Історія України - Литвин В.М. - Спроби консолідації Київської Русі. Княжіння Володимира Мономаха та Мономаховичів

У 1093 р. помер Всеволод Ярославович - останній з київських князів, названих у заповіті Ярослава Мудрого. І таким чином, освячений авторитетом мудрого князя порядок успадкування князівської влади - не такий уже й досконалий, як засвідчили події останньої третини XI ст., - припинив своє функціонування. Русь опинилася перед вибором способів нового впорядкування династичних справ.

Найліпші шанси зайняти вакантний після смерті Всеволода Ярославовича київський стіл мав його син Володимир Мономах, котрий обіймав чернігівський стіл. На той час він був доволі успішним полководцем і зрілим політиком. Своє ім'я він передовсім уславив походами проти половців. У переказах говорилось і про вдалу виправу на Чехію. Крім того, у боротьбі за Київ при потребі Володимир Мономах міг розраховувати і на допомогу брата Ростислава, котрий сидів на князівському столі в Переяславі.

Проте Володимир цього не зробив, поступившись місцем на київському столі синові старшого з Ярославич і в - Святополку Ізяславичу, на той час князю турівському. Сам же Мономах залишився на князівському столі у Чернігові, а брат Ростислав - у Переяславі. Таким чином, Всеволодові сини намагалися відновити тріумвірат, що існував у більш ранні часи, щоправда, не всіх представників старших синів Ярослава Мудрого, а лише Ізяславичів і Всеволодовичів. Відверто ображеним почувався в Тмутаракані Олег Святославич, який по старшинству претендував на Чернігівське князівство і всі ті землі, які знаходились під владою Чернігова, - Смоленськ, Ростово-Суздальську землю, Білоозеро та ін.

Першим серйозним випробуванням для нових тріумвірів стала боротьба проти половців. Щойно довідавшись про смерть Всеволода, половці прислали у Київ до Святополка послів, пропонуючи підтвердження умов договору, укладеного з його обережним попередником, а як плату вимагали золото і дорогоцінні подарунки. У відповідь Святополк не знайшов нічого кращого, як кинути нахабних послів у темницю. Оскільки половці вже давно очікували на привід до нападу на Русь, покарання за неповагу до послів не забарилось.

Коли степовики увірвались на Русь, а київський князь усвідомив власну безпорадність, він звернувся по допомогу до князя чернігівського. Намагання Володимира Мономаха переконати жадібного Святополка Ізяславича відкупитись від нападників щедрими дарами успіху не мали. Так само мало результативними були й спроби залучити Олега Святославича до боротьби зі степовиками, адже половці були його союзниками.

Наприкінці травня 1093 р. війська Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха та його брата, переяславського князя Ростислава Всеволодовича спробували зупинити половців у битві на березі р. Стугни. Проте результати бою виявились невтішними - руські війська зазнали поразки, загинув князь Ростислав, лише дивом порятувався Володимир. Розсіявши руські дружини, половці пограбували чимало міст і сіл, захопили численний полон.

Скориставшись зі слабкості київського і чернігівського князів, тму-тараканський князь Олег, маючи підтримку степовиків та діючи спільно з братом Давидом, спробував перерозподілити владу на Русі. Війна, що вибухнула в середині 90-х рр., протікала з перемінним успіхом і не приносила відчутної переваги жодній зі сторін. Натомість приходили в занепад міста, слабшала військова потуга князів, половці майже безперешкодно грабували населення. У 1096 р. орда половецького хана Боняка розорила Печерський і Видубицький монастирі, забравши церковне начиння і скарби. У ході князівської уособиці між Олегом Святославичем та його небожем, муромським князем Ізяславом Володимировичем, гине син Володимира Мономаха. Лише з великими зусиллями вдається відстояти володіння Мономахового роду іншим його синам, Мстиславу і Вячеславу. Відстоявши Новгород та відвоювавши Суздаль, Муром і Рязань, сини Володимира Мономаха, врешті-решт, змусили Олега пристати на його пропозицію щодо політичного розв'язання довготривалого конфлікту.

Наступного року, вочевидь за ініціативи Володимира Мономаха, на Русі сталась безпрецедентна подія - уперше в історії Давньоруської держави найповажніші руські князі з'їхались до Любеча, аби облаштувати справедливий порядок і домогтися довготривалого спокою. Згідно з повідомленням літописця, усі прибулі на з'їзд князі були свідомі тієї шкоди, яку несуть на Русь їхні чвари, передовсім послабляючи державу перед небезпекою половецьких нападів. Усі були готові захищати руську землю, а відтак і припинити ворожнечу внутрішню. А спосіб подолання конфлікту було знайдено у закріпленні фактичного стану речей, що на той момент склався у системі князівської влади Київської Русі. Для цього було впроваджено нове поняття князівського володіння - "отчина", а також визначено три такі отчини, а саме: Київ, Чернігів і Переяслав. Тобто отчинами було визнано лише ті володіння, які були згадані в заповіті Ярослава Мудрого як володіння старших синів. Отчини мали й надалі належати лише нащадкам старших Ярославичів, відповідно - Свято-полкові, трьом Святославичам і Володимиру Мономаху. Ніхто, крім нащадків тріумвірату, отчим не одержав. Володіння Ростиславичів й Ігоровичів були класифіковані в якості "Всеволодових роздач", що акцентувало увагу на тимчасовості та умовності їх держання. Визнавши Київ отчиною Святополка, решта князів тим самим визнавала його верховну владу на Русі.

За задумом авторів любецьких ухвал, запровадження нового порядку успадкування влади повинно було надовго втихомирити князівські чвари. До того ж практика полюбовного розв'язання спірних питань припала до душі його учасникам, і князівські з'їзди за участю тримачів отчин - Святополка, Святославичів і Володимира - стають регулярними, майже щорічними.

Щоправда, не бракувало й прикрих непорозумінь. Найбільш помітним з-поміж них було осліплення Давидом Ігоровичем, за мовчазного сприяння київського князя Святополка, Василька Ростиславича. А бажання Володимира Мономаха покарати князів-відступників спричинило облогу Києва, виправу на Давида Ігоровича та волинську війну 1097-1099 рр.

Загалом же, отчичі були задоволені закріпленням за ними домінантного становища на Русі. І на певний час між ними запанував мир, присутність якого зразу ж неприємно відчули на собі їхні південні сусіди. Після 1097 р. мало не щороку руські князі організовують спільні походи в половецькі степи і їхні наслідки позитивно позначаються на спокої руських міст. На зламі XI-XII ст. князям вдається створити своєрідний санітарний кордон на межі Степу із числа самих же степовиків. Так, вздовж південних рубежів Чернігівської, Переяславської та Київської земель було поселено колись небезпечних ворогів - торків і берендеїв, котрі тепер були покликані боронити південні кордони Русі від новоприбулих степовиків. З цією метою на півдні Київської землі, на берегах р. Росі навіть було створено такий специфічний військово-політичний організм, як "Чорний клобук".

Найбільш успішним серед антиполовецьких заходів став похід 1111 р. Прикметно, що при його підготовці й проведенні важливу роль відігравали ідеологічні фактори. Так, за ініціативи Володимира Мономаха, перед виходом у Половецький степ, на березі Ворскли, присутнє серед дружинників духовенство поставило на пагорбі величний прикрашений золотом і сріблом дерев'яний хрест, який цілували на очах всього християнського воїнства руські князі. Такі самоочевидні намагання надати виправі на половців характеру хрестового походу, на думку дослідників, були навіяні повідомленнями про хрестові походи у Святу Землю західноєвропейських рицарів. Перший такий похід 1096 р. увінчався, як відомо, взяттям Єрусалима і створення рицарського королівства. Учасником другого походу був син французької королеви Анни Ярославни, котрий доводився двоюрідним братом Володимирові Мономаху, Святополку й Олегові. А відомості про боротьбу християнських рицарів за звільнення гробу Господнього на Русь приніс ігумен Даниїл, котрий на початку XII ст. побував у святих місцях і поставив там свічку за всю Русь.

Після кількох успішних битв 1111 р. руські дружини пройшли Половецьким степом так далеко на схід, що змусили сина хана Шарукана Отрока емігрувати з 40-тисячною ордою до Грузії, де їх прийняв на службу Давид IV.

Відомості про вражаючі перемоги руських дружин на сході доходять до Візантії, Польщі, Чехії і Риму. Успіхи сприяють піднесенню авторитетів усіх без винятку їхніх учасників. Однак найбільше лаврів захисника Русі дістається Володимирові Мономаху. Князюючи двадцять років у прикордонному зі Степом Переяславі, саме він найбільше доклав зусиль для організації ефективної оборони південних кордонів Русі і саме йому вдалося найтіснішим чином пов'язати досягнуті в протидії з половцями успіхи зі своїм іменем.

Тим часом 16 квітня 1113 р. помирає київський князь Святополк Ізяславич. Його син Ярослав у цей час князював на Волині. І згідно з постановами Любецького з'їзду 1097 р., саме він і мав посісти князівський стіл у Києві, як законний спадкоємець отчини Ізяславичів. Однак повстання в Києві, що вибухнуло після смерті непопулярного князя, перекреслило цю норму. Віче киян закликало на князівський стіл популярного Мономаха. 1, якщо вірити літописцеві, переяславський князь спочатку відмовлявся від кроку, яким би він перекреслив ініційовані ним же постанови Любецького з'їзду. Втім, в умовах розгортання повстання в Києві - погодився.

Перебравшись до Києва, Мономах зробив усе, щоб закріпити у своєму роді й колишні отчини Святополка. Крім старих своїх волостей - Переяславщини, а також земель Північно-Східної Русі, Смоленська та Новгорода він володів тепер і Києвом, і Турово-Пінською землею Мономахи становилися могутніми, що з ними не міг суперничати будь-хто з представників князівських родин Русі. 1117 р. князь Володимир переводить з Новгорода до розташованого під Києва Білгорода свого старшого сина Мстислава, з доволі прозорим натяком на те, хто саме успадкує після його смерті як київський стіл, так і першість на Русі.

На київському князівському столі Володимир Мономах правив 25 років Як і його прославлений дід Ярослав Мудрий, Мономах залишився в історичній пам'яті передовсім як мудрий політик, котрий провадив активну зовнішню політику, опікувався законодавством, був високоосвіченим і навіть мав літературний дар. Подібно до Ярослава, Мономах з власної волі переміщував князів з однієї волості до іншої, не рахуючись при цьому ані з їхнім старшинством, ані з прийнятим порядком заміщення столів. Коли 1117 р. старший небіж Ярослав Святополчич публічно висловив незадоволення діями Мономаха, той зібрав південноруських князів і змусив непокірного визнати його владу.

Щоправда, на відміну від діда, князь Володимир Всеволодович уславився і своїми ратними звершеннями. Власне, як уже зазначалося, його ім'я на Русі стало широковідомим саме у контексті вдалої боротьби з половцями. Загалом князь нарахував 83 походи, в яких він взяв участь. Неперевершеною заслугою Володимира перед своїми підданими було те, що завдяки значною мірою саме його ініціативам Русь була на чверть століття захищена від постійної половецької загрози. Але не лише мечем намагався Мономах захистити Русь. Він дуже пишався тим, що впродовж свого життя уклав майже двадцять мирних угод.

Наслідуючи приклад Ярослава Мудрого, Володимир одружив найстаршого свого сина Мстислава з донькою шведського конунга Кристиною. Доньку Євфимію видав за угорського короля Коломана. Своїх онучок, доньок Мстислава, видав заміж також за членів монархічних родин Європи. Так, Інгеборга була пошлюблена з датським конунгом Канутом, Малфрід - норвезьким Сігурдом, а в другому шлюбі - датським конунгом Еріком. Ще одна донька Мстислава була видана "в греки за цесаря".

Мономах доклав зусиль, аби впорядкувати чинне законодавство, пристосувавши його до нових умов. Зокрема, реагуючи на причини заворушення 1113 р. проти влади Святополчичів, Мономах зібрав на Берестові дружину і тисяцьких та видав кодекс про відсотки. Історики схильні вбачати і в укладенні деяких розділів "Докладної Правди" теж ініціативу Володимира.

Мономах став також єдиним давньоруським князем, котрий залишив по собі зразки високопрофесійних літературних творів, насамперед "Повчання дітям . у цьому творі він не лише представив безпрецедентну спробу написати автобіографію, а й продемонстрував свою тонку душевну ор-н^™лем^{СЮіаДНИЙ БНУ1РІШНІЙ світ 1 виклав бачення} ^гатьох моральна Р³уГл^м2Т^МИР°^{М Монома}?^ом ""Ні підмурки державної влади т ^^Хп^ ^{Насіупникош} Мстиславу Володимировичу, навіть не напружуючи власних сил, підтримувати в державі спокій і порядок й заслужити у вдячній пам'яті нащадків вельми привабливе для державного мужа означення - "Великий". І справді, влада київського князя була загальньоруською, його авторитет як найстаршого князя не заперечувався представниками інших князівських сімей.

у роки князювання старшого з Мономаховичів решта сім'ї також посідала провідні ролі в політичному житті Русі. Так, брати Мстислава сиділи на князівських столах у Переяславі, Турові, Ростові, а сини - Новгороді та Смоленську. Поза межами сімейного впливу Мономаховичів залишалися лише Чернігівська земля, Полоцьк та дрібні волості майбутньої Галицької землі. Але, що вельми важливо, в часи Мстислава Мономаховичі трималися досить солідарно, не даючи жодних підстав своїм конкурентам навіть засумніватися у першості київського князя.

Міцність позицій київського князя дає змогу йому активно виступати на міжнародній арені. Зокрема, він ходить походами на половців, накладає дань на чудь і воює з Литвою. у міжусобних князівських чварах на теренах деяких руських земель Мстислав відіграє роль третейського судді й арбітра.