науково-дослідницькій діяльності вони виражають потреби певного суспільства, спираються на ту суму знань, якої досягло це суспільство, та на ту культуру мислення, яку воно виробило.

На відміну від психології, теорія пізнання не розглядає особистих якостей людей, в думках яких здійснюються пізнавальний процес, особливості їх мислення. У гносеології суб'єкт береться в безособовій формі. Для неї важливий сам зміст знання у його відношенні до об'єктивної реальності, процес та тенденція його розвитку1.

Як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний характер. Його результатом є знання, які існують у свідомості суб'єкта (індивідуальній, суспільній). Форми, в яких існує та розвивається знання, за своєю сутністю, є суб'єктивними образами об'єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального. Наукове тлумачення цих категорій протистоїть як суб'єктивізму, так і натуралістичному об'єктивізму, які нерідко зливаються в неопозитивізмі. Така позиція випливає не із безпосередньої даності, а з логічного конструювання суб'єкта. Тому вони можуть бути зрозумілими лише в контексті історичного розвитку суспільної практики.

Наукова філософія спростовує й екзистенціалістські ідеї Ж.-П. Сартра, щодо того, що внутрішня визначеність суб'єкта тотожна його свободі від будь-якого предметного змісту і тому може бути осягнутою безпосередньо при досягненні суб'єктом позиції автентичного існування.

Спрямованість пізнання, його характер, межі осягнення на кожному історичному етапі залежать від суб'єкта пізнання, оскільки зумовлені потребами, інтересами, завданнями та можливостями конкретно-історичного суспільства чи певної соціальної групи за даних умов. Суб'єктивність пізнання, знаходячись у прямому зв'язку з активністю суб'єкта, в деяких випадках може стати перепоною на шляху до істинного пізнання.

В цілому ж суб'єктивність не заважає істинності одержаних знань, не ставить будь-яких перепон на шляху осягнення людиною світу. Завдяки праці, своїм потребам і можливостям - як у практичному, так і пізнавальному аспектах людина є універсальною істотою. Вона не просто пристосовується до світу, (середовища свого існування), а освоює, перетворює його, виявляючи приховані в ньому можливості. Оскільки суб'єктивність людського ставлення до світу виражається в активності, і остання не обмежена якимись рамками її біологічної природи, а є універсальною за своїми можливостями, то сама ця суб'єктивність долає свою однобічність, обмеженість і слугує умовою об'єктивного пізнання світу.

Слід відмітити, що спеціальні (конкретні) науки більше відволікаються від ролі суб'єкта у пізнавальному процесі, намагаючись у максимальній мірі позбавитись від усіх суб'єктивних моментів, розглядаючи об'єкт немов би "сам по собі". Для філософії ж проблема взаємодії суб'єкта і об'єкта є спеціальною, оскільки досліджується те, як у процесі такої взаємодії при активній ролі суб'єкта відбувається досягнення істини.

Перейдемо тепер до аналізу об'єкта пізнання. Ним є незалежна від свідомості існуюча дійсність - об'єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її гранями, сторонами та властивостями, враховуючи й психіку та свідомість, теж до нього належать. Той факт, що свідомість є суб'єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її у специфічний об'єкт пізнання.

Однак для конкретного суспільства на певному етапі його розвитку реальним об'єктом пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й невичерпна), а лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у практичну, передусім, матеріально-виробничу діяльність. Отже, не лише суб'єкт, але й об'єкт пізнання має свій конкретно-історичний характер. Людина насамперед, пізнає те, що вона практично освоює, змінює, перетворює. Безпосередній об'єкт пізнання - це не "абстрактна" природа, а природа, в певній мірі перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманітність якого постійно зростають.

Можна було б заперечити, що до числа об'єктів пізнання відносять й такі речі та явища, з якими людина в даний час не може вступити в пряму практичну взаємодію, - наприклад, віддалені космічні тіла. Однак, по-перше, небесні світила стали в свій час об'єктом пізнання тому, що спостереження за ними набули практичного значення; по-друге, в силу логіки пізнавального процесу і взаємозв'язку явиш дійсності пізнання здатне випереджувати безпосередню практику, не втрачаючи ніколи зв'язку з нею (детальніше про це йтиметься далі).

Як бачимо у відношенні між суб'єктом і об'єктом пізнання є момент співвідносності: з одного боку, існує суб'єкт без об'єкта, з іншого, - виділення з об'єктивної реальності певного фрагмента, який в подальшому стає об'єктом пізнання, залежить від діяльності суб'єкта; часто цей об'єкт в тій чи іншій мірі є уже продуктом такої діяльності. Абсолютизуючи момент співвідносності й екстраполюючи гносеологічні проблеми на реалії об'єктивного світу, суб'єктивний ідеалізм стверджує: немає об'єкта без суб'єкта, об'єкт створюється суб'єктом. Такою, наприклад, є філософія Берклі, в якій йдеться про те, що буття речей визначається тим, що вони сприймаються. Подібними є філософія Фіхте та Авенаріуса.

В ході осмислення не слід змішувати й поняття "об'єкт пізнання" з поняттям "об'єктивна реальність". Остання в тій чи іншій своїй частині стає об'єктом пізнання, оскільки існує пізнаючий суб'єкт. Але сама ця реальність є незалежною від суб'єкта, оскільки природа існувала ще й тоді, коли на Землі не було жодної живої істоти. Щодо практики, то вона свій об'єкт і об'єкт пізнання не творить "з нічого" чи з якоїсь "невизначеної матерії", а лише змінює існуючі предмети, притому "погоджуючи" це з їх об'єктивними властивостями та закономірностями.

Суб'єкт і об'єкт становлять єдність протилежностей пізнавального процесу. Вирішення протиріч, що постійно виникають між суб'єктом і об'єктом, відбувається завдяки практичним змінам об'єкта суб'єктом, за допомогою підкорення його свідомій волі людини (суспільства, людства). В процесі цієї взаємодії змінюються цілі суб'єкта, котрі визначають його волю, і протиріччя виникають все нові і нові.

Взаємодія суб'єкта і об'єкта у сфері практики генетично й по суті є первинною, а діалектика суб'єкта та об'єкта пізнання набуває по відношенню до неї відносно самостійного характеру і значення.

Пізнання є процесом розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом. їх вирішення на кожному етапі пізнання призводить до появи нового суб'єкта (збагаченого новими знаннями, здатного мислити на вищому теоретичному рівні) та нового об'єкта пізнання (в тому розумінні, що у пізнавальний процес "втягуються" все нові предмети, процеси і явища, а звідси й виникають нові проблеми.

Таким чином, суперечності відтворюються на новому, вищому рівні. Вони знову вирішуються й знову виникають. І так без кінця.

Особлива роль у пізнанні належить науковим революціям, коли відбуваються значні якісні зрушення і в характері досліджуваних об'єктів, і в апараті теоретичного мислення.

Тут ми й обмежимось цим коротким висвітленням змісту понять суб'єкта і об'єкта та процесу пізнання. Наступні параграфи присвячені розвитку й конкретизації того, про що тут йшлося (розкриттю діалектики пізнавального процесу, як процесу відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини).