Національна економіка - Савченко В.Ф. - 7.2. Роль державного управління при становленні національних економік ринкового типу

Державне управління - сукупність усіх видів діяльності держави з метою виконання власних функцій. Завдання державного управління зумовлюються специфікою та рівнем розвитку національної економіки. При цьому створення ефективної системи державного управління в перехідних економіках ускладнюється домінуванням на внутрішніх ринках транснаціональних структур і пов'язаним з цим явищем екстенсивним напрямом розвитку. За таких умов посилюються не завжди виправдані шляхи і засоби зростання економічного добробуту:

- збереження технологічної та структурної відсталості;

- ресурсна спеціалізація, перехід до використання природних конкурентних переваг;

- надмірна відкритість економіки.

Необхідними умовами підвищення ефективності державного управління трансформаційними економічними системами є:

- гнучке поєднання прямих і непрямих методів з переважанням останніх;

- формулювання чіткої стратегії національного соціально-економічного розвитку;

- забезпечення стабільного внутрішнього політичного та економічного середовища;

- дотримання правових норм;

- прозорість здійснення економічної діяльності;

- стабільна й ефективна бюджетна, податкова, грошово-кредитна та валютна політика.

Призначення управлінських функцій держави в цьому напрямі - сприяння еволюційному економічному розвитку, запобігання зловживанням представників влади та підтримання господарського порядку в усіх сферах економіки.

Стратегічними цілями мають бути визначені:

- зростання виробництва;

- стабілізація цін;

- збільшення зайнятості;

- збалансування платіжного балансу.

Для їх досягнення держава повинна мати в розпорядженні регулятивні інструменти. Найважливішою є ефективна реалізація державної політики за такими напрямами:

1) розроблення системи захисту та збалансованості економічних інтересів суб'єктів ринкових відносин, що максимально задовольнятиме інтереси держави, підприємців та населення і мінімізуватиме соціальну напругу в суспільстві;

2) запровадження організаційних, правових, економічних та інших механізмів регулювання корпоративних відносин;

3) розбудова інфраструктури державного розвитку, зокрема ринків капіталу, праці та землі з метою використання інноваційних технологій, підвищення інвестиційної привабливості галузей промисловості, розширення можливостей залучення ресурсів фінансового сектору;

4) реалізація соціальної політики, спрямованої на збалансування колективного споживання і задоволення суспільних потреб.

7.3. Державне управління та адміністративна реформа в Україні

Аналіз причин неспроможності командно-адміністративної економіки досягти високого рівня життя населення та міжнародної конкурентоспроможності продукції засвідчує, в числі інших, негативну роль консервативної системи державного управління в СРСР. Розуміння цього періодично призводило до проведення реформ, спрямованих на посилення гнучкості державного управління, розширення прав об'єктів управління та надання їм більшої самостійності. Так, була проведена реформа 1957-1965 рр. із створенням рад народного господарства (раднаргоспів), спрямована на відміну галузевої структури економіки та передачу управлінських функцій регіонам. У подальшому ввели в економіку принцип госпрозрахунку підприємств - їх господарської самостійності, самофінансування, самоокупності та рентабельності. Проте реформування значного ефекту не дало, оскільки основоположні засоби централізації в адміністративно-плановій економіці залишалися незмінними.

У роки незалежності в Україні запроваджено класичний для демократичного суспільства розподіл влади між державою, політичними партіями та групами інтересів. Державна влада має законодавчу, виконавчу та судову гілки.

Структура влади в Україні поділяється на три складові:

1) система органів державної влади:

- Верховна Рада України - єдиний орган законодавчої влади;

- Президент України - Глава держави;

- державні органи виконавчої влади;

- державні органи судової влади;

2) система органів влади Автономної Республіки Крим (АРК):

- Верховна Рада АРК - єдиний представницький орган автономії;

- органи виконавчої влади автономної республіки;

3) система місцевого самоврядування:

- представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування;

- органи самоорганізації населення.

Ці системи забезпечують захист прав громадян, безпеку держави, вирішують питання соціально-економічного розвитку. Проте непослідовність здійснення організаційних перетворень послаблює ефективність державного управління. Завдання державного управління полягає у тому, щоб сформувати необхідний рівень взаємодії з національною економікою щодо реалізації її внутрішніх потреб та врахування зовнішніх факторів впливу.

Україна має приділяти значну увагу проведенню адміністративної реформи як засобу становлення ефективної держави. Згідно з Концепцією адміністративної реформи її метою є поетапне створення системи державного управління, яка забезпечить становлення України як розвиненої правової європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності та демократії. Ця система має формуватися на наукових принципах, бути прозорою та ефективною.

Завдання, які потрібно вирішити під час проведення реформи:

- впровадження нових принципів діяльності виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях управління;

- зміна системи управління фінансами;

- розробка системи управління державним майном і державним сектором економіки;

- удосконалення системи місцевого самоврядування;

- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

- забезпечення в своїх напрямах роботи органами виконавчої влади реалізації прав і свобод громадян;

- організація на новому рівні державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

- запровадження ефективної системи державного контролю. Реформа має здійснюватись у кілька етапів, зокрема:

1) створення нової правової бази, яка регламентуватиме державне управління в Україні;

2) формування інститутів та інструментів здійснення державного управління;

3) формування та зміцнення фінансово-економічних основ функціонування державного управління;

4) кадрове забезпечення системи;

5) наукове та інформаційне забезпечення, формування механізмів моніторингу функціонування.