Культурологія - Шейко В.М. - 6.2. Італійський гуманізм. Ідеал універсальної особистості в епоху Відродження

Основну культурну течію Ренесансу, що стала багато в чому його візитною карткою, зазвичай називають гуманізмом. Етимологічно "гуманізм" бере початок з лат. humus - ґрунт, земля. Термін "гуманізм" вже давно усталений в науці. Водночас він дещо невизначений і схематичний. Впадає в око і його багатозначність, однак усі значення викоренилися, і коли ми вживаємо термін "італійський гуманізм", то маємо на увазі певну течію Відродження.

У найширшому смислі гуманістами можна вважати майже всіх діячів Відродження. Водночас його представники були настільки різносторонніми й різноплановими людьми, що поняття "гуманізм" необхідно звузити. Дуже складно під однією назвою гуманізму розглядати настільки різних людей, як Петрарка, Лоренціо Валла, Джордано Бруно й німецьких реформаторів. Очевидно, необхідно говорити не стільки про тип гуманіста чи його світогляд, скільки про конкретну течію, що охоплює певних діячів Відродження.

Гуманістами (humanista) в епоху Відродження в Італії називали викладачів гуманітарних дисциплін і студентів, що їх вивчали, так само, як тих, хто вивчав право, називали "legista", "jurista11, "canonista11.

Термін "studia humanitatis11 траплявся вже в античності (у Цицерона) і знову ввійшов до бігу в Італії в XIV ст., загалом позначаючи вільні мистецтва, що включали граматику, риторику, історію, поезію й моральну філософію (зводилися до читання й коментування античних авторів, переважно латинських) і виключали натурфілософію, метафізику, математику, астрономію, право й теологію, тобто традиційні університетські дисципліни.

Термін "гуманізм" був уведений до обігу лише на початку XIX ст. для позначення особливого інтересу до людських цінностей. У цьому значенні він використовувався для характеристики минулого - духовних процесів епохи Відродження.

Самі гуманісти, як відомо, вбачали суть уведеного ними ж поняття "відродження" у відновленні класичної "золотої" латини: Фраясуа Рабле - "відновлення" (La restitution des bonnes letrres, Еразм Роттердамський - "відродження" (Renascentes bonas litteras). В Італії ще століттям раніше про відродження "витонченої латини" (elegantiae linguae latinae) говорив Лоренцо Валла.

Однак, незважаючи на спроби гуманістів відродити класичну латину, вона поступово витіснялася національними мовами під впливом друкованої культури. Діячі Відродження прагнули ввести до наукового обігу античне написання букв алфавіту на противагу середньовічному. "Саме висока візуальна якість римського письма, немов спеціально вигаданого для друкованого преса, була головним фактором, що поклав кінець пануванню латини, навіть більшою мірою, ніж відродження античних стилів завдяки друкованому слову"1.

Центральна ідея гуманізму - актуалізація можливостей, закладених у людині, всебічне культивування людської гідності, утвердження права людини на задоволення земних потреб, насолоду, обґрунтування ідей свободи особистості, справедливого суспільства. Людська індивідуальність, на думку гуманістів, є співучасницею Бога у встановленні справедливого світового порядку. Люди - не маріонетки, якими рухає провидіння. Вони відповідальні особистості, масштаб значення яких визначається не "шляхетністю", стародавністю роду чи титулами, а власною гідністю, талантом, розумом, здібностями.

На думку А.Ф. Лосєва, гуманізм для Ренесансу - це насамперед вільнодумна свідомість і світський індивідуалізм. Вільнодумство ж могло виступати в суспільно-політичній, цивільній, педагогічній, побутовій формах.

До практичних проблем гуманізму необхідно віднести також загальновідомі заняття гуманістів прадавніми мовами, але не з метою технічного опанування їх, а для наукового й стилістичного їх дослідження.

Загальновідомо, що філософською основою італійського гуманізму були платонізм і неоплатонізм. Платонізм є частиною ідеалізму у найзагальнішому змісті, що передбачає примат ідеї над матерією: ідея створює із себе необхідну для неї матерію, оформлює її й осмислює, є для неї породжуючою моделлю. Платонічна ідея речі є не лише моделлю, але й її значеннєвою повнотою. Поняття про ідею речі як життєво необхідну силу речі було надзвичайно продуктивним для Відродження. Світ ідей, про який розповідає платонізм, не лише належить до речей, а й визначає, осмислює й організовує людську особистість, є основною причиною її вияву й основною метою її життя. Це ще більше розширює платонівський світ ідей і робить його ще ціннішим для людини, предметом її найбільшого натхнення й наснаги. На відміну від Середньовіччя, де платонізм залучався для обґрунтування релігії, платонізм Відродження має світський характер"

Платонівським ідеям властиве своє існування, вони є особливою дійсністю. Ідеї речі не властиві особливості самої речі, отже у цієї ідеї немає й просторово-часових характеристик. Тому зрілі-ший платонізм поміщає свої ідеї на небі або вище неба не стільки в буквальному, скільки в символічному смислі. Усе це сприяє думці про цілком специфічну дійсність світу ідей, про їхнє специфічне субстанціальне існування: ці ідеї існують скрізь і ніде. Визнання платонівських ідей уможливлювало обґрунтування натхненності Всесвіту й творчої міці індивідуальної людини.

Філософським послідовником платонізму став неоплатонізм, який поряд з платонізмом широко використовувався у творчості діячів Відродження. Неоплатонізм дав Відродженню той творчий імпульс, який був необхідний для створення цієї культури. Основою цього творчого імпульсу стало вчення неоплатоніків про розум, що само-організовується і самоусвідомлюється, існує без світу і над світом, водночас - над світом зародженим. .Одним з основних понять неоплатонізму є еманація. Еманація - це особливе сходження, становлення, яке поширюється по всьому світу, створюючи всю ієрархію буття.

Еманацією можна вважати постійне становлення світу ідей, або Нусу, сутність, що постає, початок руху будь-якого явища. Це поняття неоплатоніки стали називати Світовою Душею. Результатом вічної рухливості Світової Душі став у неоплатоніків космос, усе в якому було відображенням і втіленням цієї Світової Душі, а потім і самого Нусу. Неоплатонічний Нус є системою світових закономірностей, а неоплатонічна Світова Душа - це постійна рухливість світу й життя, що реалізує ті чи інші світові закономірності, закони природи.

Ренесансний світогляд постійно відчував саморух у світі й вбачав у ньому самоствердження індивідуальності людини, при цьому саморух мислився у вигляді Світової Душі, яка вважалася початком усієї природи й усього космосу. У вченні Відродження про Світовий Розум і Світову Душу позначилося прагнення обґрунтувати індивідуальну людину в її стихійному самоствердженні, яке виявлялося з такого погляду тільки наближенням до Розуму Душі в космосі, а Розум і Душа ставали межею людського самоствердження.

Ще одним важливим складником неоплатонізму Відродження було вчення про Єдине. Для ренесансної особистості, що прагнула охопити собою все суще, усе буття, неоплатонічне вчення про Єдине могло стати єдиним засобом, що дозволяє людині Відродження утвердити себе і знайти вічну опору в бутті. У своїх пошуках Ренесанс завжди основувався на ідеї надрозумного першоєдинства. Античні платонізм і неоплатонізм мали язичницький характер, отже взяття їх за філософську основу Відродження було спробою реанімації язичницького світогляду.

Людина Відродження була індивідуалістом, насолоджувалася своїм індивідуалізмом і шукала звільнення від об'єктивних цінностей, визнаючи лише свої потреби. Гуманізм же, з цього погляду, звеличував людину до небувалої висоти, з іншого ж - зводив її до незначної, дрібної піщинки в безоднях світобудови. У цьому й полягає значення гуманізму. У свою чергу, гуманізм прагнув не лише звеличити людину, але й змінити життя, оновити його. Гуманісти прагнули якоюсь мірою створити чистішу внутрішню релігію, яка б стала загальною основою людства. Ця нова релігія, платонічна й неоплатонічна, за своєю суттю, мала б небагато спільного з історичним християнством. Крім того, гуманісти вірили у свою обраність, своє особливе призначення - виявити не лише нові ідеї, але й нову людину. Гуманісти - це й ідеал універсальної культурної особистості, і спроба втілення цього ідеалу в життя.

Основоположником італійського гуманізму традиційно прийнято вважати Колюччо Салютаті (1331-1404), котрий жив ще в епоху панування середньовічного світогляду, платонізму. Він був передовим суспільним діячем, демократом, противником тиранії, проповідником суворої, але світської моралі й попередником того мислення, яке буде панівним до кінця XV ст. у Платонівській академії у Флоренції.

Після Салютаті зазвичай згадують ще й інших діячів гуманізму, які поступово поглиблювали ідею про самостійність, силу і могутність людини, залишаючись при цьому далеко за межами антицерковності чи антирелігійності. Це Нікколо Школі (1365- 1437), Леонардо Бруні (1374-1444), Поджо Браччоліні (1380- 1459), Джаноццо Манетті (1396-1459), Лоренцо Валла (1407- 1457), який прославився своєю антипапською діяльністю, проповіддю витонченою класичною латиною, ворожнечею до шкільного арістотелізму та захистом суспільних інтересів від церковних зловживань. Однак погляди Валли були настільки специфічними, що не варто перебільшувати їхній радикалізм і вплив на суспільну думку епохи.

Крім раннього італійського гуманізму, можна виділити ще римський гуманізм, наприклад Юлія Помпонія Лег (1428-1498), який заснував свою гуманістичну Академію в Римі, захоплювався витонченою латиною, вважав себе продовжувачем античності, не гребував навіть язичницькими культами і ритуалами; Філіппа Буонаккорсі (1437-1496), який заперечував безсмертя душі і схилявся перед Епікуром; Бартоломео Саккі (1421-1481), котрий поєднав неоплатонізм з теорією цивільних доблестей, сильної особистості й монархічної державності.

Третій тип італійського гуманізму XV ст. - неаполітанський гуманізм, пов'язаний з іменами Джованні Джовіано Понтано (1429-1503), Томмазо Гвардаті (бл. 1420-1475) та ін. Неаполітанський гуманізм набагато більше схильний до політики і язичницького матеріалізму. Це поєднувалося з великою суспільно-політичною відсталістю тодішньої неаполітанської держави.

У найзагальнішому смислі гуманізм поступово переростає форми думки епохи Відродження й стає сприятливою культурною атмосферою для звільнення світської людини і культу світської земної краси.

Одним з головних завдань гуманізму було створення моделі універсальної культурної діяльності. І гуманізм дуже добре впорався з цим завданням. Модель культурної особистості Ренесансу, по суті, принципово відрізняється від середньовічної. Людина Ренесансу творить сама себе, а отже, і культуру. Людина - істота активна, вона є максимальним синтезом усіх сфер буття, істотою розумною й вільною. Універсальна особистість Ренесансу - вільний творець, творець іншої дійсності - мистецтва, а мистецтво оголошується майже божественною сутністю, що допомагає Творцеві створювати світ (а світ, на думку діячів Відродження, перебуває у вічному становленні). Інакше кажучи, художник - співтворець світу. До поняття універсальної культурної особистості належали також уявлення про класичну освіченість, захоплення прадавніми мовами, поетичною творчістю, опанування цивільних чеснот.

В епоху Відродження злиті раніше поняття "природа" і "культура" автономізуються. Природа все більше й більше ототожнюється з Богом, у культурі ж вбачають специфічну діяльність людини. Пов'язана з діяльністю людини культура звернена не в минуле, не до традиції, що нависає над сьогоденням, а до творчої активності людини, що веде до особистої досконалості. Гуманісти пояснювали сакральними причинами виникнення культури, однак, за їхніми уявленнями, вона залишалася продуктом людської діяльності.

Античність відтворювалася гуманістами свідомо, вона була настільки поширена лише завдяки діяльності гуманістів і як реалізація образу, і як діяльність історичних творців.

Важливішим змістом терміна "культура" стає опредмечена в явищах мистецтва, у думці, у свідомому політичному і матеріальному житті діяльність людини.