УКЛАД СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

— цілісна система певного типу відносин між людьми у процесі суспільного матеріального виробництва — його суспільна форма. Соціально-економічний лад того чи того суспільства може включати в себе як один, так і кілька У.с.-е.

У багатоукладному суспільстві один У.с.-е., як правило панівний, основний. Об'єднуючи і підпорядковуючи всі інші У.с-е., він визначає характер соціально-економічного ладу суспільства загалом, а отже, — історичний його тип. Панівний У.с.-е. у процесі суспільних змін може стати другорядним, і навпаки, другорядний — панівним. Є, однак, і такі У.с.-е., що по суті не можуть бути панівними — наприклад патріархальний (дрібне натуральне господарство) чи дрібнотоварний. Крім того, ті чи інші відносини, у які вступають люди в системі суспільного матеріального виробництва, можуть взагалі не утворювати в такому суспільстві цілісного формування, а існувати лише у вигляді більш чи менш істотного додатку до У.с.-е., утвореного відносинами виробництва іншого типу (напр. наймана праця у Стародавній Вавилонії чи античному Римі: рабство (холопи) в Росії тощо).

Класичний марксизм основні У.с.-е. тлумачив як формаційні (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, комуністичний), а неформаційні — неосновні, що призводило до апріорної оцінки багатоукладності суспільства як явища негативного, яке підлягає усуненню, і до орієнтації на утвердження єдиного У.с.-е., "відповідного" існуючій суспільно-економічній формації. Свідченням теоретичної і практичної вразливості такого підходу є досвід радянського суспільства, де понад 70-річна спроба ліквідувати існуючі у 20-ті роки поряд із соціалістичним У.с.-е. інших — патріархального, дрібнотоварного, приватно- та державно-капіталістичного і створення послідовно унітарної економічної системи зазнала краху. Некоректними виявилися й намагання звести історичний процес до 5-членного формаційного ряду. Практика суспільно-історичного розвитку переконує, що перспективнішими є варіанти, характерні за сучасних умов для багатьох країн, що розвиваються, де немає цілковито панівного У.с.-е. і орієнтації на його створення.

Ф

ФАЛЕС із Мілета

— давньогрецький філософ і вчений, засновник Мілетської школи, один з "семи мудреців" і водночас — один з перших філософів. За "Хронікою" Аполодора, народився у 640 р. до н.е. і прожив 78 років (за Сосікратом — 90). Походив з аристократичного роду, був наближеним до мілетського тирана Фрасібула і пов'язаний з храмом Аполлона Дідимського. Вірогідними вважаються перекази про подорож Ф. країнами Сходу і навчання у єгипетських жерців та вавилонських халдеїв. Ф. спирався також на окремі космогонічні ідеї Гомера та Гесіода, відкинувши, проте, міфологічне уособлення явищ і сил природи. За переказами, Ф. постає не лише як підприємець, купець, вмілий гідроінженер і механік, тонкий дипломат, виважений політик і добрий провидець, а й як своєрідний культурний герой давньогрецької філософії й науки. Арістотель та Ціцерон саме з Ф. пов'язують історію філософії, Феофрест — "природну історію", Евдем — історію астрономії та геометрії. Втім, вивільнити реальні історичні факти з-під легендарних нашарувань досить нелегко, оскільки письмових творів Ф. не залишилось. Арістотель (спираючись ймовірно на Гіппія і Ксенофана) наводить такі 4 тези, до характеристики усного вчення Ф.: 1) все виникло з води, тобто остання розглядалася Ф. як те, що пізніше в рамках періпатетичної традиції дістає назву архе — матеріальна першопричина сущого; 2) земля плаває на воді подібно до дерева; 3) "все сповнене богів"; 4) магніт "має душу", оскільки "рухає залізо". Звичайно, "вода" Ф. відрізняється від тієї, що постає для кожного з людей як одне з багатьох цілком пересічних, хай і вельми важливих, фізико-хімічних явищ. Саме Ф. — ініціатор філософії "фізису". Він розглядав воду як "фізис", природу — не в сучасному, а в первинному розумінні першої і фундаментальної реальності, щодо якої всі інші процеси, явища і речі постають як вторинні й плинні. Тобто як та праоснова, з якої випливає все суще і куди воно все знову повертається, щодо якої звичайна вода є лише одним з незліченних станів. Тому Ф. — "фізик" в античному сенсі слова, але аж ніяк не "фізик" чи "матеріаліст" у розумінні сучасному. Онтологія Ф. гілозоїстична, вона грунтується на ототожненні буття і життя, все, що існує, є живим, життя ж передбачає дихання і живлення; перше забезпечується божеством (псю-хе), друге — водою. Втім, розмежування божества і водної стихії досить відносне, оскільки, врешті-решт, божество, "те, що не має ні початку, ні кінця", тобто безмежне, постає у Ф. як тотожне природному першоначалу (воді). Подібно до цього, відрізняючи душу від тіла, одухотворене життя від процесів природи, Ф. водночас вважав душу чимось на зразок тонкої (ефірної) речовини. При цьому, однак, душа як активна (відчуваюча) сила і носій розумності та справедливості причетна до божественного (розумного і прекрасного) ладу речей. Космогонія Ф. певним чином конкретизується у фізиці стоїків, де панпсихічне божество тлумачиться як деміургічний принцип (нус), що оформлює споконвічний водний хаос в упорядкований світ і пронизує його у вигляді дихання — пневми. Ця традиція має досить близькі паралелі у стародавніх близькосхідних космогоніях, і не виключено, що вона генетично пов'язана з давньоєгипетською фіванською теологією Аммона, який творить земний диск з первісного океану Нун і пронизує увесь світ як "вогненне дихання". На користь цього припущення свідчить те, що Ф. творчо використав низку інших надбань давньосхідної мудрості, зробивши при цьому видатні відкриття: передбачив сонячне затемнення 585 р. до н.е., розділив рік на 365 днів, визначив висоту пірамід, винайшов глобус, довів, що діаметр ділить коло навпіл, тощо.