Історія України - Литвин В.М. - Національне відродження на Буковині

Наприкінці XVIII - початку XIX ст. Буковина, як і інші українські землі, що входили до складу Австрійської монархії, пережила період т.зв. першого відродження, ініційованого владою. Процес другого відродження був уже ініційований "знизу" і розпочався в середині XIX ст.

Важливим фактором національного відродження Буковини була зміна її адміністративного статусу. В 1849 р. у зв'язку зі становленням в Австрії конституційного ладу Буковина була відділена від Галичини і набула статус окремого автономного краю. Щоправда, у 1860 р. була знову перетворена на один з округів "Королівства Галіції та Лодомерії" як результат претензій на Буковину галицьких поляків, які контролювали управління краєм. У лютому 1861 р. під тиском буковинської громадськості Буковина повернула собі право окремої коронної землі. За конституційними законами 1867 р. увійшла до австрійської частини імперії. В нижній палаті рейхсрату, палаті депутатів, де знаходилося 353 депутати, вона була представлена в 1873 р. - 9, у 1898 р. - 11 депутатами.

В 60-ті рр. відбулася модернізація політико-адміністративної системи Буковини. Згідно з крайовим статутом від 1861 р., вищим органом влади був Буковинський сейм. В його компетенцію входили питання регулювання економічної діяльності, фінансів, шкільництва, проблеми громадського життя краю. Сейм обирався на 6 років і мав право приймати крайові й обговорювати загальнодержавні закони, звертатися до загальноімперських владних установ. Рішення крайового сейму затверджувалося імператором, після чого набирало чинності. Сесії Буковинського сейму відбувалися раз на рік, для розгляду більш нагальних питань створювалися депутатські комісії - фінансова, мандатна, шкільна та ін.

Лібералізація суспільно-політичного життя внаслідок конституційних реформ 60-х рр. XIX ст. давала потужний імпульс виникненню і розвиткові процесів культурно-національного відродження на Буковині. Основний закон 1867 р. про загальні права декларував широкі демократичні свободи. Так, ст. 19 Конституції проголошувала: "Усі народи держави рівноправні, і кожний народ має непорушне право зберігати і розвивати свою народність і мову". Проголошувалися Й інші демократичні свободи - рівність усіх перед законом, свобода слова, друку, вибору професії, право на освіту, свобода совісті, недоторканність приватної власності, таємниця листування. Скасовувалася попередня цензура. На підставі Конституції 1867 р. була прийнята низка законів, згідно з якими контроль над школами від церкви передавався державі, в імперії вводилася обов'язкова 8-річна освіта (Буковинський сейм встановив для краю 6-річний термін навчання), військова реформа передбачала введення загальної військової повинності, закон 1870 р. легалізував страйки, закон 1868 р. про створення органів судової влади передбачав існування суду присяжних.

З одного боку, реформи 60-х рр. в Австро-Угорщині створювали конституційний лад, правову основу демократизації суспільства, розвитку відсталих провінцій, з іншого, - не маючи механізмів упровадження на практиці, вони мало що змінювали в безправному становищі українського народу.

Український рух на Буковині мав свої особливості. По-перше, відродження буковинських українців відставало на 10-15 років від аналогічних процесів в сусідній Галичині. По-друге, на відміну від національного відродження Галичини, що характеризувалося жорстким протистоянням польського та українського елементів, процес відродження на Буковині, де в політичному процесі були задіяні різні етнічні групи, характеризувався політичними компромісами, співпрацею в різних ситуаціях. По-третє, український рух на Буковині мав легітимний характер, переважали конституційні форми боротьби. Це означало, що діячі українського руху співпрацювали з крайовими та імперськими установами, лобіювали інтереси українського населення в місцевому сеймі та віденському парламенті. Відомі випадки, коли українські депутати рейхсрату вдавалися до обструкції, зокрема при вирішенні проблеми створення українського університету. По-четверте, особливість національного руху Буковини полягала в ідейній та організаційній її підтримці з боку українців Галичини та Наддніпрянщини.

В результаті "першого парламентського експерименту" на Буковині в 1850-х рр. в гімназіях і школах вводиться викладання українською мовою, з'являється інтерес до галицької української преси та місцевого фольклору.

На початку 1860-х рр. у Чернівцях виникає група місцевих інтелектуалів, які обговорювали громадські питання, проблеми літератури, історії, філософії. До цього гуртка входили студент Чернівецької семінарії Антін Кобилянський, журналіст Кость Горбаль, випускник Чернівецької гімназії Лонгин Лукашевич, учасник революції 1848 р., журналіст, згодом професор Ернст Нойбауер. Духовним провідником був поет Юрій Федькович, якого називали "Буковинським Шевченком" не лише за літературний талант, а також тому, що в літературних творах він сформулював такі основні ідеї українського руху, як любов до Буковини, природи, повага до героїчного минулого українського народу, ідея єдності українців Галичини та Буковини, а також усієї України.

Початковий етап буковинського відродження характеризується створенням нової української літератури, пожвавленням громадського життя, що було започатковано діяльністю Буковинського сейму (вибори до якого відбулися в 1861 р.) та формуванням ідеології українства на буковинському фунті.

Першою в буковинському русі наприкінці 1860-х pp. виникає москвофільська течія, що була запозичена з Галичини. Москвофільство на Буковині підтримувала румунська партія, що також виступала проти онімечення та полонізації краю. Активними діячами буковинського москвофільства були І.Браник, І.Глібовицький, В.Продай, Т.Дроньта ін. Причини поширення москвофільства на Буковині були ті ж самі, що й в Галичині - культурна та геополітична ізольованість, низький освітній та матеріальний рівень життя, створення принадливого образу Росії як захисниці православної віри та культури. Ідеологія москвофільства на Буковині являла собою суміш наївного монархізму, що уживався з властивою західним українцям лояльністю до Габсбурзької династії.

Москвофіли розгорнули активну культурно-освітню діяльність, що сприяла формуванню національної самосвідомості. У 1869 р. ними було організоване культурно-освітнє товариство "Руська бесіда". Поряд з популярною на Буковині газетою "Слово", органом галицьких москвофілів, в 70-ті pp. з'являються буковинські видання: журнал "Буковинська зоря" (1870 p.), щорічний альманах "Буковинський православний календар" (1874).

З приходом у 70-ті pp. молодої генерації українських діячів процес ідеологічного визначення та диференціації аморфної течії буковинського москвофільства прискорився. У 1881 р. створено першу політичну організацію - "Руська рада", яка брала участь у передвиборній кампанії українців до крайового сейму та віденського парламенту. Під впливом і заходами І.Онишкевича "Руська рада" стала організацією активного українства на Буковині.

У 1884 р. відбувся розкол товариства "Руська бесіда", з якого вийшли москвофіли і провід перейшов до народовської частини товариства.

Визначними діячами буковинського народовства були О.Попович, Євген та Юрій Пігуляк, І.Тимінський, С.Смаль-Стопький. Ідейно їх підтримали представники старшої генерації Ю.Федькович, С.Воробкевич, І. Окуневський.

У 1885 р. з'явилася перша українська політична газета "Буковина", редактором якої став Ю.Федькович. Народовці започаткували видання "Руської бібліотеки для молоді" і продовжували друкувати "Буковинський православний календар". Важливою організаційною їхньою акцією було створення культурно-громадського товариства "Народний дім" у 1884 p., який згодом став центром об'єднання народовських сил Буковини.

Ідеологічна платформа буковинських народовців була доволі близька до їх галицьких однодумців і передбачала визнання окремішності українців від поляків і від росіян, а також ідеї етнічно-територіальної та мовно-культурної єдності українців Буковини, Галичини та Наддніпрянської України (українська ірредента).

Наприкінці XIX - початку XX ст. український рух набуває масового характеру та ідеологічної зрілості. Замість традиційних термінів "русин", "руський" "руський народ" у мовну свідомість входять слова "український", "українець", "український народ". Національний рух охоплює всі групи українського населення - селянство, інтелігенцію, студентство, молодь.

Найбільш масовим був кооперативний рух серед селянства, в організації якого брали участь народовці. Ініціатором створення на Буковині економічних товариств, ощадно-позичкових кас виступило товариство "Руська бесіда". У 1896 р. створене кредитне об'єднання "Руська каса", організатори якої давали кредит під 7 %, в той час яку лихварів кредитні ставки сягали від 24 до 200 % і більше. Водночас на Буковині засновувалися споживчі та виробничі кооперативи. В 1902-1903 pp. у Чернівцях засновано "Селянську касу" - об'єднання хліборобських, споживчих і кредитних кооперативів, яка надавала кредити кооперативам і приватним особам, займалася організацією торгівлі, молочарством, парцеляцією землі, вирубуванням лісів і торгівлею лісом. У 1914 р. вона вже об'єднувала 74 хліборобські, 3 кредитні кооперативи та 8 споживчих, 2 молочарні та ін.

Діячами кооперативного руху на Буковині були відомі народовці С.Смаль-Стоцький (очолював "Руську касу"), Є.Пігуляк, Л.Когут, О.Маковей, В.Ясеницький. Головна мета кооперативного руху на Буковині полягала в тому, щоб відібрати торгівлю у посередників і передати українському селянинові, що було важливим засобом формування національного почуття серед народних мас.

У 1887 р. серед буковинського учительства було утворено товариство "Руська школа" на чолі із С.Смаль-Стоцьким. Виникають такі мистецькі товариства та об'єднання української спрямованості, як "Буковинський боян" (1899), "Руський міщанський хор" (1900). Створюються наукові товариства, зокрема "Історичне товариство" під головуванням В.Мільковича. В 1890-ті pp. на Буковині розгорнулася кампанія за введення фонетичного українського правопису. У 1893-1895 pp. фонетичний принцип був упроваджений в початкових і середніх школах.

Під ідейним впливом народовців виникали студентські організації, які конкурували з молодіжними товариствами, що перебували під опікою буковинських москвофілів, як-от "Согласіє" (1870) та "Союз" (1877). В 1900 р. в результаті суперечок в товаристві "Союз" виникає студентське товариство "Молода Україна". У 1909 р. на і конгресі українських студентів Австро-Угорщини утворено "Український студентський союз".

На Буковині існували й парамілітарні молодіжні організації. У 1902 р. засновано гімнастично-пожежне товариство "Січ", яке швидко стало масовим, що привело у 1905 р. до створення "Союзу січей", першим отаманом якого був обраний Е.Пігуляк.

Народовськими впливами були проникнуті і новоутворені жіночі товариства на Буковині: "Кружок українських дівчат", активістками якого були Е.Смаль-Стоцька, М.Кордуба, "Жіноча громада" (1906) на чолі з Є.Галіп, "Мироносиці", яке об'єднувало краянок греко-католицької віри.

Про формування української ідентичності різних станів Буковини свідчить укорінення слів "український" (замість "руський") в назвах громадських товариств і об'єднань. Навіть старші культурно-громадські об'єднання змінювали свою назву, наприклад, у 1910 р. товариство "Руська школа" - на "Українська школа", з'являлися і нові - "Українська каса", "Український міщанський клуб".

У 1890- 1910-ті pp. відбувається політизація українського руху Буковини. Ініціатором виникнення перших політичних партій краю виступили народовці. Відмітними рисами партійного будівництва буковинських народовців були вторинність, копіювання програми та організаційних структур галицьких політичних партій.

Праобразом політичної партії була створена 1905 р. "Національна рада русинів". Програмовий документ, укладений Т.Галіп та Л.Когутом, майже не відрізнявся від документів Національно-демократичної та Радикальної партії Галичини. У 1907 р. через суперечки керівництва Рада припинила своє існування.

У 1905 р. була утворена Українська поступова партія на чолі з О. Поповичем. У 1909 р. за ініціативою С.Смаль-Стоцького виникає селянська партія - "Руська рада". У 1913 р. виникають дві конкуруючі партії Українська народна партія та Українська національно-демократична партія, за якими відповідно стояли ті ж самі народовські лідери - С.Смаль-Стоцький та М.Василько.

У 1907 р. буковинським учительством була утворена Українська радикальна партія Буковини, яку народовці вважали "румунською інтригою". За своєю організацією та програмою вона цілком дублювала Радикальну партію Галичини. Лідером буковинських радикалів був Т.Галіп, а друкованим органом - газета "Громадянин".

Третьою політичною силою Буковини (поряд з народовцями та радикалами) були соціал-демократи. Соціал-демократична партія Буковини була утворена в 1896 р. у Чернівцях як складова частина потужної Австрійської соціал-демократичної партії. Лідером буковинських соціал-демократів був О.Безпалко. Через відсутність соціальної бази буковинська соціал-демократія була нечисленна і мала менший вплив на суспільно-політичне життя краю, ніж народовці та радикали.