Археологія України - Залізняк Л.Л. - Східна Таврика й узбережжя Керченської протоки

Здобувши владу на Боспорі, Фарнак здійснив низку невідкладних заходів, адже після воєн його батька з Римом економіка царства була знекровлена. Розпад тріумвірату й початок громадянських воєн у Римі наприкінці 50-х років І ст. до н. е. викликав у Фарнака ілюзії стосовно можливостей об'єднати під своєю владою території, що входили до складу держави Мітрідата. Однак розбитий Цезарем у битві при Зеле (47 р. до н. е.), він не зміг закріпитися на Боспорі, де одноосібним правителем став Асандр. Зміцнивши свої позиції, Асандр почав укріплювати кордони свого царства, здобув низку перемог над піратами і зарекомендував себе як сильний правитель. Близько 21/20 р. до н. е. Асандр передав управління державою своїй дружині Динамії. Причина цього кроку пояснювалася просто. Асандр у своїх діях виявляв надто багато самостійності, а це суперечило римській політиці того часу. Після 17/16 р. до н. е. на Боспорі з'явився Скрібоній, який називав себе онуком Мітрідата Євпатора, і, пославшись на розпорядження Августа, одружився з Динамією. Дізнавшись про це, Агріппа направив на Боспор військовий загін на чолі з Полемоном І. Проте на час його прибуття Скрібоній вже був убитий. Проте й Полемон І зіткнувся з опором частини населення, і лише втручання Агріппи, який прибув до Синопи на чолі римської ескадри, змусило боспорян визнати ставленика Риму царем. За розпорядженням Августа й Агріппи Динамія стала дружиною Полемона, що надало його владі легітимного характеру. Деякий час Полемон правив разом із Динамією, а близько 12 р. до н. е. одружився з Піфодорідою, онучкою тріумвіра Марка Антонія. Полемон здійснив кілька воєнних походів проти Танаїсу, в Колхіду і проти аспургіан. Під час останнього походу він загинув. Після цього Рим уже прямо не втручався у боспорські справи, хоча боспорські царі перебували в орбіті римської політики.

Подальша історія Боспорського царства кінця І ст. до н. е. — І ст. н. е. не може бути переконливо реконструйована. Існує кілька концепцій історії Боспору. Однак наявні джерела не дають підстав приєднатися до жодної з них, оскільки кожна із запропонованих версій базується на припущеннях і може бути піддана позитивній критиці. Отже, поки не будуть отримані нові джерела, питання щодо династичної історії Боспору в цей час слід вважати відкритим.

У 14 р. до влади на Боспорі прийшов Аспург. Загострення ситуації в регіоні змусило його шукати підтримки в столиці імперії, оскільки він не належав до династичної лінії, що правила раніше. Наявність у титулатурі Аспурга титулу "друг римлян" дає підстави припустити, що, перебуваючи в Римі, він уклав договір про дружбу і став "союзником" імперії, а по суті визнав себе васальним царем й у своїй зовнішній політиці проводив політичний курс, узгоджений з імперією. Між 14/15 і 23 pp. Аспург здійснив воєнну експедицію проти скіфів і таврів, і не тільки підкорив їх, а й став називатися царем Боспору й Феодосії. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років І ст. Аспург одружився із Гіпепірією. У них народилося два сини — Мітрідат і Котіс, які згодом стали боспорськими царями.

Після смерті Аспурга якийсь час державою правила Гіпепірія, яка передала владу своєму синові Мітрідату. Однак імператор Калігула не затвердив його царем і направив на Боспор царя Полемона II, якому було надано престол. Попри участь у цій акції значних римських сил, Мітрідат усе ж переміг і залишився на троні. Він намагався проводити незалежний курс, спираючись на варварські племена, які мешкали на території Боспорського царства. Це призвело до загострення відносин із Римом, який проголосив царем його брата Котіса. Після цих подій розпочалася римсько-боспорська війна, внаслідок якої царем став Котіс І і римська адміністрація посилила контроль над Боспором.

У першій половині II ст. Боспор продовжував залишатися в руслі римської політики. Показово, що кожний новий імператор підтверджував права нового царя. Так, після смерті Савромата І римська адміністрація підтвердила права Котіса II на престол. Після Котіса II правителями Боспору були Реметалк і Євпатор, а після них царем став Савромат II. Його правління характеризувалось активною внутрішньою політикою, спрямованою на укріплення кордонів царства та зв'язків з імперією. До часів правління Савромата II належать відомості про Боспорську війну, що відбулася між 186 і 193 pp. Під час цієї війни Савромат II та римське військове командування здійснили в Тавриці широкомасштабну воєнну акцію проти варварів. Унаслідок їхніх спільних дій під контроль боспорського царя та римської адміністрації відійшли значні райони у Південно-Західній та Східній Тавриці.

Після смерті Савромата II боспорський престол обійняв його син Рескупорід, який у спадок від батька дістав не лише Боспорське царство, а й землі у Східній Тавриці. За часів свого правління Рескупорід здійснив низку успішних походів проти варварів, підтримував тісні зв'язки з провінцією Віфінія-Понт й усіляко сприяв торгівлі. Проте ситуація у державі погіршувалася. Ще за життя Рескупоріда II його нащадком став син правителя Котіс III, і з цього часу інститут співправителів на Боспорі стає звичною практикою. Цілком можливо, що старший співправитель перебував у Пантікапеї, а молодший — в азійській частині Боспору. Це, безперечно, свідчило про послаблення у першій половині III ст. царської влади. В подальшому співправителем Котіса НІ став Савромат III, Рескупоріда III — Інінфімей, а в Рескупоріда IV було троє співправителів, які послідовно змінювали один одного. У першій половині III ст. майже всі царі здійснювали проримську політику. В 30-х роках III ст. у південно-східні межі Боспору вторгнулися варвари, які розгромили Горгіппію. Інші райони цього разу не постраждали.

З середини І ст. до и. е., коли розпочався римський період в історії Боспору, відбувається зменшення загальної кількості поселень у Східній Тавриці. Найбільш характерними для цього часу є поселенські структури, представлені пам'ятками двох типів. Це окремо розташовані башти або форти, сконцентровані у безпосередній близькості від Узунларського валу, а також добре укріплені поселення з компактною внутрішньою забудовою (рис. 28). Вони виникають на Боспорі ще наприкінці III ст. до н. е., але остаточно цей тип сформувався на зламі І ст. до н. е. — 1ст. н. е. Деякі башти й поселення під час бурхливої боспорської історії періодично руйнувалися і гинули, але у своїй основі ця система укріплень проіснувала до середини — третьої чверті НІ ст.

Як і раніше, на Боспорі верховним власником земель був цар, унаслідок чого у другій половині І ст. до н. е. — І ст. продовжувалася політика створення військових поселень, розпочата ще Мірідатом VI Євпатором. Утім, організацію сільської території та характер землеволодіння на Боспорі в середині І ст. до н. е. — третій чверті III ст. вивчено ще недостатньо. Відомо, що основою сільськогосподарського виробництва залишалося дрібне землеволодіння. Водночас є дані, що свідчать про наявність тут значних за розмірами землеволодінь. У великих господарствах, як і на царській землі, в основному використовувалася праця населення широкого правового спектра, а не лише рабів.

Важливою галуззю переробки, як і в минулому, було виробництво вина. Виноробні концентрувалися в окрузі боспорських міст та на сільських поселеннях. Причому, якщо за елліністичного періоду виноробні фіксуються тільки в європейській частині держави, то з початку І ст. виробництво вина засвідчено й у її азіатській частині. На відміну від елліністичного періоду, коли в кількісному відношенні переважали тарапани, а також виноробні з одним давильним майданчиком та резервуаром, у перші століття основою виноробства стають комплекси з кількома давильнями та резервуарами. Ще одним видом виробничої діяльності було соління риби, про що свідчать комплекси, які складалися з невеликих за обсягом ванн.

Активно розвивалися ремесла, представлені рештками металообробки, виробництва кераміки, ювелірних прикрас, скловиробництва, деревообробки, косторізного, кожум'яцького, ткацького, будівельного та інших, звичайних для античних центрів того часу. Нині є всі підстави вважати, що спеціалізація в галузі ремісничого виробництва була невисокою, переважали невеликі майстерні. Хоча в деяких містах, зокрема на околиці Горгіппії, у II—Ш ст. існував квартал ремісників, зафіксований археологічно. Тут відкрито залишки гончарних печей, знайдено форми для виготовлення теракот та світильників, скупчення відходів гончарного виробництва тощо. Загалом житлова архітектура боспорських міст характеризується добре розвинутою господарчою функцією міських будинків. Якщо в елліністичний період виробництво вина зосереджувалося на сільських поселеннях, у невеликих боспорських містах (Німфеї, Мірмекії, Тірітаці) та околицях Пантікапея, то в перші століття нової ери виноробні фіксуються у межах великих міст (Пантікапей, Фанагорія, Горгіппія). В таких центрах простежується значна концентрація ремісничих майстерень, а невеличкі містечка (Тірітака, Мірмекій) стають також центрами соління риби. Це свідчить про поступову зміну функцій міст. У їхньому господарчому житті зростає питома вага товарного виробництва й товарообміну. Внаслідок цього у складі городян збільшується кількість осіб, які не були землевласниками.

Рис. 28. План боспорської фортеці Ілурат

(за І. Г. Шургая)

Стабілізація воєнно-політичної ситуації навколо Боспору в I—II ст. сприяла піднесенню сільського господарства, промислів та ремісничого виробництва. Як наслідок, зросли обсяги торгівлі з центрами Причорномор'я та варварським оточенням. З Боспору та найближчих територій в різні античні центри вивозилися продукти землеробства, скотарства та солона риба. На Боспор і далі у Північне Причорномор'я ввозилися високоякісні вина, маслинова олія в амфорах (рис. 29), червонолаковий посуд із Пергама та Самоса, скляний — із Сірії, Єгипту, західних римських провінцій та ін.

Продовжували розвиватися економічні зв'язки з варварським світом. У Східній Тавриці найбільшим торговим центром залишався Пантікапей, а в азіатській частині — Фанагорія та Горгіппія. Особливу роль у торгівлі з варварами відігравав Танаїс. Характерна ознака житлових кварталів цього центру — будинки з глибокими підвалами, де зберігалися зерно, що надходило до міста, амфори з вином та маслиновою олією й інші продукти. Прикметною ознакою торговельних відносин з варварським населенням було використання монет як еквівалента обміну, чого раніше не фіксувалося.

Основні тенденції економічного розвитку дають можливість у загальних рисах схарактеризувати соціальний склад боспорського суспільства. Цар продовжував залишатися верховним власником землі. Тому царську сім'ю, її оточення та державний апарат слід розглядати як привілейовану групу суспільства. А це, своєю чергою, засвідчує значну питому вагу державно-редистрибутивного сектора в економіці. За таких умов обсяги прав різних верств населення фіксувалися за станово-правовими ознаками, а становий поділ сприяв майновій нерівності у суспільстві.

Значна питома вага державно-редистрибутивного сектора економіки передбачає, що її нормальне функціонування можливе лише за наявності значного прошарку населення, яке сплачувало земельну ренту-податок. Ідеться про власників невеликих ділянок землі, яка надавалася їм із царського фонду в умовне володіння. Цей прошарок населення, значну частину якого становили еллінізовані варвари, був основною виробничою силою в сільськогосподарському виробництві. У великих господарствах, як і на царській землі, використовувалася в основному праця населення широкого правового спектра. У цьому зв'язку викликає інтерес напис 151 p., де згадуються пелати, яких слід розглядати як категорію населення, близьку з римськими колонами або кріпаками.

Ще один соціальний прошарок населення репрезентували мешканці міст. Якась частина їх володіла земельними ділянками. Оскільки верховним власником землі на Боспорі вважався цар, населення більшості грецьких центрів за користування своїми ділянками мало сплачувати земельну ренту-податок У державну скарбницю. Майновий стан мешканців великих та малих боспорських міст був різним. Серед них траплялися заможні люди, особи середнього достатку іі бідняки. Проте всі вони вважалися підданими царя й мали сплачувати податки.

Рис. 29. Амфори I—III ст. н. е.

У великих центрах у II — першій половині III ст. в економіці Боспору зросла питома вага товарного виробництва, насамперед ремесла, яке приносило стійкі прибутки. Праця рабів використовувалася головним чином у домашньому господарстві царя, його оточення та якоїсь частини заможних родин. Основною ж виробничою силою на Боспорі були різні категорії особисто вільного, але залежного від держави різноетнічного населення, зайнятого у сільському господарстві, ремеслі та дрібній торгівлі.