Філософія історії - Бойченко І.В. - ТРУБЕЦЬКОЙ Сергій Миколайович князь (1862—1905)

— російський релігійний філософ, публіцист, громадський діяч. Брат Є. Тру-бецького, послідовник і друг В. Соловйова. Професор Московського університету (1900), у 1905 обраний ректором. Один з редакторів журналу "Вопросы философии и психологии" (1900—1905). Філософські погляди Т. найповніше викладені у його праці "Основания идеализма" (1896). Б юності разом з братом короткий період захоплювався позитивізмом, нігілізмом й скептицизмом. Але вже в 17-літ-ньому віці, познайомившись з творами К. Фішера, зацікавився німецькою класичною філософією, а під впливом О. Хом'якова — цікавиться релігійною філософією. Теократичні інтенції B.C. Соловйова, з працями якого Т. знайомиться ще у студентські роки, не викликали в нього інтересу, хоч ідея церковного об'єднання, обстоювана Соловйовим, захопила його вже з моменту їх знайомства. Вже у першій завершеній праці — "Метафізика у стародавній Греції" (1890) Т. формулює наріжну ідею своєї філософії про визначальний вплив міфології й релігії на філософську метафізику. У 90-ті Т. еволюціонує від слов'янофільства до християнського лібералізму. Філософська система Т., яка органічно поєднує глибоку інтелектуальну містичну спрямованість із строго науковим філософським критицизмом, є спробою вирішити проблеми релігійної свідомості засобами філософії. За своїми філософськими переконаннями Т. близький до Соловйова, — як і той, критикує абстрактний ідеалізм на кшталт німецького і прагне досягти цілісного, конкретного знання через синтез християнства й платонізму. Та на противагу Соловйову, Т. був байдужий до містицизму. Основним предметом його найважливішої праці ("Учение о Логосе в его истории" (1900)) е логос, софіологічна ж його праця так і залишилася незавершеною, тоді як у Соловйова саме вчення про Софію має першорядне значення. За вихідну точку своєї системи, названої ним, на противагу попередникам, "конкретним ідеалізмом", Т. бере не абстрактне поняття, а конкретне суще як єдність різних характеристик, узгоджених з ідеальною єдністю розуму. Виступаючи проти панлогізму, Т., однак, обстоював тезу про духовну природу

реальності, про основоположну роль законів космічного Розуму (Логосу), відповідно до яких відбувається перебіг процесів природи й суспільства. Звідси особлива роль розуму як пізнавального засобу й мислення, як властивої людині форми логосу. Втім, Т. не вважає розум єдиним засобом пізнання, зазначаючи, що відповідно до трьох основних людських здатностей — чуттєвості, мислення й волі — пізнання відбувається теж за допомогою трьох моментів — зумовленого універсальними й наперед заданими характеристиками сприйняття (універсальною чуттєвістю) досвіду; розуму, що з'ясовує глибинні, стійкі й загальні зв'язки явищ; віри, яка засвідчує реальність сприйнятих і мислимих нами істот та речей. Саме воля, за Т., становить основу особистості, тому саме вірі, що є здатністю волі, відкривається буття. Не протиставляючи віру й розум, умосяжність та одкровення, філософ водночас застерігає від ототожнення віри з інтелектуальною інтуїцією, уявою чи натхненням, схиляючись, зрештою, до її тлумачення у руслі православної традиції. З'ясовуючи своєрідність людської свідомості, Т. доводить неспроможність її тлумачення і як характеристики лише універсального, родового штибу, і як властивості тільки окремого індивіда. Мислитель слідом за слов'янофілами обстоював тезу про те, що сутністю індивідуальної свідомості є соборність. Витлумачуючи соборність як органічне суміщення соціальних, моральних та релігійних начал, позбавлене однобічностей індивідуалізму й знеособленого колективізму, Т. наголошує, що і соборність має передумовою існування вищу, вічну та досконалу свідомість, тобто свідомість бога, а також всезагальну чуттєвість, любов, суб'єктом якої є світова душа. Саме те, що лежить в основі світу, — розумне й любляче начало, робить можливим формування органічно цілісного космічного та людського світу як благого. У цьому ракурсі світ людей, суспільство як соборність постає у Т. певним суспільним ідеалом, до якого прагне людство як спільнота, вершить свій закон любов, що є "єдністю усіх в одному, усвідомленням усіх у собі і себе у всіх". Якщо раніше філософія Т. була популярнішою на Заході, а в СРСР донедавна була приречена на забуття, то нині й у духовній культурі країн, що набули незалежності у пострадянському просторі, зокрема в Україні, твори Т. посіли гідне місце.