Історія України - Литвин В.М. - Проголошення злуки українських земель

11 листопада 1918 p., коли Німеччина підписувала акт про перемир'я на Західному фронті, в Кремлі були ухвалені заходи "щодо допомоги трудящим України у боротьбі з гетьманщиною". 13 листопада ВЦВК РСФРР заявив про анулювання Брестського миру, а 17 листопада була створена Реввійськрада групи військ курського напрямку, до якої увійшли В.Антонов-Овсієнко, В.Затонський, Г.Пятаков і И.Сталін. 28 листопада ЦК РКП(б) затвердив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, до складу якого увійшли Артем (Ф.Сергєєв), К.Ворошилов, В.Затонський, Е.Квірінг, Ю.Коцюбинський та ін.

18 листопада 2-га повстанська дивізія зайняла Ямпіль і Хутір Михайлівський Глухівського повіту, а потім просунулася на Рильськ, Суджу і Глухів. Оголошення про створення радянського уряду було зроблене в Суджі, під захистом ЇЇ багнетів. 1-ша повстанська дивізія почала просуватися з кінця листопада на Чернігівщину й зайняла Стародуб. ЗО листопада було опубліковано маніфест Тимчасового уряду, в якому оголошувалося про повалення влади гетьмана Скоропадського, перехід влади до робітників і трудящих селян, передачу робітникам і селянам фабрик, заводів і землі, а також намір скликати Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Після захоплення Харкова т. зв. Українська червона армія за наказом голови Реввійськради (РВР) РСФРР Льва Троцького з 4 січня 1919 р. увійшла до складу Українського фронту і розчинилася в ньому. Командуючим фронтом залишився В.Антонов-Овсієнко, а членами РВР стали нові люди - Ю. Коцюбинський і Ю.Щаденко. Війська фронту були поділені на групи. Група військ харківського напряму мала оволодіти Полтавою і Лозовою. Група військ київського напряму в складі 1-ї і 2-ї Українських радянських (повстанських) дивізій, особливої бригади О.Беленковича й частин прикордонної охорони повинна була оволодіти Києвом і Черкасами, а потім наступати в Правобережній Україні і вийти на Дністер. На початку квітня 1919 р. з групи військ харківського виділилася група одеського напряму. 15 квітня війська Українського фронту були переформовані в три армії, що відповідно діяли на київському, харківському і одеському напрямах.

Щоб зупинити наступ російських військ, В.Винниченко і В.Чсхінський 11 січня вислали в Москву дипломатичну місію на чолі з Семеном Мазуренком, котрий дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в радах робітничого класу й трудового селянства, а також на активну оборону проти армій Антанти, А.Денікіна і Ю.Пілсудського. Від радянської Росії вимагалося визнання незалежності УНР і припинення наступу в Україну. Коли ж виявилося, що переговори не припиняють вторгнення, 16 січня, тобто на 42-й день агресії, Директорія оголосила стан війни з радянською Росією.

На той час Директорія по всій Україні мала майже 100-тисячне військо. Проте основу петлюрівської армії складали селянські повстанські загони, які погано піддавалися перетворенню в регулярні частини. Досягнувши тактичних успіхів у районі своїх сіл чи волостей, вони розходилися по домівках. У січні 1919 р., напередодні здачі Києва, в розпорядженні військового міністра УНР О.Грекова виявилась лише досить обмежена кількість бійців: на чернігівському напрямі - 4900; на полтавському - 4400; на кременчуцькому - 4100; у Києві - 7700; усього - 21 100 осіб. Такою кількістю військ неможливо було відбити загрозу, що насувалася з північних і східних кордонів.

Проголошення злуки українських земель

5 січня 1919 р. Директорія ухвалила інструкцію, за якою мали відбутися вибори до Трудового конгресу. Всього передбачалося обрати 593 делегата, з яких 377 були представниками селянства, 118 - робітників і лише 33 - трудової інтелігенції. Ще 65 мандатів надавалося делегатам від ЗУНР. Стислі строки виборів, складна воєнно-політична ситуація не дали можливості провести вибори в повному обсязі. Різні джерела говорять, що на Конгрес прибуло від 300 до 400 делегатів, тобто більше 50 %.

Конгрес розбився на три фракції-групи. Представники УПСФ, УПСС, трудовиків та делегація ЗУНР склали найменшу чисельно і праву за політичними оцінками групу. Найчисельнішою виявилася група центристів, до якої увійшли представники УСДРП та права й центральна течії УПСР і група єврейської соціалістичної демократії. На лівому фланзі зібралися представники незалежників, боротьбистів та решти лівих неукраїнських партій. Основні дискусії точилися між лівими і центром. Ліві вимагали, щоб Конгрес, перебравши владу від Директорії, одразу ж передав її радам робітничих і селянських депутатів, оголосив Україну незалежною соціалістичною республікою, склав робітничо-селянський уряд, запропонував РНК РСФРР розпочати мирні переговори.

У процесі голосування найбільшу кількість голосів набрала резолюція центру. В ній висловлювалося повне довір'я Директорії і, зважаючи на драматичність ситуації, Конгрес і надалі доручав їй владу. Конгрес висловився проти диктатури пролетаріату, за демократичні форми влади. Він виділив зі свого складу шість комісій, за якими закріпив законодавчі ініціативи та контрольні функції, і достроково припинив свою роботу з огляду на наближення більшовицьких військ до Києва.

Трудовий конгрес став рубежем остаточного розриву між лівими та центристськими течіями українського політикуму.

Була ще одна важлива подія, разом з якою Трудовий конгрес увійшов в історію. Це - проголошення соборності українських земель в одній державі. Вперше гасло соборності, сформульоване Головною руською радою, прозвучало у 1848 р. і було одним з наріжних каменів українського національно-визвольного руху. Світова війна суттєво зблизила західні й східні українські землі, тож після проголошення ЗУНР цілком природним було бажання українців жити в незалежній і соборній державі.

З січня 1919 р. Українська національна рада Західноукраїнської Народної Республіки затвердила "передвступний договір про злуку" і доручила урядові негайно розпочати переговори з урядом УНР про "сфіналізування" справи. У перші дні січня по всій Галичині проводилися святкові маніфестації на честь злуки з Великою Україною. Вулиці міст були прикрашені синьо-жовтими прапорами, зображеннями тризубів і галицьких левів, портретами М.Грушевеького і С.Петлюри.

17 січня галицька делегація, очолювана Л.Бачинським і С.Витвицьким, прибула до Києва. З ранку 22 січня вздовж вулиць, що вели до Софії, живим коридором стала шкільна молодь у святковому одязі. Коли прибула галицька делегація, з Софійського собору вийшло духовенство на чолі з архієпископом катеринославським Агапітом і єпископом черкаським Назарієм. Церемонія розпочалася о 12-й год дня. її розпочав Л. Цегельський, який зачитав грамоту-ухвалу Української національної ради ЗУНР від 3 січня 1919 р. Член-секретар Директорії Ф.Швець оприлюднив Універсал Директорії Української Народної Республіки: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народна Республіка".

На жаль, спроба возз'єднання двох українських народних республік в єдину соборну державу була приречена залишитися лише декларацією. Війна на території Галичини складалася не успішно для українців. Вторгнення російських військ в Україну ставило під знак запитання існування УНР. Через два тижні після проголошення Акта злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ. Більшовицькі війська швидко розгортали наступ у Лівобережній Україні. Після захоплення Харкова в складі Українського фронту була створена група військ Харківського напряму, яка повела одночасно наступ на Полтаву-Кременчук, Лозову-Катеринослав та Донбас. 19 січня після запеклих боїв з ударною групою січових стрільців Р.Сушка супротивник захопив Полтаву, а 27 січня до його рук потрапив Катеринослав.

В Директорії не було єдності поглядів на вихід із ситуації, яка на Лівобережжі набула загрозливого характеру. Ще в грудні працівники генштабу пропонували головному отаманові шукати порозуміння з військами Антанти. Трудовий конгрес зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою. В цій ситуації урядова коаліція розпалась. В.Чехівський подав у відставку разом з усім складом уряду. 31 січня 1919 р. Директорія доручила сформувати новий склад уряду професору С.Остапенку, прихильнику стосунків з Антантою.

Тим часом з кінця січня почалася облога Києва більшовицькими військами. 2 лютого Директорія та уряд УНР переїхали до Вінниці. На початку лютого в Бірзулі відбулася неофіційна зустріч представників УНР з французьким командуванням. Голова української делегації С.Остапенко домагався визнання Антантою державної незалежності УНР, але французька сторона перевела переговори в іншу площину. Вона вимагала реорганізації Директорії та уряду, зокрема усунення з посад В.Винниченка та С.Петлюри, створення 300-тисячної регулярної армії, яка б була підпорядкована антантівському командуванню. Франція брала під свій контроль українські залізниці та фінансову систему. За таких умов від незалежності мало що залишалося. Порозуміння не відбулося, але українські політичні сили вирішили продовжити контакти й зробити часткові поступки.

Українські есери та есдеки відмовилися від участі у владі, 9 лютого відкликали своїх представників з Директорії та уряду. Того ж дня В.Винниченко подав у відставку і вийшов з Директорії, С.Петлюра та Ф.Швець оголосили про призупинення членства у своїх партіях. ІЗ лютого Директорія затвердила запропонований С. Остапенком склад уряду, до нього входили соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники, народні республіканці та безпартійні. Уряд однозначно орієнтувався на Антанту й очевидно сподівався з її допомогою, як рік тому з допомогою німців та австрійців, оволодіти становищем в Україні.

Незважаючи на те, що був час надзвичайної активізації українського суспільства, уряд С.Остапенка не спромігся сформувати навіть декларативно жодної соціально-економічної платформи. Це було пов'язано здебільшого з тим, що уряд був правим, консервативним, а суспільство віддавало перевагу лівим проектам. У той же час уряд намагався ослабити повноваження Директорії й особисто С.Петлюри. Після відставки В.Винниченка С.Петлюру не було призначено головою Директорії, а, окрім цього, в армії рішенням уряду запроваджувалась посада наказного отамана, який мав здійснювати безпосереднє керівництво армією, тоді як головному отаманові залишалося лише загальне керівництво.

Однак усе це не справило жодного враження на Антанту. Інформація, яку отримували французи переважно через російські (білі) джерела, говорила про безперспективність української справи, Антанта стояла на позиції відновлення єдиної не більшовицької Росії, розгортала допомогу генералові Денікіну й адміралові Колчаку.

Тим часом про радянські настрої проникли в повстанську за своїм характером Армію УНР. Ще наприкінці січня на бік червоних перейшли повстанці отамана Григор'єва, туди ж влилися махновці, про радянську платформу заговорив отаман Зелений. 21 березня командування Південно-Західного фронту УНР, відрізаного червоними від решти дієвої армії

УНР, створило ревком на чолі з отаманом Волохом, який оголосив про свою прихильність до радянських форм влади. Про це ж ішлося і в декларації січових стрільців від 13 березня.

22 березня у Кам'янці-Подільському під впливом чергових поразок на фронті створився Комітет охорони республіки. Його очолив В.Чехівський, а до складу увійшли представники партій соціалістів-революціонерів та соціал-демократів. Програма комітету передбачала негайне припинення Директорією переговорів з французами в Одесі та нав'язування переговорів з радянським урядом на основі визнання радянською Росією незалежності України та формування нового українського уряду. Хоча комітет В.Чехівського проіснував усього 6 днів, а потім самоліквідувався, він завдав відчутного удару по про антантівській орієнтації.

Уряд С.Остапенка, пробувши у Вінниці три тижні, змушений був перебиратися в Жмеринку, потім Проскурів. 11 березня в Проскурові зібралася державна нарада УНР, яка заслухала звіт С.Остапенка. Представники УСДРП та УПСР різко критикували про антантівський курс, після чого С.Остапенко 14 березня разом з урядом попросив у Директорії відставки.

У березні відбувся злам у ставленні населення України до більшовицького режиму. Запровадження політики "воєнного комунізму" за кілька тижнів симпатиків перетворило в непримиренних ворогів більшовизму. Цей злам рішуче змінив і політику Директорії. 9 квітня С.Петлюра та А. Макаренко від імені Директорії санкціонували створення нового, знову соціалістичного уряду, який доручили сформувати соціал-демократу Б.Мартосу. Через кілька днів уряд Б.Мартоса оголосив програму своїх дій. У ній говорилося про будівництво вільної незалежної України власними руками, без закликання "собі на допомогу чужої військової сили з будь-якої держави". Уряд намагався поєднати парламентську республіку з радянською, передбачав контроль за діяльністю урядових структур з боку робітничо-селянських трудових рад. Обіцяв провести аграрну реформу в інтересах селянства, відновити роботу фабрик та заводів і забезпечити з допомогою профспілок права робітничого класу.

Але й програму уряду Б.Мартоса не вдалося провести в життя. У таборі УНР бракувало єдності політичних сил. 29 квітня при підтримці соціалістів-самостійників отаман Оскілко наважився на державний переворот. У Рівному він арештував уряд і мав намір арештувати С.Петлюру. Останньому вдалося швидко придушити заколот, однак безслідно він не минув. Ситуація на фронті погіршилася. 5 травня уряд УНР залишив Рівне і переїхав до Радивилова. Згодом після втрати Луцька, який захотіла польська армія Ю.Галлера, Директорія та уряд УНР залишилися без власної території. Вони перебралися на територію ЗУНР.

На початку червня військово-стратегічне становище УНР було близьке до повної поразки. Директорія та уряд УНР знаходилися між польською та червоною арміями на вузькій смузі землі, завширшки 10- 20 км. Обопільні невдачі геть зіпсували стосунки українських та галицьких політиків. На початку червня полковник П.Болбочан самочинно оголосив себе командуючим Запорізького корпусу. Нитки змови від бунтівного полковника вели до партії соціалістів-самостійників, а за нею стояла постать Є.Петрушевича. Звинувачений у спробі ліквідувати Директорію і встановити диктатуру Є.Петрушевича, П.Болбочана за вироком воєнно-польового суду розстріляли.

Уряд УНР не мав змоги вести боротьбу на два фронти і тому доклав чимало зусиль, щоб замиритись з поляками. 20 червня військова делегація УНР, очолювана генералом Дельвігом, підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польських військовиків про припинення військових дій. Уряд ЗУНР, навпаки, намагався чинити їм відчайдушний опір, але робив це не дуже вдало. В кінці травня Українська галицька армія опинилася в межиріччі Дністра та Збруча. Від остаточного розгрому УГА врятувала необхідність для поляків перекинути на захід значну частину армії Галлера. Дієва армія УНР перебувала в такій же критичній ситуації під Во-лочиськом. Тільки наступ добровольчої армії генерала А.Денікіна в Донбасі, бої між польською і більшовицькою арміями та повстанський рух в тилу червоних дали змогу Армії УНР на початку червня відвоювати простір між Збручем і лінією Старокостянтинів-Проскурів-Кам'янець-Подільський.

Критична ситуація, в яку потрапили обидва українські уряди та їхні армії, говорила про необхідність об'єднання сил. Після довгих зволікань та зустрічі Є.Петрушевича з С.Петлюрою справа об'єднання обох українських армій була вирішена. Є.Петрушевич наполягав на зміні уряду Б.Мартоса та відмові від застосування радянських форм влади. Директорія згодилась на ці застереження. 15 листопада УГА перейшла на лівий берег Збруча, а державні служби ЗУНР розквартирувались у Кам'янці-Подільському, який від 6 червня став центром перебування уряду УНР.

Об'єднання обох українських армій уможливило зосередження під єдиним командуванням близько 80 тис. бійців, що докорінно змінило стратегічне становище в Правобережній Україні. За якийсь місяць практично вся вона була відвойована у червоних. Радянська влада в Україні доживала свої останні дні.

У зв'язку з цим радянські гасла втратили свою привабливість, і з ініціативи українських політичних партій уряд УНР 12 серпня виступив з новою декларацією про напрямки своєї політики. З декларації виходило, що уряд бачить УНР парламентською республікою, а на місцях на основі демократичних виборчих прав мали з'явитись органи місцевого самоврядування. Уряд очолив відомий український соціал-демократ І.Мазепа.