Культурологія - Шейко В.М. - 5.7. Світські й релігійні начала середньовічної культури

У період Середньовіччя християнство пронизувало всі сфери суспільства і насамперед його духовне життя. У цих умовах головною ознакою духовної культури є її релігійність. Християнство - не просто релігія, воно є фундаментальною світоглядною основою свідомості, усього життя людини й суспільства, усієї середньовічної культури.

Християнство є своєрідною відповіддю на потребу в новій святій і чистій вірі, що виникає в людини після римського декадансу. Язичницькі релігії не були готові до цього, але й більші маси людей також не були здатні стати аскетами, майже повністю відмовитися від радостей земного життя. Християнство було своєрідною "золотою серединою", компромісом духу й плоті, тому що при всій своїй духовності Христос воскресає як тілесна істота, що має плоть і кров, яких можна торкнутися (Фома Невіруючий). Крім того, один Бог краще зрозумілий людині, що має одного хазяїна (сеньйора).

Назвемо основні особливості середньовічної культури.

1. Християнство як духовна основа середньовічного Заходу.

2. Традиціоналізм, спрямованість у минуле. Відступ від старовини - відступ від істини. Чим давніше, тим краще.

3. Канонічність. Опорою середньовічної релігійності були певні праці отців церкви, їх некритичне сприйняття. Середньовіччя - епоха твердо встановлених, загальноприйнятих норм, принципів духовного життя людини й суспільства, правил релігійної діяльності.

4. Символізм. Текст Біблії трактувався в декількох змістах, вищим з них був символічний. Світ розумівся як символ Бога.

5. Дидактизм, учителювання. Діячами середньовічної культури є насамперед проповідники, викладачі богослов'я. Головне в їхній діяльності - не просто усвідомити для себе велич божественного задуму, а передати це іншим людям. Звідси особлива увага до таких форм інтелектуальної діяльності, як дискусія, проповідь, навчання духовним зв'язкам учителів і учнів.

6. Універсальність, енциклопедичність знання; головним достоїнством мислителя є його ерудиція. Звідси поширення створення компіляцій, "сум".

7. Психологічна самозаглибленість середньовічного духовного життя. Це виявляється у величезній ролі сповіді, очищення, щирості - для порятунку душі людини.

8. Історизм духовного життя Середньовіччя, зумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності, викликаною унікальністю факту явища Христа як кульмінації історії. На відміну від античної циклічності, повторюваності подій у часі, Середньовіччя перейняте очікуванням Страшного суду й роздумами про кінечну долю людини і світу в цілому.

Релігійність, як головна особливість духовного життя Середньовіччя, зумовлює роль церкви - найважливішої організації культури. Церква виступає також як світська сила, що в особі папства прагне до панування над християнським світом. Завдання церкви було винятково складне: проводити свою культуру в життя церква могла лише поринаючи в мирські справи, а розвивати цю культуру можна було лише шляхом поглиблення її релігійності, тобто відволікаючись від гріховного світу. Зі зміцненням національних держав панування релігійного розуміння життя все більше починає змінюватися "мирським". На зміну віковим спробам створити релігійну єдність світу через його духовне перетворення приходять пошуки єдності мирського, щоб через нього усвідомити втілювану у світі високу релігійну єдність і тим самим все-таки наближатися до воріт граду Божого. Трагічна велич середньовічної духовної культури полягає в нездійсненному прагненні до єдності Бога й людини, чого немає ні на Землі, ні на Небі. З XIV ст. починається переможний шлях мирський, насамперед - міського життя, у якому швидко розвиваються торгово-промислові відносини, що руйнують прагнення до лише релігійного освоєння всього світу, породжують настрої самостійності, окремості, індивідуалізму, "заземлення" життя людини.

Такі тенденції гостро порушують проблему відношення знання й віри. Перша спроба примирити віру з розумом ("вірую, щоб розуміти") - логічно довести буття Бога - була зроблена в XI ст. англійським єпископом Ансельмом Кентерберійським. Трохи пізніше підняти роль розуму в обґрунтуванні релігійних догм ("розумію, щоб вірити") прагнув французький богослов П'єр Абеляр. Нарешті, в XIII ст. філософ і теолог Фома Аквінський погоджується, що можливе часткове обґрунтування віри за допомогою розуму.

Творчістю англійського філософа й натураліста Роджера Бекона, котрий вважав, що об'єднання віри й розуму не вдається ні з боку віри, яка не бажає підкорятися розуму, ні з боку знання, котре цурається містичної природи віри, починається відносно самостійне існування віри й знання в духовній культурі. Вказані ознаки виникають не лише в релігійній сфері.

Середньовічна наука виступала як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку духовних ідеологів, гріховним є будь-яке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога. В ідеалі середньовічний розум націлений на розуміння божественного задуму щодо світу і його предметів. У науці, яку сприймають таким чином, відкриття й не передбачалися, тому що істина, у принципі, була дана Богом у Біблії, роз'яснювалася в працях отців церкви. Тому середньовічна наука поділялася на нижчу, засновану на пізнавальних здібностях людини, і вищу - охоронницю Божественного Одкровення. Головним методом пізнання в цих умовах є збагнення змісту божественних символів. Світ у Середньовіччі розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти.

Другою важливою особливістю середньовічної науки є орієнтація не на причинно-наслідкові зв'язки між речами, а на ієрархічні, коли відбувається порівняння уявлень про небесні зразки земних речей. Пізнання виступає як виявлення зв'язку між річчю та ідеєю, що перебуває поза нею, а не між речами самими по собі. Світ не потребував особливого пояснення - він сприймався безпосередньо, логіка й містика не суперечили одне одному, тому що перша слугувала містичному сприйняттю "таємниці Божої", прихованої в речах.

Єдність середньовічного світу персоніфікувалася Богом, Він визначав долю речей, людей, явищ. У самому світі об'єднуючого начала не знаходили. У середньовічній науці не було уявлень про самостійність світу, не було підґрунтя для ідеї про закони природи, суто речовинні, не одухотворені Богом зв'язки не мали авторитету істини. Бог стояв за речами природи, як майстер за створеною ним річчю. Звідси книжкове вивчення світу, коментування праць відомих теологів, античних мудреців у відриві від життя (наприклад, обговорення питання про наявність плям на Сонці відбувалося у межах вивчення праць Арістотеля, а не самої зірки). У цих умовах провідними науками були, звичайно, богослов'я та філософія, а головним авторитетом (зрозуміло, після Бога) - Арістотель. Причому, вислів "філософія - служниця теології" розумівся не зневажливо щодо філософії, а навпаки - це піднімало її до рівня богослов'я як вищого знання. З іншого боку, унаслідок гріхопадіння люди виявилися відокремленими від Бога й змушені були вести такий спосіб життя, при якому вони могли творити тільки гріх, тобто культивували егоїзм, ворожнечу. Ці якості ще сильніше віддаляють людей один від одного й глибше розділяють людину в самій собі.

Так народилося християнське уявлення про культуру як наслідок гріхопадіння і її цілі - заповнення порожнечі після розриву між Богом і людиною, між людьми й людиною всередині себе. Досягнення мети здійснюється за допомогою знаходження людьми цілісності, тобто розумінням сенсу життя поза собою. Християни віднаходять цей смисл у подоланні серцевини гріха - егоїзму за допомогою любові.