Бюджетна система України - Пасічник Ю.В. - Політичний напрям.

Заспокоївши селянство НБПом, Комуністична партія почала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, у тому числі й українського. У 1923 р. на XII з'їзді парти було проголошено політику "коренізації", сутність якої полягала в тому, щоб у партію та державний апарат залучати місцеве населення. Український різновид цієї політики називався українізацією. На керівні партійні й урядові посади в Україні були призначені лояльні до Москви комуністи: Лазар Каганович, український єврей, котрий очолив партапарат України і готовий був проводити лінію партії на українізацію, Влас Чубар, що замістив Християна Раковського на посаді голови українського радянського уряду, старий більшовик Микола Скрипник, який став комісаром юстиції.

Значною історичною подією, на жаль, сумною для України, був прихід до влади Йосипа Сталіна (Джугашвілі), який практично одноосібно правив Радянським Союзом до початку 1953 р. За цей час ним була створена тоталітарна держава з жорсткою політичною системою та командною економікою.

По українських землях прокотилися голодомори, Друга світова війна, мали місце масові репресії. Сумною датою для України було 14 січня 1933 p., коли на посаду другого секретаря Центрального комітету Комуністичної парти (більшовиків) України (ЦК КП(б)У) та членом Політбюро було призначено Павла Постишева — довірену особу Сталіна, який користувався необмеженими правами намісника і диктатора. П. Постишев привіз із собою цілий апарат насильства, цілу лавину агентів, які відігравали роль політкомісарів, наглядачів та інформаторів. За офіційними даними, до кожного району прибуло близько 30 осіб, що загалом становило понад 15-тисячну армію. Отже, Україна опинилась фактично у стані окупованої країни.

Подамо лише окремі сторінки періоду 1933—1937 pp.

1. Знищено Українську автокефальну православну церкву з усім єпископатом, духівництвом і багатьма віруючими.

2. Знищено основоположника і творця новітньої української історичної школи академіка Михайла Грушевського (помер у Кисловодську 24 листопада 1934 p.), усіх його учнів і всі наукові заклади, де вони працювали.

3. Знищено історичну школу академіка М. Яворського разом з усіма учнями і заснований ним Інститут історії.

4. Знищено філософську школу академіка Юринця, усіх його учнів, а також Інститут філософії.

5. Знищено Науково-дослідний інститут літературознавства ім. Тараса Шевченка, а його директора С. Пилипенка та більшість працівників ув'язнено або розстріляно.

6. Знищено Науково-дослідний інститут історії ім. академіка Дмитра Баталія з усіма його співробітниками.

7. Розгромлено Інститут мовознавства Академії наук, переважну більшість співробітників інституту знищено.

8. Знищені Сільськогосподарська академія і Науково-дослідний інститут економіки та організації сільського господарства з його керівниками та співробітниками.

9. Розгромлено Український науково-дослідний інститут сходознавства, а директора Величка і більшість наукових співробітників заарештовано.

10. Розгромлено всі літературно-мистецькі об'єднання та організації, а всіх значних письменників і критиків заарештовано (за неповними даними — 97 осіб).

11. Знищена велика мистецька школа бойчукістів на чолі з видатним художником Михайлом Бойчуком.

12. Знищено театр "Березіль", а його керівника Леся Курбаса і ряд відомих акторів ув'язнено. Л. Курбас загинув у концтаборі.

13. Розгромлено видавництво і редакцію Української радянської енциклопедії, а керівництво і редакторів її знищено.

14. Заборонено студії над історією КП(б)У на підставі архівних джерел, а визначних істориків М. Равича-Черкаського та М. Попова разом з їхніми співробітниками знищено.

15. Майже весь професорський склад усіх українських вищих закладів був заарештований і знищений.

Це далеко не повний перелік українських інституцій, що зазнали терору. Сталінський терор зачепив і українців-комуністів: тільки 1933 р. було "вичищено з лав КП(б)У 27 тис. українців-комуністів, 237 українців — секретарів райкомів, 248 комуністів — голів райвиконкомів, 158 комуністів-українців з вищої адміністрації і 1300 членів комсомолу, яких звинувачували в тому, "що вони охоплені заразою петлюрівщини".

На зміну диктаторському режимові у вересні 1953 р. до керування Радянським Союзом був обраний М. С. Хрущов, який обіймав найвищу посаду до жовтня 1964 р. Цей період, особливо наприкінці 50-х років, був найсприятливішим для України. Зміцнювались національні ідеї, подальшого розвитку набирали всі сфери політичного, економічного, культурного життя. Восени 1956 р. були частково звільнені українські політв'язні, у 1957 р. створений Союз журналістів України, у 1959 р. відновилась редакція Української радянської енциклопедії.

З приходом до влади Л. І. Брежнєва, який був на чолі Радянського Союзу з 1964 до 1982 р., в Україні знову почався процес репресій, русифікації, чергових економічних експериментів, запровадження елементів тоталітарного режиму. Сплеск репресій у 1965—1966 pp. супроводжувався досить масштабними ідеологічними заходами. ЦК КПУ ухвалив низку закритих постанов, які були спрямовані на "виправлення" ідеологічних помилок у роботі журналів "Вітчизна", "Жовтень" та деяких інших, а також кіностудії імені О. Довженка.

У брежнєвський період Україна мала двох лідерів Комуністичної партії — Петра Шелеста і Володимира Щербицького. Шелест перебував на посаді першого секретаря Комуністичної партії України з 1963 до 1972 р. Цей період став у житті українців етапом самоутвердження. Незважаючи на те, що він був відданим комуністом, П. Шелест серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію та передбачений радянською конституцією принцип рівноправності усіх народів СРСР, а тому не бажав визнавати за росіянами роль "старшого брата"2.

Головною турботою П. Шелеста були економічні потреби України, і коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, він став активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в економіку СРСР.

У 1970 р. у своїй книзі "Україно наша Радянська" поряд із описом вражаючих досягнень радянської України прямо чи завуальовано П. Шелест підкреслював історичну автономність України. Зрозуміло, що відносно незалежна політика, яку проводив П. Шелест, не сподобалась московському керівництву, і в травні 1972 р. його було усунуто. Наступником П. Шелеста став В. Щербицький. За допомогою методів, що нагадували братовбивчі політичні чвари за гетьманства в Україні у XVII— XVIII ст., він сприяв дискредитації П. Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед Москвою в "місцевому патріотизмі". Своїм слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати економічними інтересами України, потуранням русифікації В. Щербицький міг би ввійти в історію як викінчений тип "малороса"1. На найвищій посаді України В. Щербицький перебував до жовтня 1989 р.

У другій половині 70-х років процес деградації суспільства прискорився. Цей період увійшов в історію СРСР як період корупції, службових злочинів, безгосподарності. У суспільстві почали поширюватись настрої зневіри, подвійної моралі й цинізм. Смерть Л. І. Брежнєва в 1982 р. поклала початок перехідному періоду. Спочатку до керівництва СРСР прийшов Юрій Андропов, колишній голова Комітету державної безпеки (КДБ), потім — менш ніж через два роки — Костянтин Черненко, який був досить хворою і в літах людиною, і практично нічого не реформував. Нарешті, у 1985 р. на найвищу посаду був обраний енергійний Михайло Горбачов, який намагався створити для Радянського Союзу більш демократичний і прогресивний імідж.

М. Горбачов практично зразу ж розпочав перебудову всіх сфер суспільного життя. Були зроблені певні поступки в свободі слова, правах союзних республік, поліпшились зовнішні відносини СРСР з іноземними державами, у тому числі із США. До речі, М. Горбачов був обраний першим і останнім президентом Радянського Союзу. Така позиція М. Горбачова не сподобалась ортодоксальним комуністам, і 19 серпня 1991 р. у Москві розпочався заколот: було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, хоча більш відома його російська назва — ГКЧП). Заколот був відносно мирно ліквідований, і подальші історичні події підготували закономірний фінал усіх імперій — їх розвал. Україна отримала можливість створити незалежну суверенну державу, чим вона і скористалась.