Національна економіка - Носова О.В. - 3.2. Сутність та ґенеза держави суспільного добробуту

Однією з найбільш вдалих функціонуючих моделей соціальної ринкової економіки є шведська (скандинавська) модель - держава загального добробуту. Теоретичною основою моделі виступає теорія суспільного добробуту.

Власне, вся історія розвитку економічної теорії одночасно виступає як історія розвитку науки про багатство, добробут і можливості їх досягнення. Під добробутом розуміють забезпеченість всіх членів даного суспільства матеріальними благами й послугами, які потрібні їм для збереження себе й свого роду. Для здійснення цього люди мають залежати один від одного. У поділі праці всередині родини вже закладається основа добробуту. Подальший поділ праці стосується взаємин між родинами. Чим глибший поділ праці в суспільстві, тим досконаліший отримуваний продукт.

Ці проблеми об'єктивно вивчали найвідоміші економісти усіх часів. Однак, аналіз процесів розвитку економічної теорії добробуту та методології дослідження цих проблем показує, що, незважаючи на значний її прогрес у другій половині XX століття та інтенсивний розвиток процесів соціалізації економіки в ряді країн, вона все ж перебуває у кризовому стані, бо так і не змогла знайти ефективні шляхи вирішення соціальних проблем для більшості країн. Цей факт, зокрема, підкреслювали відомі вчені, аналізуючи історію розвитку та сучасні проблеми економічної теорії в цілому.

Ще А.Сміт (1723-1790) ставив добробут у залежність від продуктивності суспільної праці та її пропорційності потребам споживачів, вважаючи джерелом добробуту зарплату, прибуток, ренту, а їх величину ставив в залежність від "... загальних умов розвитку суспільства, від його багатства або бідності, від його процвітання, застою чи занепаду, а почасти залежно від особливостей природи того чи іншого застосування праці чи капіталу". На думку Дж. Бентама (1748-1832), добробут визначається щастям найбільшої кількості людей. У його концепції людина є виключно споживачем, причому спрямованим на негайне задоволення потреб. Чим більше щасливих людей, тим більший добробут. Така "арифметика щастя" була заснована на положенні про те, що всі люди мають ідентичні функції корисності доходу.

Теорія Бентама не сприймалася його сучасниками. Однак бентамівський універсальний споживач стає центральною фігурою маржиналістського аналізу.

Г. Госсен (1810-1858) вперше сформулював закон спадної граничної корисності (закон насичення потреб), використавши філософію утилітаризму з її принципами розумного егоїзму, суб'єктивного зіставлення вигод і втрат, задоволення і страждань. Представники австрійської школи маржиналізму К. Менгер (1840-1921), Ф. Візер (1851- 1926), Е. Бем-Баверк (1851-1919) великого значення надавали індивідуальним оцінкам корисності, зіставленням вигод і втрат, очікуванням споживача, розробили способи обчислення загальної корисності. К. Менгер структурував блага, які задовольняють потреби людей, виділивши блага нижчого і вищого порядку, комплементи та субститути, економічні та неекономічні, товари та послуги. Він побудував шкалу корисності на основі ранжування благ за їх цінністю та дійшов висновку, що "цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі".

А. Пігу у праці "Економічна теорія добробуту" (1932) вперше використав поняття показників суспільного (економічного) добробуту. В поняття індивідуального добробуту він включав показники якості життя - умови довкілля, відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо. Він вважав, що оптимум добробуту можливий лише при державному втручанні в механізм використання ресурсів та розподілу доходів (оскільки вирівнювання доходів максимізує суму корисності в суспільстві), й підкреслював, що економічний добробут жодною мірою не рівнозначний загальному добробуту, оскільки він не включає такі елементи, як оточуюче середовище, взаємовідносини між людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. А. Пігу приділяв значну увагу перерозподілу доходу від багатих до бідних - трансферту доходів.

З кінця XIX до початку XX століття розвиток "загальної теорії добробуту" (General Welfare Economics) пов'язане з дослідженнями видатного італійського економіста В. Парето. Теоретичне надбання цього вченого надзвичайно велике, його внесок в "теорію добробуту" дістав назву "оптимуму Парето". Добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, за Парето, тоді, коли будь-яка зміна цього розподілу може лише погіршити добробут хоча б одного учасника соціально-економічної системи.

"Держава добробуту" піклується про створення і підтримку інституційних рамок соціальної ринкової економіки, насамперед, усуваючи обмеження для конкуренції, корегує її наслідки, коли вони не бажані з соціальних міркувань.

Практичною реалізацією теорії суспільного добробуту багато в чому можна визнати функціонуючу шведську (скандинавську) модель соціальної ринкової економіки.

В період реалізації програми побудови держави добробуту були досягнуті небувалі в світі темпи зростання: у 50-і роки обсяг промислового виробництва збільшився на 35 %, а в 1960-ті - на 70 %. На початку XXI ст. Швеція залишається одним з світових економічних лідерів - ВВП на душу населення перевищує 40 тис. дол.; за показником ІРЛП (індекс розвитку людського потенціалу) вона займає 6-е місце в світі. При цьому суспільство досягло безпрецедентних успіхів у ліквідації соціальних вад: коефіцієнт Джині (ступінь нерівності) доведений ще в 1980-ті pp. до 0,2; а співвідношення оплати праці дев'ятого і першого дециля знизилося з 1,58 (1970 р.) до 1,43 сьогоднішнього дня. Причому частка тіньової економіки в країні оцінюється лише в 4-8 % ВНП, що спростовує думку про зростання "тінізації" в результаті держрегулювання.

Фундаментальними передумовами становлення шведської моделі є:

1. Життєздатне громадянське суспільство: вже в 1920-х pp. в країні з населенням 8 млн. чол. членами Соціал-демократичної робочої партії (СДРПШ) було 1,2 млн. чоловік (вона перебуває при владі з 1932 р. (більше 60 років), з короткими перервами); Центральне об'єднання профспілок Швеції (ЦОПШ) вже в 1930-х pp. об'єднувало 90 % найманих працівників, а Об'єднання роботодавців - понад 75 % підприємців.

2. Наявність і послідовне втілення теоретичної концепції розвитку країни: ще в 1928 р. лідер СДРПШ ПА. Хансен висунув концепцію

"будинку народів", а в 1934 р. - Р. Мюрдаль (Нобелівський лауреат з економіки 1974 р.) обґрунтував ідею "третього шляху" - держави добробуту.

3. Виняткова роль держави. Матеріальні основи держави добробуту закладають:

- безпрецедентні в умовах капіталізму масштаби державного сектору економіки. У даний час 1/3 працездатного населення країни зайнята в держсекторі, велика частина населення вже фінансується державою ("експансія державних витрат"): співвідношення двох груп населення, фінансованого державою (зайняті в держсекторі, пенсіонери, отримувачі соціальних трансфертів тощо) і фінансованого ринком, змінилося з 1960 р. з 0,38 до 1,83;

- найвищі серед розвинених країн ставки оподаткування. У 1980-ті рр. більшість одержувачів доходу у Швеції підлягало оподаткуванню за максимальною ставкою в 70-80 °%; податкова реформа 1991 р. дещо пом'якшила різко прогресивний характер шкали: було введено два діапазони оподатковуваного доходу - 26-33 % для більшості платників податків (надходить місцевій владі) і 51 %% плюс 20 %% (податок центральному уряду) для тих, що мають максимальні прибутки.

Головна особливість філософії господарювання - своєрідний дуалізм суспільної свідомості, який реалізується через державну політику:

o з одного боку, визнається ефективність ринкової системи, що забезпечує матеріальний базис добробуту суспільства. Звідси - держава не втручається у виробничу діяльність фірм, зосереджує зусилля на забезпеченні максимально сприятливих умов для свободи підприємництва (мікрорівень);

o з іншого боку, існує широкий суспільний консенсус про пріоритет принципів соціальної справедливості і соціального вирівнювання. На державному рівні двома головними цілями суспільства проголошені:

o економічна безпека, що розуміється як повна зайнятість;

o егалітаризм - загальне скорочення диференціації доходів і зниження бідності.

Реалізація їх вимагає масованого державного перерозподілу національного доходу - в результаті держвидатки у Швеції знаходяться на рекордному для західної економіки рівні - 52,9 % ВВП в наш час.

Держава бере на себе основну частину витрат на освіту, охорону здоров'я, розвиток інфраструктури (шведські економісти називають весь цей сектор "громадськими послугами"). Тим самим, приватний капітал звільняється від багатьох непродуктивних для нього витрат, отримуючи можливість використання більшої частини прибутку на накопичення і інвестиції. Створюючи сприятливі умови для ефективного підприємництва, суспільство отримує етичні та юридичні підстави покладати на ринковий сектор значну частину витрат на вирішення глобальних соціальних завдань: у наш час внески підприємців на соціальне забезпечення в Швеції в п'ять разів перевищують соціальний податок на зайнятих; наймані працівники взагалі звільнені від соціального податку - його стягують тільки з осіб вільних професій (актори, письменники і т.д.); соціальні обов'язки бізнесу збільшуються - наприклад, терміни виплати роботодавцями допомоги по хворобі нещодавно збільшено з двох до чотирьох тижнів.

Найважливіша особливість егалітарної соціальної політики держави добробуту - універсальність. Державними системами соціального страхування та забезпечення охоплене все населення країни, а не тільки його найбідніша частина. Наприклад, допомога на дітей з 1947 р. виплачується з держджерел всім батькам незалежно від того, мають вони роботу чи ні. При цьому кількість домогосподарств, які одержують допомогу по бідності (у країнах ЄС порогом бідності прийнято вважати доходи в 40 % від середнього показника), неухильно зростає - більше 10 % населення на початку 2000-их років.

Соціальна політика породила серйозну суспільну проблему - зростання споживацьких, паразитичних настроїв, прямий обман державних органів з метою отримання соціальної допомоги (Р. Мюрдаль тому назвав шведів "нацією брехунів").

Шведська модель "держави добробуту" передбачає поєднання цілого ряду особливих ендогенних і екзогенних факторів (малі розміри країни, особливості історичного розвитку, надзвичайно висока зрілість громадянського суспільства та ін.), а тому, заклики до її комплексної реалізації в умовах трансформаційного реформування мають пропагандистський характер.