Менеджмент організацій - Шморгун Л.Г. - 1.3. Зовнішнє середовище організації. Державне регулювання як один із головних чинників впливу зовнішнього середовища

Середовище організації — це сукупність певних обставин і факторів як усередині організації, так і навколо неї, що впливають на прийняття рішень. Організація перебуває під постійним тиском окремих ланок зовнішнього та внутрішнього середовища.

Організація становить взаємодію таких основних елементів, як цілі, структури, завдання, технології, люди, а також оточення політичне, економічне, культурне, ринкове, до якого вона повинна пристосуватися.

Будь-яка організація перебуває у середовищі та функціонує, якщо середовище дає таку можливість.

Внутрішнє середовище організації є джерелом її життєвої сили і включає потенціал, що дає змогу організації існувати і виживати в певному проміжку часу, але воно може бути і джерелом проблем, навіть банкрутства організації в разі незабезпечення функціонально необхідних потреб.

Зовнішнє середовище організації — це сукупність елементів, які не входять до складу організації, але справляють на неї певний вплив (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Фактори зовнішнього середовища організації

Зовнішнє середовище є джерелом забезпечення організації ресурсами, необхідними для підтримання її внутрішнього потенціалу на необхідному рівні для досягнення цілей.

Для визначення майбутньої поведінки організації її керівництву потрібно мати уявлення як про внутрішнє, так і про зовнішнє середовище, їх потенціал і тенденції розвитку, а також знати місце своєї організації в середовищі. Розрізняють зовнішнє середовище прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

Зовнішнє середовище прямого впливу — це середовище, яке включає елементи, що безпосередньо впливають на операції організації та зазнають прямого впливу операцій організації: споживачі, конкуренти, постачальники, закони, державні установи та ін.

Споживачі — це фізичні або юридичні особи, які використовують продукцію організації для особистих потреб або потреб своєї організації.

Конкуренти — це виробники подібної продукції на ринку.

Постачальники — фірми або окремі особи, які постачають машини, устаткування та інші матеріальні ресурси для задоволення технологічних або особистих потреб організації чи окремої особи.

Закони і державні установи — це правові та нормативні акти вищого органу законодавчої та виконавчої влади або їх спеціальні органи, які здійснюють нагляд за дотриманням державних вимог підприємствами, установами, організаціями, а також громадянами.

Серед названих факторів зовнішнього середовища найважливішим є державне регулювання, тому що без втручання держави, без державного регулювання підприємство ніколи не зможе зробити виробництво економічно безпечним, гарантувати реалізацію соціально-економічних прав людини, вирівняти структурні та регіональні диспропорції тощо. Роль держави сьогодні в умовах ринку недосконалої конкуренції значно посилюється і стає об'єктивною потребою.

Держава виконує свої економічні функції, застосовуючи різноманітні форми і засоби впливу на економіку. Серед основних форм державного регулювання ринкової економіки виокремлюють форми правового, економічного та адміністративного регулювання. Правові регулятори захищають систему ринкового підприємництва, визначають права й обов'язки підприємств та інших суб'єктів ринкової економічної системи. До форм економічного регулювання належать фінансова, грошово-кредитна, цінова, структурна та соціальна форми регулювання.

Сучасна ринкова економіка багато в чому є саморегульованою системою, тому найдоцільнішими є економічні методи державного впливу, але це не означає, що в ринковій економіці не мають права на існування адміністративні методи регулювання економікою.

Економічне регулювання пов'язане з впливом держави на економічні потреби та інтереси ринкових суб'єктів, тобто полягає в застосуванні економічних регуляторів, а адміністративне регулювання здійснюється вольовими, командними методами, застосовуючи неекономічні методи впливу, тобто державний контроль над монопольними ринками (антимонопольне регулювання), державний контроль над небажаними ефектами системи вільного підприємництва (встановлення відповідних правил і норм ринкової поведінки, забезпечення екологічної безпеки і раціонального використання природних ресурсів), забезпечення мінімально допустимого рівня добробуту і соціального захисту населення, захист національного ринку, реалізація цільових програм економічного, соціального і науково-технічного розвитку тощо.

Державне регулювання національної економіки здійснюється через різні форми економічної політики. Економічна політика — це цілеспрямована система заходів держави у сферах національного виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Держава може обрати будь-які форми і методи впливу на економіку, тому економічна політика держави має різні напрями. Виокремлюють фіскальну, монетарну, структурну, соціальну і зовнішньоекономічну політику.

Науковою основою державної економічної політики є економічна теорія, що формулює цілі економічної політики, найважливіші серед яких такі: економічне зростання, повна зайнятість, економічна ефективність, економічна свобода в ринкових межах, справедливий розподіл доходів, соціальний захист, збільшення вільного часу громадян як основи гармонійного розвитку особи, оптимальний торговий і платіжний баланс країни.

Усі перераховані цілі загальновідомі та загальновизнані й визначають напрями економічної політики ринкових країн. Щодо економічної політики в Україні, то вона має певні особливості, оскільки її цілі спрямовані на зміну економічної системи — перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки.

У зв'язку з цим економіка України є перехідною, що й визначає специфіку економічної політики, спрямованої на створення ринкового економічного середовища і системи ринків, ринкової інфраструктури, формування ринкових економічних відносин, роздержавлення і приватизацію, стабілізацію економіки і подолання економічного спаду, формування ринкової податкової системи і бездефіцитного державного бюджету, виховання ринкової психології та підвищення престижу підприємництва, забезпечення високої ефективності діяльності підприємницьких структур, формування системи соціального захисту, подолання екстенсивного економічного розвитку і переходу до інтенсивних технологій.

Для того щоб досягти цих цілей, у 1991—1997 рр. в Україні було прийнято низку законів: "Про підприємництво", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про господарські товариства", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про іноземні інвестиції", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про оподаткування прибутку підприємств".

Суб'єктами підприємницької діяльності визнаються приватні особи — громадяни України та інших держав, які не обмежені законом у правоздатності, та юридичні особи всіх форм власності. Підприємництво в галузях озброєнь, випуску цінних паперів і грошей, виробництва наркотичних засобів може здійснюватися лише державними підприємствами. Без спеціальних ліцензій забороняються виготовлення медикаментів, хімічних речовин, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, добування корисних копалин, юридична практика.

Державне регулювання діяльності підприємств — це вплив держави на діяльність суб'єктів підприємницької діяльності та ринок з метою забезпечення нормальних умов їх функціонування. Для здійснення ефективного державного регулювання підприємництва створені відповідні механізми, тобто система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. До цієї системи заходів належать державні органи та фонди, форми та методи реалізації державного регулювання, правовий та фінансовий механізми, механізм стимулювання, контролю, підтримки. Основними елементами є центральні та місцеві органи виконавчої влади й установи, які здійснюють державну політику, спрямовану на регулювання, підтримку та розвиток підприємництва.

Так, головним центральним органом державного регулювання підтримки та ліцензування підприємницької діяльності є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. До інших центральних органів влади, які здійснюють державне регулювання підприємництва, належать: Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України, інші міністерства, відомства, Антимонопольний комітет України, Національний банк України, Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, державні регіональні адміністрації, Ліцензійна палата України, Фонд державного майна України, Державний комітет України у справах захисту прав споживачів (Укрдержкомзахист), інші органи державної виконавчої влади.

Основними елементами механізму державного регулювання підприємництва є: система законодавчих і нормативних документів, затверджених органами державної влади та управління; податкова та фінансово-кредитна політика (встановлення ставок податків і процентів за державними кредитами, податкових пільг; політика цін і правил ціноутворення; ліцензії й торгові патенти; валютний курс, цільові дотації, економічні санкції, соціальні пільги, науково-технічні, економічні та соціально-економічні програми держави, антимонопольна політика, умови інвестиційної політики, державні замовлення на виробництво і постачання певних видів продукції; політика захисту прав споживачів).

Розрізняють прямі і непрямі адміністративні методи державного регулювання.

Прямі здійснюються на основі законодавчих актів, а також впливу на діяльність підприємств органів державної виконавчої влади й управління.

Непрямі охоплюють комплекс таких інструментів економічної і фінансової регуляторної політики, як розроблення механізму ціноутворення, систем оподаткування, кредитування, пільг і процентних ставок тощо.

Середовище непрямого (опосередкованого) впливу визначає напрями процесів у економіці, формує загальні тенденції розвитку галузі на віддалену перспективу. Виокремлюють такі фактори непрямого впливу:

— економічні: стан економіки, рівень зайнятості, стабільність валюти, платіжний баланс країни, середньорічний темп інфляції, дефіцит бюджету країни, частка приватної власності в загальній власності країни, показники податкової системи та зовнішньоекономічної діяльності тощо;

— політичні: потрібно враховувати політичну ситуацію в країні, будувати свою діяльність відповідно до норм, законів та інших правових аспектів, зважати на митну, антимонопольну політику, стежити за кредитною політикою місцевої влади, нормативними актами місцевих органів влади та центрального уряду, кримінальним станом у країні тощо;

— технологічні: керівництво організації повинно постійно стежити за технологічним зовнішнім середовищем, щоб не пропустити появи в ньому тих змін, які становлять загрозу організації, й існуванню, тобто не пропустити момент появи нових технологій, нової обчислювальної техніки, змін у технології збирання, оброблення та передавання інформації;

— ринкові: легкість входу на ринок, місткість ринку та захищеність його урядом, рівень конкуренції, життєвий цикл різних товарів і послуг, рівень прибутків населення та їх розподіл, зміни демографічних умов;

— міжнародні: якщо фірма розташована за кордоном, її майбутнє залежить від міжнародних відносин, протекціоністських законів, доступу в іншій країні до ресурсів тощо. Для вітчизняних підприємств важливо відстежувати політику інших країн, яка передбачає зусилля, спрямовані на захист чи розширення національного ринку в цілому та в окремих галузях;

— фактори конкуренції: потрібно весь час аналізувати майбутні цілі конкурентів, оцінювати поточні стратегії конкурентів, вивчати їх сильні та слабкі сторони, стежити, що робить конкурент, що ним рухає, у чому він вразливий, що може спровокувати конкурента на найефективніші кроки;

— соціальні: виявляють вплив зміни суспільних цінностей, прав, звичаїв суспільства, традицій тощо. У нашій країні низка факторів соціального середовища набула особливого значення. В умовах економічної нестабільності постало багато соціальних проблем, таких як загострення національного почуття, негативне ставлення значної частини населення до підприємництва, порушення і зловживання у процесах приватизації, деформації в розподілі національного багатства, поглиблення соціальної нерівності, недосконале і нестабільне законодавство, високі процентні ставки за кредит, низька платоспроможність населення, зміни в системі соціальних цінностей та інші чинники. Дотепер в Україні остаточно не сформувалися соціально-економічні умови для успішного розвитку підприємництва і бізнесу: реальний плюралізм форм власності (реалізації цієї умови перешкоджає тотальна приватизація, наявність значного тіньового сектору економіки); розвинута інфраструктура підтримки підприємництва; стабільна науково обґрунтована політика держави; державне регулювання економіки за допомогою економічних важелів (дотепер переважають адміністративні важелі регулювання); раціональна внутрішня і зовнішня економічна політика (зокрема виважена політика протекціонізму, захисту вітчизняного товаровиробника) тощо.

Є й інші сили, що вимагають урахування їх впливу на діяльність фірми. Ми зупинилися лише на основних.

Закрита система має жорсткі фіксовані межі. П дії відносно незалежні від навколишнього середовища. Внутрішнє середовище організації — це процеси та дії, що здійснюються всередині підприємства, механізм його функціонування та життєздатності. Діяльність організації залежить від багатьох факторів. За середовищем впливу, як уже зазначалося, розрізняють фактори внутрішнього середовища організації, які формують організацію зсередини, та фактори зовнішнього середовища, пов'язані з розглядом організації як відкритої системи. Чинники впливу на результативність діяльності підприємства класифікують також за рівнем впливу (мікрорівень, макрорівень).

На мікрорівні діють такі фактори: трудовий колектив, система управління, власники, споживачі, конкуренти, цілі, структура, постачальники та ін. На макрорівні — держава, законодавчі акти, укази, система економічних відносин у державі, стан економіки, міжнародні події, міжнародне оточення, науково-технічний прогрес, політичні чинники та ін. Будь-яка організація складається з формальних і неформальних груп, тобто колективів. Колектив (лат. collectivus - збірний) — це група, сукупність людей, які працюють на одному підприємстві чи в організації й об'єднані спільними економічними інтересами та цілями. Формальні колективи (групи) створюються в організаціях волею керівників організації з метою виконання певних завдань і досягнення конкретних цілей.

Як правило, у кожній організації є три типи формальних груп: командні — групи керівників; господарські — цільові виробничі групи; комітети. Категорію керівників утворюють президент компанії та віце-президенти, директор магазину, завідувачі відділів, директор заводу та його заступники, начальник цеху та його заступники, командир авіалайнера, другий пілот, бортінженер. До цільових виробничих груп належать особи, які виконують одне завдання. Вони відносно самостійні, вузькоспеціалізовані, до них застосовують додаткове стимулювання, наприклад, у вигляді нарахування премій. До комітетів належать ради, збори, комісії, команди товариства тощо. Вони створюються з метою підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, вдосконалення технологій, вирішення соціальних проблем, тобто з метою підвищення ефективності виробництва. Формальні групи працівників повинні діяти як єдиний цілісний колектив на основі збалансованості дій, підпорядкованих спільній глобальній меті.

Неформальні колективи (групи) створюються в організаціях та за їх межами для задоволення відповідних потреб їх членів і висувають до керівництва неформальних лідерів. На них потрібно звертати особливу увагу, тому що вони можуть стати домінуючими в організації та відчутно впливати на управління колективом. Іноді працівник чи навіть керівник може не усвідомити того, що він став членом неформальної групи. Неформальні групи можуть впливати на уповільнення роботи всього колективу через небажання працювати продуктивніше, виконувати встановлені норми, тобто створюють певний стереотип ставлення до праці. Сфера впливу неформальних лідерів може виходити за адміністративні межі формальної організації, перешкоджаючи досягненню формальних цілей, негативно впливаючи на дисципліну праці, сприяючи поширенню неправдивих чуток, висуненню некомпетентних керівників тощо.

Неформальні групи — це, як бачимо, об'єктивне явище, тому важливу роль тут повинен відігравати менеджер, приділяючи особливу увагу поведінці членів колективу, їх психологічному стану, стосункам підлеглих з керівниками. Менеджер повинен навчитися ефективно управляти цими процесами, вміти вислуховувати думки та пропозиції членів і лідерів неформальної групи, залучати лідерів і членів неформальних груп до участі у виробленні управлінських рішень, забезпечувати працівників точною інформацією з метою усунення пліток, які може розповсюджувати неформальна група, і, нарешті, визнати існування неформальної групи і те, що її ліквідація може привезти до розпаду формальної організації.

Отже, організації повністю залежать від навколишнього світу, зовнішнього середовища, ресурсів, споживачів, профспілок, економічних умов, урядових актів, конкуренції, громадської думки, системи цінностей у суспільстві, техніки, технологій тощо. Ці взаємопов'язані фактори впливають на все, що відбувається всередині організації. Тому розрізняють відкриті й закриті системи.

Усі організації — відкриті системи. Виживання будь-якої організації залежить від зовнішнього світу. Зовнішнє середовище організації створюється її оточенням, діловим та фоновим. З елементами ділового оточення організація перебуває в стані двобічної дії, тому що може впливати шляхом цілеспрямованих дій або договорів на постачальників, споживачів, посередників тощо. На фонове оточення організація не впливає, вона може лише пристосовуватися, брати до уваги, або підкорятися, нейтралізувати негативні наслідки. Так, політика держави, кон'юнктура ринку більшості організацій непідвладні. Зовнішнє оточення організації постійно змінюється, є нестійким, що змушує її повсякчас діяти, дивитися вперед, враховувати перспективу. Від того, наскільки організація зможе пристосуватися і вибрати найкращий варіант у рамках наявних обмежень, залежить її майбутнє.

Механізм управління організацією має складний, комплексний характер і включає організаційний, мотиваційний, економічний, правовий та процедурний аспекти.

Термін організація як позначення процесу організування (англ. organizing) означає певний порядок, сукупність дій, що зумовлюють об'єднання елементів, частин у ціле, утворення життєздатної стійкої системи, внутрішню впорядкованість. Взаємодія відносно незалежних частин цілого зумовлена його будовою. У складі нинішніх великих та малих фірм є десятки наукових лабораторій, найсучасніша техніка і технології, висококваліфікований персонал, вільні обігові кошти, складна система матеріально-технічного постачання та збуту, яка охоплює багато агентів тощо. Але для ефективного функціонування таких фірм необхідні перш за все досконалі внутрішні зв'язки.

Для того щоб ефективно використати ресурсний потенціал та наявні можливості, необхідне об'єднання різних частин фірми в ціле, що забезпечується організаційною функцією менеджменту, яка полягає у створенні організаційної структури та правильному доборі кадрів, у забезпеченні обладнанням, інструментами, матеріалами, робочими приміщеннями і всім іншим, необхідним для досягнення поставленої мети.

Отже, організація як функція менеджменту — це процес створення структури підприємства, яка дає можливість людям ефективно працювати разом для досягнення спільної мети. Попередньою умовою для створення структури підприємства є формування стратегії, а основна мета організаційної функції в менеджменті — це забезпечення переходу від стратегії до структури. Таким чином, організувати означає створити певну структуру елементів.

Організування ґрунтується на таких категоріях, як делегування, відповідальність та повноваження.

Делегування — це передавання завдань і повноважень особі, яка бере на себе відповідальність за їх виконання. Це поняття закладене в основних принципах управління, сформульованих А. Файолем. Делегування — це засіб домогтися виконання роботи іншими людьми. Керівництво розподіляє серед членів колективу численні завдання, які треба виконувати для досягнення мети підприємства. Якщо завдання не делегується іншим членам колективу, то керівник виконує його сам, тобто делегування перетворює людину в керівника. Принцип делегування повноважень тісно пов'язаний із поняттям відповідальності.

Відповідальність — це покладений на посадову особу обов'язок вирішувати поставлені завдання та забезпечувати їх виконання. Посадова особа, беручи повноваження, одночасно бере на себе й відповідальність за якість виконуваної роботи перед особою, яка надає повноваження, в обмін на отримання заробітної плати. Вона означає, що працівник відповідає за результати виконання завдання перед тим, хто передає йому повноваження. Відповідальність не може бути делегована: з керівника не знімається відповідальність за невиконане завдання, якщо з цим завданням не справився підлеглий. Насамперед відповідальним є менеджер, який делегує повноваження і відповідає за їх результати. Обсяг відповідальності зумовлює високі оклади.

Повноваження — це обмежене право використовувати виробничі ресурси підприємства і спрямовувати зусилля підлеглих співробітників на виконання поставлених завдань. Повноваження делегуються посаді, а не індивіду, який займає її в певний момент, тобто в разі зміни роботи змінюються і повноваження працівника. Повноваження керівника визначаються правилами та посадовими інструкціями, а також традиціями, культурними стереотипами, політикою та звичаями суспільства, в якому організація функціонує. Керівники не можуть делегувати повноваження, які суперечать законам.

Після завершення побудови та визначення цілей організації виникають питання формування зацікавленості працівників у результатах діяльності організації, спонукання економічного суб'єкта до діяльності з метою досягнення певних цілей, тобто мотивування. Мотивація діяльності взагалі є системою мотивів, що розглядаються в єдності їх гносеологічних та онтологічних ознак у комплексності та цілісності, єдності соціального, економічного та психологічного начал, цілей і завдань, механізмів реалізації. В теорії менеджменту дають таке визначення терміна мотивація: це усвідомлене і цілеспрямоване спонукання та стимулювання окремої людини чи групи людей (працівників) до виконання певних дій, спрямованих на досягнення власної мети чи мети організації.