Культурологія - Шейко В.М. - 6.1. Трансформація в духовному житті суспільства в епоху Відродження. Спроба реанімації язичницького світогляду й античної культурної спадщини

6.1. Трансформація в духовному житті суспільства в епоху Відродження. Спроба реанімації язичницького світогляду й античної культурної спадщини

Ренесанс - одна з найскладніших і найцікавіших епох в історії людства. Будучи продуктом розвитку західноєвропейської цивілізації, Ренесанс став, на думку деяких дослідників, не просто епохою, а якісною характеристикою майже кожної культури. Інакше кажучи, майже кожна культура могла переживати свій Ренесанс. Однак є доцільним пов'язувати поняття "Відродження" з певною епохою (XIV-XV ст.) у розвитку Західної Європи. Уже сам термін передбачає відродження чогось, повернення до чого-небудь. Отже, Відродження - це спроба повернення до античності, милування античністю. Але цей процес у реальності був складнішим, ніж здавалося б на перший погляд. По-перше, необхідно розрізняти дещо різні ренесанси на Заході, які передували власне Ренесансу: каролінгський (IX ст.) та періодів X-XI і ХІІ-XII століть. Для перших ренесансів античність була ще хронологічно близькою" живою, для італійського ж Ренесансу вона все більше віддалялася в часі, набуваючи таким чином ознак ідеалу. Італійський Ренесанс використовував античність як модель для створення нового ідеалу, для нового почуття й відношення до природи, для побудови світського способу життя на противагу середньовічному релігійному.

Ставлення до античності насправді було трохи складнішим, ніж може здатися на перший погляд. З античністю була пов'язана вся європейська культура, зокрема й у середні віки. Однак новий спосіб життя та новий світогляд стали антиподом до всієї тисячолітньої середньовічної культури. Це були світський світогляд, світське мистецтво, світська наука, у деякому смислі навіть світська релігія. Але Відродження ніколи повністю піти від Середньовіччя не могло. Сам термін "Відродження" можна використовувати в релігійному смислі для позначення народження нової духовної людини. Діячі Відродження щиро вживали такі терміни: вони дійсно прагнули відродити нове життя.

Характерним явищем філософського життя Ренесансу був античний неоплатонізм, який спробував не розділяти Платона й Арістотеля, а об'єднати їх. Відродження було незадоволене Арістотелем лише тому, що його спадщина була використана середньовічною схоластичною філософією. Середньовічний Арістотель розвінчувався, але ніколи не заперечувався Арістотель античний, якого Ренесанс певною мірою вважав своєю основою.

Власне кажучи, зводити Ренесанс лише до відродження античності було б не зовсім правильно. По-перше, звернення до античності вже було і в інші наведені вище ренесанси, а по-друге, подібні тенденції відродження спостерігаються й у тих культурах, які не були побудовані на культурі античності. Особливістю Західноєвропейського ренесансу було те, що його діячі зуміли об'єднати найвищі ідеї, ідеї релігійно спрямовані й релігійно забарвленні, із життєствердним настроєм, який можна вважати світським. У найзагальнішому змісті специфіку Відродження можна охарактеризувати як "суб'єктивістично-індивідуалістичну жагу до життєвих відчуттів незалежно від релігійних або моральних цінностей".

Основне явище, сутність Ренесансу можна вбачати в "стихійному індивідуалізмі", який спрямовував, формував, визначав діяльність людей у цю епоху. Відродження вшановувало людську особистість, людську красу, однак визнавало одночасно примат інших цінностей, цінностей вищого порядку. І в цьому аспекті Середньовіччя допомогло Відродженню знайти себе як правонаступника, а не лише того, хто заперечує попередню епоху.

Ренесанс і його культура базувалися на людській особистості та потребували духовного, щиросердного й матеріального її звільнення. У цьому стихійному самоствердженні людської особистості вбачали специфічно античну особливість. Інакше кажучи, античність для Відродження - це період, коли особистість була вільною, цільною, гармонійною, не зв'язаною жодними зовнішніми (ортодоксально-релігійними) правилами й обмеженнями.

Античність для Відродження - це пріоритет особистості, який нібито був у давнину. І в цьому сенсі людина епохи Відродження намагалася реанімувати язичницький світогляд як найкорисніший і найдосконаліший. Язичницький світогляд уявлявся вільним від усіх середньовічних догм і правил, був привабливим зразком для наслідування. Власне кажучи, заперечуючи Середньовіччя, Відродження змушене було звернутися до античності, до язичницького світогляду, тому він і слугував ідеальним зразком для наслідування. Він був тією ідеологією, яка, на думку діячів Відродження, освячувала індивідуалізм і самоствердження людської особистості. Однак вони не могли не бачити обмеженість сповідуваного індивідуалізму, а іноді навіть самі давали йому трагічну оцінку. Геніальність діячів Ренесансу й полягала в глибокому індивідуалізмі, який дозволив їм стати титанами. Людина, що усвідомлює себе вільною від церковно-ортодоксальних заборон, не могла відмовитися від творчого ставлення до всього навколишнього світу й до себе самої. Людина Відродження творчо підкоряє собі простір і час, абсолютизує людський розум, прагне все пізнати й перетворити. І в цьому можна побачити як реанімацію язичницького світогляду, так і нові, не схожі на минулі, тенденції. Адже антична людина могла й прагнула все пізнати, але вважала принципово неможливим перетворення світу, тому що кожен природний і соціальний об'єкт був обожнений. Язичницький світогляд вбачався й у повноті зовнішнього життєствердження, у відмові від моральних регламентацій.

Наступною тенденцією у поверненні до античності було відновлення апостольської моделі церкви, яка уявлялася ідеальною. Античність становила інтерес для Відродження ще й тому, що була часом існування ідеального первісного християнства. Чим відразливішим було реальне положення церкви, тим привабливішим здавалось положення церкви в її первісний період. Відновлення апостольської церкви пов'язувалося не лише з процесом очищення реальної церкви, але й із загальним процесом гуманізації суспільства та свідомості. Інакше кажучи, відновлення первісної церкви - одна зі складових гуманістичного процесу епохи Відродження. Відзначимо, що діячі Відродження були людьми релігійними, і, незважаючи на об'єктивну антицерковну спрямованість їх творів, не могли реалізувати свій ідеал релігійності ніде, крім епохи первісного християнства. Однак у "Книзі антиварварів" Еразм Роттердамський застерігав проти сліпого наслідування апостолам: слідувати їхній простоті, "апостольському життю" означало б повернення до варварства, тому що, на думку автора, лише "моральна досконалість, поєднана зі світською вченістю, називається мудрістю". Отже, краще наслідувати класичну освіченість ранньохристиянських мислителів, створюючи нову humanitas Christiana, щоб відродити культуру, яка занепала через розрив християнства із греко-римською античністю, яку Еразм вважав основою будь-якої культури. Язичницька освіченість сприймалася Еразмом і його послідовниками як необхідний етап розвитку на шляху людства до світової гармонії.

Водночас релігійність Відродження звертається й до язичницької релігії, вбачаючи в ній безпосередньо живий зв'язок людини з природним началом усього сущого. Антична релігія, на думку діячів Відродження, допомагала органічному злиттю природи й людини, створювала особливу гармонізацію буття, особливу гуманістичну силу. Але водночас ідеалізація античної релігії мала радше естетичний характер, живила мистецтво цієї епохи. Античними богами милувалися, оспівували їхню красу й досконалість. Античних богів мислили алегорично та метафорично, античні міфи наповнювалися новим символічним змістом, основа якого була естетичною. До античності ставилися як до гарної реальності, яка поступово ставала казкою.