Управління людськими ресурсами - Воронкова В.Г. - 1.4. Самоорганізація І саморегуляція в контексті системного аналізу і синтезу

Системний аналіз і системний синтез є методологічною засадою управління як єдиного соціального організму. Системна методологія являє собою найбільш упорядковану надійну основу для управління складними сферами взаємопов'язаної діяльності, дозволяючи аналізувати складові компоненти і послідовно сполучати їх один з одним. Системний метод виходить з того, що будь-яка організація є система, кожний елемент із якої має свої певні цілі. Задача управління зводиться до інтеграції системоутворюючих елементів. Сутність системного підходу зводиться до наступного:

• формування цілей і пояснення їх ієрархії;

• досягнення поставлених цілей при мінімальних витратах через порівняльний аналіз альтернативних шляхів і методів досягнення цілей і здійснення відповідного вибору;

• кількісна оцінка (квантифікація) цілей, методів і засобів їх досягнення заснована не на приватних критеріях, а на всебічній оцінці всіх можливих результатів діяльності.

• системний аналіз розглядається як методологія упорядкування чи структуризації проблем. Мета системного аналізу — допомогти керівнику, що приймає рішення, у виборі курсу дій шляхом системного вивчення його дійсних цілей (витрат, ефективності, ризику). Системний аналіз визначає:

• раціональність;

• здатність забезпечити необхідною інформацією;

• може бути застосований для вирішення соціальних проблем, так як дозволяє зосередити увагу на прийнятті ефективних рішень;

* с інструментом, що забезпечує науковий підхід до оптимального вирішення задач в інтересах досягнення найвищого ефекту, включаючи як планування, так і програмування;

* встановлення перспективних кількісних показників і передбачення певних економічних і політичних результатів.

Системний аналіз включає:

* визначення функцій і методів їх забезпечення (планування);

* дезагрегацію на системи і підсистеми (програмування);

* підведення під ці системи і підсистеми бюджетного і фінансового забезпечення (розробка бюджету).

Прикладом поведінки такої системи є модель Дж. Форестера, яка визначається структурою. Сама модель являє собою сукупність інтегрованих частин, пов'язаних між собою потоками (сировина, грошові засоби, робоча сила, інформація). Соціальні системи слід віднести до складних багатоконтурних, нелінійних, із зворотнім зв'язком систем, що управляються не простими причинно-наслідковими зв'язками. Основна структура цих систем є "замкнутим простором", де причина визначає наслідок, який, в свою чергу, визначає причину. Тут немає ні початку, ні кінця. Розвиток системи залежить не від ізольованої системи і тієї політики, яка керує пунктами прийняття рішень. В цих системах взаємозв'язку між елементами набагато важніше окремих елементів. Системний підхід базується на правилах логічного моделювання, методах раціональності, на ефективності використання людського фактору. Для формування управління як єдиного соціального організму необхідно ввести:

* демократичний менеджмент, заснований на вселюдських відносинах;

* теорію людських відносин;

* упровадження в практику таких понять, як "людська цінність"; "соціальна відповідальність", "мотивація".

Термін "системний аналіз" з'явився в доробках корпорації РЕНД, організованої в кінції 40-х. рр. в США для вирішення глобальних військових задач і ряду слабко структурованих загальних проблем і соціально-економічних процесів. Система (від грец. БуБіета — поєднання, ціле) — упорядкована безліч елементів, взаємопов'язаних між собою і утворюючих деяку цілісну єдність; порядок, зумовлений планомірним, адекватним розташуванням частин в певному зв'язку, суровій послідовності дій; спосіб улаштування, організації будь-чого.

При системному підході діють правила:

* цілі підсистем не вступають в конфлікт з глобальною метою системи;

* рух абстрактного до конкретного;

* єдність аналізу і синтезу, логічного і історичного;

* виявлення в системі всіх міжелементних зв'язків, їх взаємодій і особливостей.

Для розвитку управління як системи слід проаналізувати ряд категорій:

1. Стан — визначається через вхідні і вихідні макрохарактеристики системи (відомі етапи типу — стабільна економіка, економіка перехідного періоду, демографіний вибух).

2. Поведінка — система характеризується певною поведінкою і здатністю переходити із одного стану в інший.

3. Рівновага — це здатність системи при відсутності обурень зберегти тип поведінки (стабільна економіка, високий і постійний рівень доходів працівників, кваліфіковані кадри).

4. Стійкість — це повернення системи у висхідний стан під зовнішнім впливом. Існує деякий поріг управлінського впливу, вище якого система стає нестійкою; повернення до стійкого стану рівноваги, при слабкій інертності супроводжується коливаннями; можуть виникати перехідні (нестійкі) стани рівноваги.

5. Розвиток — характеризує сукупність пов'язаних і направлених змін, властивостей і процесів системи; це можуть бути інформаційні та інші складні динамічні процеси в макро- і мікроекономіці.

Природні об'єкти — біологічні, геологічні, екологічні, соціальні і космічні системи існують і розвиваються незалежно від процесу їх вивчення згідно своїх внутрішніх законів; відрізняються високим ступенем самоорганізації. Людство створило велику кількість штучних технічних, фізичних, хімічних, економічних, фінансових і соціальних систем з широким спектром рівнів самоорганізації і складності.

Системний підхід — напрямок в методології наукового пізнання і соціальної практики, в основі якої лежить розуміння об'єктів як систем. Специфіка системного підходу зумовлюється тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта і забезпечення її механізмів, на виявлення багатоманітних типів зв'язку складного об'єкту і зведення їх в єдину теоретичну картину. Система — це сукупність елементів, пов'язаних між собою таким чином, що виникає певна цілісність і єдність. Системний підхід заснований на здоровому глузді і на тому, що системи проявляються у всьому, що нас оточує, і є в нас самих.

Найбільш загальні характеристики систем, які властиві управлінським системам:

• цілісність;

• структурність;

• взаємозалежність;

• автономність;

• адаптивність;

• ієрархічність;

* унікальність;

* побудова багатоманітності різних моделей. Задачі менеджера і керівника управлінського рівня:

* пізнання об'єкта управління;

* виявлення факторів, закономірностей і причин, що впливають на його поведінку;

* розгляд загальновживаних і приватних методів впливу на об'єкт з метою отримання необхідного результату;

* визначення методом аналізу чи експерименту застосування тих чи інших підходів до свого об'єкта;

* застосування відібраних методів;

* аналіз отриманих результатів, корегування і модифікація методів управління стосовно до своєї системи.

Практичною реалізацією системного підходу в сфері управління є програмно-цільовий підхід. Для переведення системи в інший стан слід провести комплексний аналіз її особливостей і особливостей зовнішнього середовища і розробити цільову комплексну програму переведення системи в новий стан.

Цільова комплексна програма — це адресний документ, направлений на вирішення задачі, зміни чи розвитку системи із визначення термінів, ресурсів і виконавців. Цілі програми повинні бути вимірюваними і конкретними. Цілі програми підлягають факторній чи структурній операціоналізації, для виявлення рушійних сил і елементів структури, які впливають на досягнення цілей. Цей процес можна визначити як розробку "дерева цілей".

Види забезпечення цілей:

* науково-методичні;

* організаційно-економічні;

* матеріально-технічні;

* фінансові;

* правові;

* кадрові;

* інформаційні.

Існує інша класифікація систем:

Відкрита система — здатна обмінюватися із середовищем масою, енергією і інформацією; це найбільш динамічний тип складних систем з багатоманітною динамікою розвитку; такі системи можуть зберігати свій високий рівень і розвиватися в сторону упорядкування; в них проявляється кооперативний ефект стрибкоподібного переходу в якісно новий стан; відкрита система за рахунок чіткого і ефективного обміну із середовищем енергією, матеріалами і інформацією являє собою складне утворення.

Рис. 1.1

Система класифікації об'єктів матеріального світу

Закриті системи (замкнені) ізольовані від середовища і повністю втрачають обмін з нею; вони мають жорстко фіксовані межі функціонування; характеризуються визначально послідовністю переходів — станів під дією управляючого імпульсу. Контакт в закритій системі із середовищем здійснюються при наповненні її підсистем енергією і коригуванні її характеристик. Ефективно організована система — це утворення, для якого визначені елементи, зв'язки системи, ціль виражається за допомогою критеріїв ефективності функціонування, в яких об'єднані мета, ціль і засоби їх досягнення. Неефективно організована система (дифузна) — це система, що описується набором макропараметірв, які характеризують об'єкт чи процес; відображення об'єкта у вигляді дифузних систем широко використовується при визначенні пропускної здатності систем управління; чисельності працівників в організаційних структурах, упорядкуванні; документознавства.

Самоорганізовані системи самоуправлінські системи, в яких при певних умовах виникають кооперативні ефекти; ці системи відрізняються хаотичністю, непердбачуваністю поведінки, здатністю змінювати структуру при збереженні цілісності і вибору найкращого. Самоорганізацією в динамічній і дисипативній системі називають здатність створювати власні структури чи динаміку поведінки для компенсації зовнішніх вибухів, чи змінювати їх, адаптуючись до умов оточуючого середовища.

Самоуправління це 1) внутрішній вплив, що виробляється самою системою. Будь-яка складна система передбачає вже в силу своєї ієрархічної побудови наявність самоуправління: її підсистеми зазнають (на собі) не тільки зовнішній управлінський вплив, але і в міру своєї самостійності (автономності) чи незалежності від центру виробляють самі певні методи — внутрішні впливи; 2) спосіб, режим управління організації, при якій основні функції управління її діяльністю здійснює сама організація без зовнішнього тиску; 3) релевантна властивість будь-якої складної системи реалізувати свої основні функції для самозбереження і саморозвитку; 4) соціальний демократичний інститут, форма участі індивіда, тієї чи іншої соціальної групи, колективу у вирішальних фазах конкретного управління. Розрізняють самоуправління: індивідуальне, групове, суспільне, виробниче, господарське, економічне, політичне, місцеве, студентське тощо.