Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях - Козак Ю.Г. - Внутрішньоекономічна політика

Після Другої світової війни і аж до 70-х років уряди Італії дотримувалися чітко вираженої кейнсіанської політики, яка передбачає активне втручання держави в економічні процеси. При цьому держава брала на себе навіть оперативні функції в діяльності підприємств; така політика називається "диріжизмом". Після 1945 р. під державним контролем залишилися всі провідні банки країни, сфера промислового кредиту, 80% національних заощаджень.

Головна роль в керівництві економікою належала ІРІ. За допомогою цього органу уряд здійснює централізоване управління державними і змішаними підприємствами. Через ІРІ здійснюється більшість державних капіталовкладень в економіку. Обсяг державних інвестицій досить значний; на початку 70-х років він складав 20% всіх інвестицій в італійську економіку, на початку 80-х років - 15%. Найбільше державних капіталовкладень йшло в енергетику (38%), транспорт (20%) і зв'язок (27%), тобто держава брала на себе піклування насамперед про зміцнення економічної інфраструктури. Крім ІРІ, активну роль в регулюванні економіки відігравали також державні групи ЕНІ та ЕФІМ. В цілому частка державного сектора (центральні й місцеві органи влади, система соціального забезпечення н страхування та інші державні заклади) у використанні національного доходу країни підвищилася з 29% в 1951 р. до 58% в 1981 р.

Однією з складових в механізмі регулювання економіки в розробка різних програм економічного розвитку країни. Так, для подолання хронічного відставання економіки Півдня в 1956 р. було розроблено "план Ваноні". Проблемам розвитку Півдня були присвячені розділи в програмах, розроблених в 60-х - 70-х роках: "план Сарачено", "план Джолітті", "план Пьераччіні". Середньострокові програми економічного піднесення країни містилися в "плані Пандольфі" і "плані Ла Мальфи" (назви планів походять від прізвищ міністрів, під керівництвом яких вони розроблялися). Економічна ефективність всіх цих програм була невисокою, як правило, вони не були реалізовані в повному обсязі. Це стосується, зокрема, планів розвитку Півдня: навіть наприкінці 90-х років частка цього регіону в кількості безробітних становила понад 50%, й безробіття тут має тенденцію до зростання, всупереч позитивній тенденції в цілому по Італії.

Наприкінці 70-х років стало ясно, що політика державного диріжизму в Італії майже вичерпала свої продуктивні можливості. Темпи росту економіки загальмувалися, великих розмірів досяг дефіцит державного бюджету, в країні панувала інфляція, курс ліри падав (італійська національна валюта була, аж до середини 90-х років найслабкішою серед країни ЄС). В 1995 р. величина державного боргу становила 125% від ВВП. В італійських урядових і політичних колах визріває думка про зміну економічної політики на користь неолібералізму.

З 1992 р. в Італії розпочинається серія економічних реформ, яка триває і по-сьогодні. Ключовими напрямами реформування повинні стати перетворення в системі соціального забезпечення, податковій системі, на ринку праці, а також здійснення програми приватизації. Найголовнішим важелем в механізмі реформ визнавалася саме приватизація. Згідно з програмою приватизації державні холдінги ІРІ, ЕНІ, І МІ, ЕНЕЛ та деякі інші підлягали акціонуванню. При цьому прибуткові компанії, банки й страхові компанії підлягали негайній приватизації, а збиткові передбачалося спочатку реструктурізувати. В найголовніших холдінгах держава зберігала контрольний пакет акцій. Держава залишила у своїй власності підприємства оборонної промисловості, телекомунікації, транспорт та енергетику; ці підприємства також акціонувалися, але ключові позиції тут має держава.

В 1990 р. було прийнято антимонопольне законодавство, яке призупинило процес картелювання шляхом злиття й поглинання підприємств.

В 1994 р. було уведено законодавство, за яким спеціалізовані державні кредитні інститути (ІМІ, "Медіокредито централе", "Медіобанка") перетворюються на акціонерні товариства з продажем 49% їх капіталу на відкритому ринку.

Реформа передбачала полегшення податкового тягаря для корпорацій і фірм. Було запроваджено скорочення податку на корпорації з 36 до 20%. Особлива увага приділялася малим і середнім підприємствам. Велике значення приділяється заходам, спрямованим на збільшення капіталу малих і середніх підприємств, стимулювання НДДКР, придбання сучасного обладнання. Суттєво знижені ставки податків для фірм, що тільки започатковані ("новачки").

Перетворення здійснюються і в системі оперативного управління економікою. До керівництва підприємствами приходять молоді фахівці, які впроваджують сучасну концепцію менеджменту, спрямовану на застосування нових технологій і підвищення ефективності управління.

Соціальна політика уряду спрямована на розширення зайнятості й скорочення безробіття. Італія відстає від інших розвинутих країн в галузі підготовки кадрів, внаслідок чого на ринку праці відбувається неспівпадіння попиту й пропозиції. В середині 90-х років структурне безробіття становило 80%, що значно вище, ніж в інших країнах. Рівень безробіття в цілому в 90-х роках складав 10-12%. За порогами бідності знаходилося 2 млн. чол. Наприкінці 90-х років ситуація почала змінюватися на краще. Рівень безробіття на початок 2002 р. становив 9,2%.

Економічна реформа передбачає також оздоровлення фінансової ситуації в країні. Основна увага тут приділяється скороченню бюджетного дефіциту. Скорочуються бюджетні видатки (в тому числі й на соціальні потреби), вводяться більш жорсткі заходи проти тих, хто ухиляється від сплати податків. Зменшуються ставки прямих податків, але збільшується частка непрямих. Скорочуються витрати на утримання держапарату.

Ці заходи принесли певні позитивні результати. Величина бюджетного дефіциту зменшилася від 12,1% ВВП в 1992 р. до 2,8% в 1998 p., річні темпи інфляції знизилися до 2%, обсяги державного боргу - до 123% від ВВП. На початку 2002 р. державний борг Італії складав 1,3 трлн. євро.