Економічний аналіз діяльності суб'єктів господарювання - Попович П.Я. - 8.6. Аналіз собівартості продукції за стадіями життєвого циклу

У сучасних умовах створення і впровадження в господарстві прогресивних науково-технічних рішень, у тому числі виготовлення нових видів продукції, мають бути спрямовані на ефективніше використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Процес споживання цих ресурсів відбувається протягом усього "життєвого шляху" виробу і до моменту його зняття з виробництва й експлуатації. Знати витрати на виріб на всьому шляху його створення й експлуатації, керувати ними – найактуальніше завдання досягнення максимального народногосподарського ефекту від нововведення.

Передусім необхідно з'ясувати, що мається на увазі під "життєвим шляхом" виробу?

"Життєвий шлях" продукції – це послідовне проходження певних етапів її створення і використання. Такими послідовними етапами життя кожного виробу є: наукове відкриття у конкретній сфері – визначення можливості створення виробу – технічна реалізація задуму шляхом розробки видів – освоєння їх у виробництві – виготовлення в промислових умовах – споживання (експлуатація) – утилізація. Ці етапи повторюються в житті кожного виду продукції. А, як відомо, різні повторення, що піддаються визначенню, у науці позначають терміном "цикл". Тому для характеристики стадій, що послідовно повторюються, й етапів у житті виробів використовують термін "життєвий цикл продукції".

Визначення життєвого циклу продукції і зміст робіт на його стадіях установлюють за вітчизняними стандартами, відповідно до яких весь життєвий цикл продукції поділяють на чотири стадії: дослідження і проектування; виготовлення; обертання; споживання або експлуатація й утилізація продукції.

Вивчення галузевих і державних стандартів, літературних джерел і наукових розробок щодо дослідження складу, змісту і послідовності проходження новими видами техніки життєвого шляху свідчить, що вітчизняні стандарти пропонують типову класифікацію стадій (етапів) життєвого циклу продукції, яка має низку недоліків.

Зі складу стадій життєвого циклу абсолютно виключені фундаментальні та пошукові дослідження, що мають свої характерні особливості й чітко виражені межі. Конструкторську підготовку виробництва, що входить до складу першої стадії поділяють на етапи, що не відповідає змісту вітчизняного стандарту "Розробка і впровадження виробу на виробництві". Технологічна підготовка – складова стадії "Виготовлення продукту". У цьому випадку сплутують технологічну підготовку як етап проектування технологічних процесів із технічною підготовкою виробництва, що включає у певних випадках до свого складу конструкторську і технологічну підготовку в інших роботах з освоєння виробництва. Доволі дискусійним, із позицій концепції життєвого циклу продукції, є внесення до складу стадії "Виготовлення продукції" етапу "Підготовка продукції до транспортування і зберігання", оскільки цей етап реалізовують уже за межами процесу виготовлення продукції, тим більше, що у вітчизняних стандартах виокремлена спеціальна стадія "Обертання продукції".

Отже, повний життєвий цикл продукції розуміють як тимчасове "життя", існування продукції. Це існування можна сприймати як послідовне (паралельно-послідовне) проходження знову розробленого продукту (машини, виробу і т. ін.) у часі і просторі в усьому ланцюжку стабільно змінних стадій (етапів): від задуму (ідеї), технічної матеріалізації цієї ідеї аж до повного відмирання виробу як об'єкта використання внаслідок морального або фізичного зношення.

Склад повного життєвого циклу продукції розширено можна розподілити на чотири стадії: передпроектну, проектну, освоєння і виробництво, експлуатацію (споживання).

Розробка методики аналізу собівартості за стадіями життєвого циклу продукції потребує вивчення складу і структури кожної стадії з метою з'ясування їх особливостей і впливу останніх на процес формування витрат і на вибір методів проведення економічного аналізу собівартості.

Передпроектна стадія складається з трьох етапів: фундаментальних і теоретичних досліджень; пошукових досліджень; прикладних науково-дослідних робіт.

Фундаментальні й пошукові дослідження – початковий етап повного життєвого циклу продукції. Процес творчості на цих етапах розглядають як процес "продукування" нових знань та ідей. При цьому прикладні дослідження є ніби єдиною ланкою між новими знаннями, отриманими під час теоретичних досліджень, і прикладними знаннями. У результаті виконання робіт на цих етапах отримують інформацію про можливості матеріалізації нових знань, тобто про технічну реалізацію ідей, відкриттів тощо. Потрібно зазначити, що планування робіт як у вартісному, так і часовому аспектах тут має невизначений характер, оскільки точно передбачити дату наукового відкриття і витрати на нього дуже складно.

Прикладні науково-дослідні роботи – це роботи, в результаті проведення яких на основі використання інформації про можливості технічної реалізації ідей створюють нові, досконаліші моделі конструкцій, засобів автоматизації, нові технологічні процеси та ін.

На етапі прикладних науково-дослідних робіт проводять: розрахунок потенційної економічної ефективності впровадження на підетапі "Розробка технічного завдання"; з техніко-економічне погляду обґрунтовують форми, методи і засоби дослідження на підетапі "Розробка технічної пропозиції"; обґрунтовують експеримент; визначають очікуваний (потенційний) економічний ефект на кінцевих підетапах робіт.

Проектна стадія складається з двох основних етапів життєвого циклу продукції: конструкторської і технологічної підготовки виробництва. Метою конструкторської підготовки виробництва є розробка принципових конструкторських рішень, що дають можливість сформувати весь комплекс робочої конструкторської документації на проектований виріб, тобто всі дані, необхідні для виготовлення промислового зразка.

На цьому етапі здійснюють такі розрахунки і техніко-економічні обґрунтування, як: на підетапі "Технічне завдання" – економічно обґрунтовують доцільності конструкторської розробки, розраховують ефективність (попередньо), визначають граничну ціну, орієнтовний попит, технічний рівень виробу; на підетапі "Технічна пропозиція" – перевіряють виріб на конкурентоспроможність, проводять порівняльну характеристику за економічним, естетичним, та іншими показниками; визначають питому трудо-, матеріаломісткість, очікувані техніко-економічні показники на основі прогнозованих експлуатаційних властивостей, визначають потенційний ефект у споживача; на підетапі "Ескізний проект" – оцінюють на технологічність, вибір варіантів технічних рішень, визначають техніко-економічні характеристики і собівартість проектованого виробу; на підетапі "Технічний проект" – обґрунтовують технічні рішення і здійснюють аналіз конструкцій на технологічність, оцінюють експлуатаційні витрати, витрати на транспортування, зберігання, монтаж на місці застосування, уточнюють розрахунки собівартості проектованих виробів; на підетапі "Розробка робочої документації" – встановлюють собівартість і гуртову ціну виробу, визначають очікуваний економічний ефект.

Метою етапу технологічної підготовки виробництва є забезпечення технологічності конструкції виробів. На цьому етапі здійснюються такі техніко-економічні розрахунки й обґрунтування: на підетапі "Технічний проект" – обґрунтовують й уточнюють собівартість виробу за допомогою широкого застосування ФВА; на підетапі "Робочий проект" – визначають трудомісткість та технологічну собівартість проектованого виробу.

Стадію "Освоєння і виробництво" можна поділяти на дві підстадії: підготовку промисловості до виробництва нового (удосконаленого) виробу і його освоєння; власне виготовлення виробу як продукту праці. У серійному (масовому) виробництві виріб проходить низку послідовних етапів: економічне освоєння (доведення технологічних процесів, конструкторської документації, адаптація всіх служб та ін.); стабільне (стале) виготовлення продукції; модернізація і вдосконалення споживчих властивостей продукції; зняття з виробництва.

І нарешті, остання стадія "життя" виробу – стадія "Експлуатації" Суть цієї стадії виходить за межі створення або матеріалізації задуму нової продукції, це власне етап використання продукції за її функціональним призначенням.

Стадія експлуатації виробу складається з п'яти етапів, серед яких: підготовка до транспортування, власне транспортування та зберігання; монтаж і підготовка до експлуатації; власне експлуатація знарядь праці (застосування), враховуючи обслуговування, ремонт, відновлення, тобто експлуатація продукту з метою виявлення його корисного ефекту, заради якого продукцію було створено; зняття з виробництва (демонтаж); утилізація ліквідованих знарядь праці (предметів споживання).

На цій стадії є кілька цілей. На першому етапі необхідно зберегти якість готової продукції у період від виготовлення до споживання. На етапі власне експлуатації метою буде високоефективне використання продукції споживачем. Цю мету реалізовують шляхом розробки експлуатаційної документації і науково обґрунтованих норм витрачання запасних частин, забезпечення необхідного рівня надійності продукції.

Вивчення складу і змісту робіт на кожному етапі і стадії життєвого циклу продукції свідчить, що процес формування витрат за всіма стадіями доволі складний і має на кожному етапі свої особливості, які безпосередньо впливають на побудову методики економічного аналізу витрат за стадіями життєвого циклу продукції.

Розглянемо спочатку особливості процесу формування витрат за етапами і стадіями та вплив витрат за окремими етапами на сумарні витрати за всім життєвим циклом.

Основними витратоформуючими стадіями є ранні стадії життєвого циклу продукції, тобто передпроектні та проектні, їх часто називають стадіями НДДКР. На цих стадіях формується до 60–80% від усієї собівартості. Разом з цим, власне витрати тут становлять найчастіше менше 0,1% від загальних. Таким чином, спостерігається найбільша невідповідність між рівнем власних витрат і впливом цих стадій на сумарні витрати по всьому життєвому циклу продукції.

На тривалість і рівень витрат усього процесу освоєння значний вплив має етап виготовлення дослідного зразка, на якому детально відпрацьовують конструкцію створеного виробу, що, у свою чергу, скорочує цикл подальшого налагодження вдосконалення виробу в процесі серійного виробництва, зменшує витрати на його виготовлення. На цьому етапі наочно виявляється необхідність управління витратами за стадіями життєвого циклу. Суть аналізованого етапу полягає не стільки у зниженні витрат на конкретному етапі, скільки в сумарному зменшенні витрат на всіх стадіях.

На початковому періоді серійного випуску, тобто під час освоєння першої промислової серії, з огляду на подальше вдосконаленням технології виробництва, набуттям робітниками необхідних навичок і досвіду роботи з виготовлення нової продукції виникають додаткові витрати. Можливості зниження собівартості одиниці виробу тут обмежені. Однак, якщо врахувати масштаби виробництва, величина реальної економії може бути значною.

Серійне виробництво – одна з найважливіших стадій життєвого циклу, оскільки забезпечує випуск нових виробів, які визначають темпи технічного прогресу. На цій стадії величина витрат багато в чому залежить від стратегії нарощування, стабілізації та зменшення обсягів випуску, інтенсивності робіт із поточного систематичного зниження втрат, чіткого спрямування всього виробництва на мінімізацію витрат (зокрема, утилізацію відходів, економію енергії та ін.), мінімізації втрат, спричинених браком і загальних витрат на стабілізацію та підвищення якості, проведення ФВА, систематичного вивчення вимог споживача, своєчасної підготовки до модернізації виробу, організації нормативного господарства, системи обліку, контролю й аналізу.

Значна частка витрат припадає на стадію "Експлуатація". При транспортуванні (доставці виробу до місця споживання) основними витратами є витрати на тару, вантажно-розвантажувальні роботи, на зовнішні транспортні послуги, утримання й експлуатацію транспортних засобів. Підготовка до експлуатації нерідко пов'язана з улаштуванням фундаменту, передмонтажною ревізією обладнання, його випробуванням, підготовкою кадрів тощо. Тут потрібно враховувати два види витрат: витрати, пов'язані з монтажем обладнання і з підготовкою кадрів.

Отже, на кожній стадії й етапі є можливість вибору варіантів оптимізації витрат по всьому життєвому циклу продукції. Тому при аналізі собівартості за стадіями життєвого циклу продукції необхідно враховувати, що посилення уваги до зниження витрат на конкретній стадії, етапі, підетапі може привести до зворотного результату – збільшення сумарних витрат. Тому витрати потрібно вивчати з позиції цілеспрямованого системного впливу на їх зниження по всьому життєвому циклу. Важливим засобом такого вивчення є економічний аналіз.

Яким має бути економічний аналіз собівартості за стадіями життєвого циклу продукції? Оскільки собівартість виготовлення виробу в умовах промислового виробництва залежить, з одного боку, від того, як ефективно було спроектовано виріб, а з іншого – від того, які вимоги до споживчих властивостей висуває споживач, то необхідним є застосування комплексного системного підходу до аналізу собівартості виробу за всіма стадіями життєвого циклу. Велика кількість взаємопов'язаних за стадіями й етапами "життя" виробу чинників, що впливають на його собівартість, потребує організації техніко-економічного аналізу собівартості на кожній стадії зокрема і по всьому життєвому циклу загалом.

Техніко-економічний аналіз собівартості за стадіями життєвого циклу продукції – системне дослідження техніко-економічних, конструктивно-технологічних, функціональних та естетичних характеристик, створюваних або вдосконалюваних виробів у комплексі з вивченням витрат на різних стадіях життєвого циклу.

Техніко-економічний аналіз собівартості за стадіями життєвого циклу проводять за такою програмою: постановка завдання аналізу – дослідження варіантів вирішення поставленого завдання – вибір базового варіанта для порівняння – вибір критеріїв і показників собівартості, чинників зниження витрат, їх обґрунтування – розробка методів, алгоритмів розрахунку аналітичних показників, визначення впливу чинників на собівартість виробу – збирання, систематизація і підготовка вихідних даних для інформаційного забезпечення техніко-економічного аналізу собівартості – проведення техніко-економічних розрахунків, – аналітична обробка проведених розрахунків – аналіз результатів і вибір найоптимальнішого технічного рішення, розробка заходів щодо зниження собівартості нового (вдосконалюваного) виробу.

З визначення техніко-економічного аналізу собівартості за стадіями життєвого циклу продукції і послідовності його проведення випливає, що методика аналізу собівартості за стадіями залежить від точності й достатнього обсягу використовуваної інформації, точності розрахунку собівартості і чинників, що формують її величину на кожному з етапів.

З огляду на значну кількість різних параметрів і чинників, що впливають на собівартість на різних етапах життєвого циклу продукції, розробка інформаційного забезпечення аналізу – доволі складний процес. Джерела інформації, які використовують для аналізу витрат за стадіями життєвого циклу можна поділити на нормативно-довідкові, внутрішньо-планові, облікові та позаоблікові.

На ранніх стадіях життєвого циклу виробу великого поширення набуває використання нормативно-довідкової інформації, тобто стандартів підприємств, державних, галузевих стандартів, методичних вказівок, технічних матеріалів для керівництва, інструкцій. Відправними нормативно-довідковими документами при аналізі витрат на виріб є вітчизняні стандарти з управління якістю продукції, розвитком науки і техніки, системою розробки і впровадження на виробництві виробів, системою стандартизації й уніфікації у процесі дослідно-конструкторських робіт, функціонально-вартісного аналізу.

Основними джерелами інформації для формування інформаційної бази аналізу витрат на виріб за стадіями життєвого циклу є нормативна і звітна інформація науково-дослідних інститутів (НДІ), конструкторських бюро (КБ), виробничих об'єднань (підприємств) – виробників і споживачів продукції. Важлива умова управління витратами за стадіями життєвого циклу – це єдність інформації обліку і внутрішньовиробничого плану.

Основними джерелами для аналізу собівартості виробів у НДІ та КБ є: форма № 1 "Виробничо-тематичний бізнес-план", "Кошторисна калькуляція вартості науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проектних робіт", звітні калькуляції, матеріали бухгалтерського й оперативного обліку (нагромаджувальні відомості, матеріальні вимоги, наряди, змінні рапорти, табелі, інвентаризаційні відомості тощо).

Варто зазначити, що характеристика ранніх стадій життєвого циклу виробу не досить повно відображена у бізнес-плані та звітності. Часто інформацію доводиться отримувати з первинної документації, а це потребує додаткових витрат праці та часу. Значна тривалість і трудомісткість етапу збирання інформації – характерна особливість організації економічного аналізу витрат на ранніх стадіях життєвого циклу продукції. Від якості проведення цього етапу залежать оперативність, достовірність і практична цінність аналітичних висновків.

Для ранніх стадій життєвого циклу продукції характерною є наявність обмеженої кількості інформації для формування й аналізу собівартості. При проведенні теоретичних, пошукових і прикладних досліджень, а також у процесі розробки технічного завдання на стадії науково-дослідного проектування і навіть ескізного проектування обсяг інформації щодо проектованого виробу, часто обмежений лише кількома основними його параметрами. Як вихідну інформацію тут використовують технічні вимоги, огляди, наукові звіти, проект технічного завдання, особливі вимоги замовника. Вихідна інформація на стадії розробки і проектування наведена у таких документах: технічне завдання на ДКР; техніко-економічне обґрунтування; відомості технічної пропозиції, ескізного і технічного проекту; звіти; макети; програми випробувань; робочі креслення; технічні умови на дослідний зразок; документація на дослідну партію; технічні умови на серійне виробництво; акти приймання і впровадження.

Детальніше оцінювання науково-технічного рівня виробу й організаційно-технічного рівня підготовки виробництва, а також їх впливу на собівартість продукції можливе на основі даних, що містяться у конструкторсько-технічній документації. Найпростішим конструкторським документом є креслення, на основі якого складають іншу конструкторську документацію; конструкторську документацію на вузол, зведену конструкторську специфікацію на виріб і т. ін. Конструкторська документація е вихідною базою для складання технологічної документації: маршрутно-технологічного паспорта, маршрутно-технологічної карти, інструментальної відомості та ін.

Важливим джерелом інформації для аналізу витрат на ранніх стадіях життєвого циклу продукції є карта технічного рівня. Перевага цієї форми полягає у тому, що вона передбачає зіставлення технічних характеристик проектованого виробу і виробу-еталона. Як аналоги беруть найкращі вітчизняні та зарубіжні зразки.

Враховуючи відмінності інформаційної бази, на різних стадіях життєвого циклу продукції використовують різні прийоми визначення собівартості та її аналізу.

На передвиробничих стадіях часто використовують наближені методи попереднього розрахунку собівартості, оскільки на ранніх стадіях життєвого циклу продукції ще нема достатніх і достовірних відомостей про новий виріб, не встановлено специфікації, не визначено норми і нормативи. Тому дослідники і розробники використовують наближені методи.

Розрізняють такі методи попереднього розрахунку собівартості виробу: метод частки, графоаналітичний, метод раціональної функції, складного коефіцієнта якості, бального оцінювання, регресійного аналізу. Класифікація методів попереднього визначення собівартості за стадіями життєвого циклу продукції та їх характеристика наведені у табл. 8.8.

Таблиця 8.8. Класифікація методів попереднього розрахунку собівартості виробу

Як видно з табл. 8.8, попередній розрахунок собівартості шляхом прямого калькулювання стає можливим лише на підсумкових етапах розробки і проектування.

Розглянемо коротко деякі методи попереднього розрахунку собівартості.

Метод частки називають також методом структурної аналогії. Він базується на аналітичному зіставленні проектованого виробу з виробом-аналогом. При цьому припускають, що структура собівартості порівнюваних виробів відносно постійна. Як базові статті для розрахунку найчастіше вибирають сировину і матеріали, куповані комплектуючі засоби і напівфабрикати, основну заробітну плату робітників, тобто прямі статті калькуляції.

Визначивши частку кожної з прямих статей калькуляції у собівартості виробу-аналога, розраховують значення прямих статей калькуляції, внесених до собівартості нового виробу, враховуючи ознаку структурної аналогії за такою формулою:

,

де – собівартість і-тої статті прямих витрат нового виробу, грн.;

– частка і-тої статті у калькуляції собівартості виробу-аналога,%;

– сума витрат за цією статтею у собівартості нового проектованого виробу, грн.

Отримані значення прямих статей витрат дають можливість визначити виробничу собівартість нового проектованого виробу

,

де – виробнича собівартість нового виробу, грн.;

– витрати на матеріали у собівартості нового виробу, грн.;

– витрати на основну заробітну плату виробничих робітників у собівартості нового виробу, грн.;

– витрати на куповані комплектуючі вироби і напівфабрикати у собівартості нового виробу, грн.;

– середній відсоток накладних витрат (відносно основної заробітної плати робітників підприємства-виробника нової продукції).

Середній відсоток накладних витрат беруть по підприємству-виробнику нового проектованого виробу. При цьому припускають, що новий виріб буде виготовляти те саме підприємство, що й порівнюваний аналог. Якщо підприємство-виробник невідоме, то необхідно взяти середньогалузевий відсоток по групі споріднених виробів. У випадках, коли частка прямих витрат становить менше 40% чи немає достовірної інформації про собівартість виробу аналога, використовують графоаналітичний метод. Цей метод полягає у визначенні залежності між вартістю основних матеріалів, купованих комплектуючих виробів і основної заробітної плати робітників, тобто

,

де – вартість прямих матеріальних витрат на одиницю продукції, грн.

Виробничу собівартість будь-якого виробу (аналогічного до групи споріднених) можна визначити за формулою

,

де залежність можна виразити так:

,

У цій формулі d і h є постійними коефіцієнтами для груп споріднених виробів. Ці коефіцієнти визначають, беручи за основу спеціально розроблені номограм залежностей величини основної заробітної плати робітників і вартісності матеріальних витрат.

Підставивши значення у попередню формулу , отримаємо

,

де – відсоток накладних витрат підприємства-виробника.

Застосування графоаналітичного методу передбачає проведення попереднього аналізу собівартості споріднених виробів. Цей метод можна успішно застосовувати на етапі ескізного проектування, оскільки на ньому не становить труднощів визначити витрати на комплектуючі вироби. Разом з цим, для підрахунку витрат на матеріали використовують наближені методи. Масу матеріалів для кожного виробу знаходять шляхом виключення із загальної маси виробу комплектуючих виробів. Потім визначають частку матеріалів у загальній масі виробу і середню вартість 1 кг матеріалів.

Техніко-експлуатаційні характеристики і собівартість виробу пов'язані між собою. Встановлення об'єктивної залежності зміни витрат від зміни параметрів на основі дослідження варіантів технічних рішень є головним змістом нормативно-параметричних методів попереднього розрахунку собівартості. Широко застосовують у цих дослідженнях математичні методи й обчислювальну техніку. Нормативно-параметричні методи використовують для обґрунтування рівня і співвідношення цін на однотипну продукцію, для прогнозування зниження собівартості в умовах серійного виготовлення, для обґрунтування нормативно-умовних та граничних цін тощо. Застосування нормативно-параметричних методів залежить від особливостей параметричного ряду продукції. Основними нормативно-параметричними прийомами, які використовують для визначення собівартості, нового проектованого виробу є: метод раціональної функції, складного коефіцієнта (індексу) якості, бального оцінювання, кореляційного і регресійного аналізу.

Метод раціональної функції застосовують тоді, коли є пропорційна залежність між зміною основного технічного параметра виробу і його собівартістю. Виражають таку залежність цілою раціональною функцією. При використанні цього методу за основу беруть припущення, що інші параметри виробу залишаються незмінними. Застосовують метод лише для вузької групи споріднених виробів. Його недолік у тому, що він не відображає всієї сукупності споживчих властивостей складних технічних комплексів. Відомі також модифікації цього методу: визначення собівартості проектованого виробу на основі вартості конструкційної ваги аналогічних виробів і метод питомих витрат, що базується на виборі головного техніко-експлуатаційного параметра, який відображає основну властивість виробу.

Метод складного коефіцієнта (індексу) якості застосовують у тих випадках, коли є виріб-аналог і потрібно визначити собівартість модернізованого виробу шляхом зіставлення їх технічних параметрів, що найбільше впливають на собівартість. У цьому разі необхідно визначити залежність собівартості виробу від сукупності технічних параметрів, які мають певну кількісну оцінку у вигляді складного коефіцієнта якості. Цей метод можна використовувати для визначення рівня додаткових витрат, пов'язаних із підвищенням якості нового виробу; величини надбавок (чи знижок) до гуртових цін у зв'язку зі зміною якісних параметрів виробу; додаткових витрат, що виникають при доведенні основних якісних параметрів виробу до рівня світових зразків. Перевагою цього методу є можливість його застосування на всіх етапах науково-дослідних робіт.

Метод бального оцінювання базується на припущенні, що між собівартістю і будь-якою технічною та експлуатаційною характеристиками є пряма або обернена залежність, а максимальна величина цієї характеристики може бути оцінена балом, тому собівартість нового проектованого виробу можна визначити способом множення суми балів на ціновий множник для кожної групи виробів, який отримують як частку від ділення фактичної собівартості порівнюваних аналогів-прототипів на відповідне сумарне значення балів. Метод застосовують тоді, коли виріб-аналог і новий проектований виріб мають однакове функціональне призначення, схемно-конструктивну побудову, порівнянний рівень виробництва, зіставні техніко-економічні показники.

Сутність цього методу полягає у встановленні залежності між собівартістю й основними технічними та експлуатаційними характеристиками виробу, у знаходженні емпіричних формул, що виражають цю залежність. Метод дає змогу на основі ретроспективного аналізу статистичних даних побудувати економіко-математичну модель і потім за нею розрахувати найімовірніші значення, яких у майбутньому може набути собівартість при певних значеннях показників-аргументів.

Агрегатний метод застосовують для попереднього розрахунку собівартості складних виробів (систем, технічних комплексів), що формуються з уже застосовуваних раніше функціональних вузлів, блоків, а кількість принципово нових вузлів, блоків відносно невелика. Цей метод полягає у підсумовуванні собівартості конструктивних елементів (вузлів, блоків, агрегатів), які входять до складу нового проектованого виробу.

Для техніко-економічного аналізу собівартості виробу за стадіями його життєвого циклу характерним є застосування значної кількості різних методичних прийомів. Прийоми техніко-економічного аналізу собівартості на виробничих стадіях доволі широко відображені у підручниках і навчальних посібниках з економічного аналізу діяльності виробничих об'єднань (підприємств). На ранніх стадіях життєвого циклу продукції, як показує досвід, аналізові собівартості майбутнього виробу приділяють недостатньо уваги. Часто не враховують, що досягнення необхідних техніко-експлуатаційних параметрів може збільшити собівартість і трудомісткість виготовлення виробу. Нестача часу, інформації на цих стадіях часто призводить до надмірної вартості. Отже, для мінімізації витрат по всьому життєвому циклу виробу необхідно проводити ретельний техніко-економічний аналіз собівартості вже на ранніх стадіях.

Основними особливостями техніко-економічного аналізу собівартості на ранніх стадіях життєвого циклу продукції є нестача інформації та наближеність розрахунків величини собівартості. Ці особливості зумовлюють те, що на передвиробничих стадіях для аналізу собівартості використовують прийоми, відмінні від тих, які застосовують на стадії виробництва. Розглянемо деякі з них.

На передвиробничих стадіях найбільшого поширення набули такі методичні прийоми техніко-економічного аналізу, як структурно-схематичний, структурно-вартісний, функціонально-вартісний і кваліметричний аналіз.

Структурно-схематичний аналіз полягає у побудові схем, що характеризують поділ виробу на складові елементи: деталі, вузли, складальні одиниці й опис цієї структури за такими показниками, як собівартість, трудомісткість, матеріаломісткість та ін.

На базі структурно-схематичного аналізу проводять структурно-вартісний аналіз, в основі якого лежить використання залежностей між вартісними і технічними параметрами, що визначають собівартість виробу. Цей вид аналізу передбачає побудову залежностей, які відображають структуру собівартості, трудомісткості тощо у цілому щодо виробу і його складових деталей, виявлення елементів конструкції виробу, Що впливають на величину собівартості; розробку техніко-економічної моделі для прогнозування собівартості; використання моделі для оцінювання ефективності вибору та оптимізації технічного рішення, спрямованого на зменшення витрат. Таким чином, структурно-вартісний аналіз використовує залежності економіко-математичної моделі між витратними, вартісними і технічними параметрами, що визначають собівартість.

На відміну від структурно-вартісного аналізу в основі функціонально-вартісного аналізу лежать функціональний опис і пошук рішення, що забезпечить виконання певних функцій виробу з найменшими витратами ресурсів.

Кваліметричний метод аналізу собівартості продукції на ранніх стадіях життєвого циклу спрямований на забезпечення високої технологічності конструкції, що створює передумови для зниження питомих показників матеріал о-, трудомісткості і технологічної собівартості. За цього методу аналізу основним напрямом зниження технологічної собівартості виробу є зменшення матеріальних витрат за рахунок зниження питомої матеріаломісткості конструкції. Зменшення питомих витрат матеріалів відбувається за рахунок зменшення ваги і габаритів конструкції виробу, підвищення коефіцієнта використання матеріалів, упровадження безвідходних технологій, вибору на етапі конструкторської розробки виробу менш дефіцитних та недорогих матеріалів та ін. Іншим напрямом зниження собівартості є зниження трудомісткості конструкції, якого досягають переважно за рахунок трьох груп чинників: підвищення рівня уніфікації та стандартизації (застосування стандартних деталей, випущених на спеціалізованих підприємствах), визначення раціонального набору матеріалів, простоти й ефективності технології виготовлення. Значний вплив на собівартість виробу має рівень уніфікації (стандартизації), оскільки сприяє спрощенню конструкції виробу, деталей, вузлів, зменшенню їх кількості, надає можливість застосовувати принципи блокового складання.

Значну роль у вивченні витратних показників у життєвому циклі продукції відіграє стадія експлуатації (застосування) виробу. Власне показник собівартості виробу, характерний для всіх попередніх стадій життєвого циклу, тут є показником, що впливає на формування гуртової ціни – ціни споживання нового виробу. На цій стадії доцільно аналізувати загальні витрати споживання, що складаються з витрат на придбання, монтаж-демонтаж, навчання кадрів з експлуатації, а також витрат на відновлювальний ремонт і утилізацію після закінчення термінів використання (фізичного і морального зношення). Таким чином, витрати, пов'язані з експлуатацією виробу, складаються з витрат на забезпечення виконання виробом його функцій, тобто на створення корисного споживчого ефекту, а також витрат на відновлення його корисних властивостей.

Характеристика основних методів аналізу собівартості виробу за стадіями життєвого циклу продукції і чинників, що визначають собівартість, наведена у табл. 8.9.

Таблиця 8.9. Характеристика основних методів аналізу собівартості виробу за стадіями життєвого циклу і чинників, що визначають собівартість