Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - 3.2. Європейський вибір України

Формування оновленої України збіглося в часі з усесвітнім процесом глобалізації. Поряд із позитивними змінами глобалізація зробила всі країни більш уразливими в таких сферах, як економіка і фінанси, екологія, міжнародний тероризм і наркобізнес, нелегальна міграція, масові захворювання, інформаційна безпека, національно-культурна самобутність тощо. Прикметна для епохи глобалізації тенденція до універсалізації та уніфікації не могла не зробити виклику національним традиціям і цінностям, а також суверенітету держав. Хоча традиційні зв'язки між національним суверенітетом і національною безпекою зазнали певної еволюції, але стратегічні міркування залишаються основоположними як для міжнародних інтеграційних об'єднань, так і для окремих держав, зокрема й України. У науковій літературі описані три варіанти реалізації інтеграційної моделі: функціоналістський, для якого були характерними прагматизм, свобода торгівлі; федералістський — посилення державних наднаціональних рис у структурі і праві з більш широкою самостійністю складників-держав; конфедералістський — союз держав, самостійних одиниць, що розвивають тісне співробітництво в економічній сфері. Деякі дослідники у традиційній федералістській моделі розвитку виокремлюють

два варіанти: кооперативний та інтеграційний. Кооперація визначається як спільні дії держав, що спрямовані на узгодження питань спільного інтересу. Рішення та угоди приймаються лише одностайно і є чинними тільки для тих держав, що їх схвалили. Інтеграція передбачає делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери яких не представляють інтереси країн, громадянами яких вони є. При цьому прийняття рішень не потребує одностайності, хоча вони є обов'язковими для всіх держав-учасниць. Прихильники як сучасного федералізму, так і неофункціоналізму погоджуються з фактом, що інтеграція є досить складним механізмом, ефективне функціонування якого неможливе без узгодження дій усіх його складників. Успішний розвиток інтеграції розглядається можливим лише за умов постійного вдосконалення інтеграційного механізму, поглиблення процесу співробітництва та, врешті-решт, переходу його на наднаціональний рівень.

Ідею необхідності збереження державного суверенітету обстоюють прихильники міжурядового підходу — інтергувернменталіту, що спирається на інтереси держав, реальні факти ускладнень європейської інтеграції, переваги державної, а не інститутської, складової в рамках ЄС. Яскравим прихильником міжурядового підходу є американський дослідник С. Гоффман, що визнавав головну роль держави в регіональному інтеграційному процесі, хоча й не відкидав еволюцію суверенітету до гнучкості та поміркованості. Необхідність поєднання інтересів держав із рушійною силою транснаціонального співробітництва відстоюють синхроністи, які вбачають в інтеграції різношвидкісний процес. Наднаціональні підходи до обґрунтування європейської інтеграції були закладені в комунікативній теорії американського політолога К. Дейча, на думку якого основне покликання інтеграції із забезпечення миру і стабільності можна досягти шляхом утворення співтовариства безпеки зі збереженням самостійності Й суверенітету кожного з учасників. Водночас з критикою євроінтеграції виступає Ч. Купчан, на думку якого Євросоюз є неефективною структурою, оскільки не здатний контролювати процеси за межами держав-членів, сконструювати спільну оборонну політику тощо. Тільки союз Франції і Німеччини як провідних країн Європи, на частку яких припадає 80 % ВВП Європи, 85 % воєнних витрат усіх країн ЄС, зможе вирішити проблему колективної оборони. На противагу західним концепціям, російська школа політології віднесення ЄС до міжнародних організацій вважає досить спірним, обґрунтовуючи це специфічністю особливої правової природи об'єднання.

Інтеграція в цілому, особливо економічна інтеграція, є велінням часу. Інтеграційні процеси охопили всі куточки Земної кулі. Водночас інтеграційні угруповання розвиваються досить нерівномірно і мають різні форми, як Європейський Союз, Організація американських держав (ОАД), Союз Російської Федерації і Республіки Білорусь, митний союз країн СНД, що переріс в ЄврАзЕС, Єдиний економічний простір (ЄЕП), ГУ(У)АМ тощо. Найпривабливіший досвід має інтеграція Західної Європи, учасники якої віднайшли та апробували ефективні економічні, політичні і правові рішення, застосували нові форми і втілили новий зміст реформ. Для західноєвропейської інтеграції характерні стійкість розвитку, динамізм.

Інтеграція означає відновлення цілого, поєднання, вихід за межі однієї держави. У варіанті ЄС — це створення структури з наднаціональними рисами. Європа, яка поступово реорганізується у Євросоюз та інтегрується в рамках НАТО, має необхідний потенціал у політичній, військовій і економічній сферах, щоб залучати різні країни на диференційно гнучкій основі у процес зміцнення регіональної стабільності й поступового розширення рамок транеєвразійського співробітництва. Отже, інтеграційні процеси тривають, і Україна не може перебувати осторонь кардинальних перетворень у регіоні. Європейський Союз відіграє в міжнародних відносинах помітну роль стосовно ціннісних принципів і правил поведінки держав, а також у процесі застосування цих правил на практиці міждержавного спілкування. Особливо важливим і привабливим є те, що протягом кількох десятиліть інтеграційний простір Євросоюзу перетворився на основний центр випробування життєвості конкретних політичних і правових установок. До них належать і актуальні політичні проблеми, такі як співвідношення сучасної ролі держави й державного суверенітету, пріоритет індивідуальних прав особи порівняно з правами групи, а прав людини — з національними інтересами тієї або тієї країни.

Можна передбачити, що посилена Європа виступатиме нарівні з іншими центрами сили щодо відповідальності за здійснення світової політики. При цьому слід враховувати чинник часу: у найближчі десять років Європа вочевидь іще не матиме достатньої політичної єдності і стимулів, щоби піти на фінансові жертви, необхідні для перетворення ЄС на воєнну державу глобального рівня.

Ідея інтегрованої Європи була висловлена 1946 р. Прем'єр-міністром Великої Британії У. Черчіллем в історичній промові в Цюриху (Швейцарія), де він заявив про необхідність створення "своєрідного об'єднання Сполучених Штатів Європи". Перші конкретні кроки до заснування нового союзу були зроблені завдяки міністру національного планування Франції Ж. Моне, який запропонував передати управління виробництвом вугілля і сталі єдиній наднаціональній європейській установі. У 1951 р. Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург і Нідерланди підписали Паризький договір про створення Об'єднання вугілля і сталі. Пізніше були створені Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) та Європейське економічне співтовариство 1957 р. (ЄЕС), які на основі Римського договору 1967 р. об'єдналися в єдину центральну групу, що дістала офіційну назву "Європейські Співтовариства''. Вона мала спільні керівні органи і єдиний бюджет. З 1964 р. до ЄЕС асоційованим учасником приєдналася Туреччина, 1 січня 1973 р. статус повноправного члена набули Велика Британія, Данія, Ірландія. 1981 р. до ЄЕС вступила Греція, а 1986 р. — Іспанія і Португалія. Умовами набуття членства в ЄЕС є існування в країні демократичної і плюралістичної системи управління. У грудні 1991 р. асоційованими членами стали Польща, Чехословаччина та Угорщина. 1992 р. підписано угоду між ЄЕС і ЄАВТ (Європейською асоціацією вільної торгівлі). 12 країн з населенням у 340 млн. осіб стали членами ЄЕС.

Грудень 1991 р. став епохальним в історії ЄЕС — були досягнуті певні домовленості щодо створення єдиного політичного та економічного простору (м. Маастріхт, Нідерланди), який набув назви Європейський Союз (ЄС). Договір про ЄС передбачає створення економічного, валютного і політичного союзів, вільного інформаційного простору. Створені Суд європейських співтовариств, виконавчий орган — Європейська Комісія. Кожна країна-учасниця має у Брюсселі постійне представництво і пропорційно чисельності населення країни кількість голосів у Раді Міністрів ЄС. Створено Європарламент (518 депутатів), секретаріат якого розташований у

Страсбурзі (Франція). 15 грудня 2001 р. керівники країн ЄС у Брюсселі прийняли Декларацію про майбутнє Європи. Документ передбачав створення спеціального колегіального органу — Конвенту, який мав підготувати міжурядову конференцію ЄС з розробки нового договору про Союз. Главою Конвенту був обраний екс-президент Франції Ж. д'Естен. У декларації йшлося також про прийом нових десяти країн до ЄС, здебільшого з Центральної та Східної Європи, в результаті чого союз зростав до 25 держав. Отже, Європа зазнала кардинальних змін, хоча домовитися про створення загальноєвропейських сил швидкого реагування (фактично про військовий контингент ЄС) поки що не вдалося.

Серед питань, які вирішували повноправні учасники ЄС та майбутні Його члени наприкінці 2003 p., — створення відповідних умов для рівновагової інтеграції нових учасників ЄС у Співтовариство. З цією метою була розроблена Європейська конституція, яка визначатиме майбутнє ЄС. Не всі країни погодились з пропозиціями повноправних членів — засновників Євросоюзу з їхнім проектом Конституції: Польща і Іспанія, посилаючись на договір між урядами постійних і майбутніх членів Співтовариства 2000 p., підписаного у Ніцці, вимагали рівномірного розподілення голосів між країнами в європейських радах міністрів. У запропонованому проекті закладено введення нової системи рішень за принципом подвійної більшості: більшість з 25 країн-членів (різниця в один голос), які мають представляти 60 % населення ЄС. Таку реформу голосування в ЄС не підтримали Іспанія і Польща, про що заявили Президенти Жозеф Марія Азнар і Александр Квасьнєвський. Зазначені країни підтримують ідею рівномірного розподілення голосів між країнами в європейських радах міністрів, за яким вони мали б отримати по 27 голосів кожна (проти 29, які б мали найбільші країни ЄС — Німеччина, Франція, Велика Британія та Італія). Ані Польща, ані Німеччина не згодні були йти на будь-які поступки. У результаті ЄС опинився у найсерйознішій за останній час кризі. Отже, процес узгодження майбутніх документів ЄС є досить складним: слабкіші держави й новоприбулі (Польща, Іспанія) виборюють свої права, що, на їхню думку, мають бути ідентичними центральним учасникам ЄС. Представникам Євросоюзу, попри висловлені сумніви, вдалося дійти згоди у питаннях оборонної політики та ін.

Оборонні ініціативи ЄС щодо створення власного військового контингенту, особливо намагання створити окрему від НАТО штаб-квартиру — у межах ініціативи Німеччини, Франції, Бельгії, Нідерландів, дратували США, які вбачали в цій діяльності пряму загрозу нинішньому статусу НАТО. Проте європейцям удалося знайти компроміс із американською стороною: до Конституції внесено положення про провідну роль НАТО, натомість зафіксована пропозиція про спеціальну установу — Агентство з питань безпеки та про право на власний військовий контингент. Основним наслідком цієї праці стало офіційне прийняття Європейської Стратегії безпеки — чинного документа, шо віднині визначатиме напрями зовнішньої та безпекової політики ?С.

Досвід розвитку ЄС продемонстрував, що об'єктивна економічна потреба у прискоренні інтеграції та пов'язані з цим наслідки в інших сферах суспільного розвитку нерідко обмежувались і стримувались під впливом стереотипів мислення, що залишилися від минулого. Особливо сильними виявились уявлення, породжені абсолютизацією державного суверенітету, острахом втрати незалежності. На такому ґрунті часто посилювалось занадто обережне і навіть негативне ставлення до співтовариств як до наднаціональної сили, знову і знову відроджувались лозунги автаркії. Іноді баланс інтересів порушувався не тільки груповими, а й односторонніми акціями окремих держав.

Тактика Європейського Союзу постійно змінюється, пристосовуючись до нових реалій. Поступово еволюціонує і зовнішньополітична складова його політики. ЄС починає завойовувати простір країн Латинської Америки: всі латиноамериканські країни уклали з ЄС договори про співробітництво нового типу, що передбачає ставлення до них як до неасоційованих членів. Ці договори розглядаються як договори третього покоління Й базуються на новому розумінні демократичних принципів, передусім як соціальних гарантій стійкого економічного розвитку. Перемінними складниками будь-якого міждержавного об'єднання мають виступати економічні, поліцентричні й гуманітарні важелі. Серед перших — високий рівень розвитку ринкової економіки (промислового потенціалу, техніко-економічного розвитку з перевагою обробної промисловості), однорідність інституціональної структури економіки. Другий комплекс умов полягає у створенні поліцентричної структури — існування в об'єднанні декількох країн однакового розвитку-калібру (в ЄС — Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія). Саме існування поліцентричних форм е необхідним складником для утворення наднаціональних структур (для рівного розподілення голосів у законодавчому органі, інакше загрожуватиме вірогідність утворення прецеденту з диктаторством). І нарешті, гуманітарні важелі, що являє собою культурна та історична спільнота, виплекана десятиліттями на засадах міждержавного колективізму. Це і правова держава, багатовіковий досвід спільного існування народів, культурна і зазвичай релігійна спільність, давня традиційність європейської ідеї і, врешті-решт, набутий досвід світових катаклізмів. Ці складники виплекали західноєвропейський менталітет, який сприяв пошуку взаємоприйнятних рішень і подоланню інтеграційних конфліктів.

Становленню відносин Україна — ЄС передували рішення, прийняті Євросоюзом щодо нових держав колишнього СРСР. Міністри держав-членів ЄС на своїй надзвичайній сесії, що відбулася 16 грудня 1991 p., прийняли спільну заяву, у якій висловили готовність визнати всі нові держави, що виникли на території СРСР, і встановити з ними дипломатичні відносини на принципах поваги Статуту ООН, Гельсінкського Заключного акта, Паризької хартії; гарантії прав етнічних і національних груп та меншин відповідно до зобов'язань, сформульованих у рамках ОБСЄ; поваги недоторканності всіх кордонів, що можуть бути змінені лише мирним шляхом; визнання всіх зобов'язань, пов'язаних із роззброєнням і ^розповсюдженням ядерної зброї, а також із безпекою і стабільністю в регіоні; зобов'язання розв'язувати всі спірні питання шляхом переговорів та угод.

Україна як активний учасник світового процесу відіграє важливу роль у становленні і розвитку системи міжнародних відносин, у тому числі й у формуванні європейських структур щодо захисту миру й безпеки, політичного та економічного співробітництва. Досить актуальними стали питання європейської інтеграції країни, що ідентифікує себе з розвинутими європейськими суспільствами, що претендує на центральне стабілізаційне місце в регіоні. "Повернення до Європи" є одним із визначальних напрямів зовнішньої політики України. Про перспективність членства в європейських структурах ішлося в Постановах Верховної Ради України "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин" від 25 грудня 1990 р. та "Про основні напрями зовнішньої політики України" від 22 липня 1993 р. Про намір у майбутньому набути членства в ЄС було заявлено першим Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (УПС).

Поступальність розвитку відносин з Україною Євросоюз обумовлював низкою складників: набуття Україною без'ядерного статусу — відмова від ядерної зброї і приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї; закриття Чорнобильської АЕС і забезпечення ядерної безпеки нових реакторів (на Рівненській і Хмельницькій АЕС). Тільки укладення 14 січня 1994 р. (Москва) Угоди між США, Росією та Україною про виведення ядерної зброї з України в Росію відкрило шлях до підписання Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС. Однією з умов бачення ЄС шляхів розвитку співпраці з Україною було і є сприйняття нашої країни в "пакеті" з Росією. В документах ЄС всіляко підкреслювалося, що Україна мусить мати збалансовані відносини як з Росією, так і з Заходом.

Особливості поточного моменту співпраці Української держави з Євросоюзом характеризуються новими умовами розвитку розширеного Союзу, ставленням до країн-сусідів і формуванням у зв'язку з зазначеним оновленої політики щодо США. Які нові завдання постали перед Україною через розширення ЄС?

Європейський напрямок є одним із пріоритетів зовнішньої політики сучасної України. Із завершенням чергового етапу розширення Європейського Союзу, в результаті якого визначився майбутній розвиток низки країн Центральної і Східної Європи, окреслились нові тенденції у відносинах України з провідним європейським формуванням. Визначаючи виголошену Україною довгострокову стратегію на інтеграцію з європейськими та трансатлантичними структурами, Європейський Союз сформулював концепцію відносин з Україною, закріплену у низці документів.

Співробітництво з Євросоюзом поступово поглиблюється: в Києві відкрито представництво Комісії європейських співтовариств (жовтень 1993 р.), у Брюсселі — представництво України при Європейських Співтовариствах (липень 1995 p.); проведено переговори щодо галузевої кооперації і торговельних відносин (1994); підписана (14 листопада 1994 р.) і набула чинності (з 1 березня 1998 р.) Угода про партнерство і співробітництво; Україна була визнана країною з перехідною економікою на саміті ЄС у Флоренції (липень 1996 p.); Рада ЄС прийняла План дій (6 грудня 1996 p.), що визначив напрями співпраці з Україною; відбувся перший саміт Україна — ЄС (5 вересня 1997 p.); підписана в Гельсінкі (1999) Спільна стратегія ЄС щодо України, яка визначала пріоритетні напрями політики країн-членів ЄС та інституцій Євросоюзу на чотирирічний період; Україні визначений статус країни-сусіда ЄС (2003) та ін.

Значним чинником на першому етапі розвитку політичного діалогу зі структурами ЄС стало формування договірно-правової бази співробітництва, основним документом якої є Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Союзом (УПС). Підписана угода означала перехід відносин Україна — ЄС на якісно новий рівень, вона заклала правове підґрунтя для багатопланового співробітництва в торгівлі, економіці, соціальній і правовій сферах. Період чинності УПС — 10 років, після цього угода щороку автоматично продовжується, якщо сторони не денонсують її (ст. 101). Серед основних принципів, на яких будується УПС, є принцип ринкової економіки як визначальний, насамперед для залучення України до правового поля європейського ринку та ГАТТ/СОТ. В Угоді виокремлено 17 галузей співробітництва з ЄС, у яких мають бути узгоджені законодавчі положення відповідно до вимог європростору: митне законодавство, банківська справа, бухгалтерський облік та податки, охорона праці, фінансові послуги тощо. Передбачено скорочення всіх видів дискримінації та обмежень на торгівлю, вільне пересування капіталів, пов'язане з прямими інвестиціями, та ін. УПС містила питання про транскордонне надання послуг, визначала механізм реалізації домовленостей. З цією метою на рівні міністрів створено раду з питань співробітництва — центральний орган двосторонніх відносин, а також комітети з питань співробітництва (для спільної роботи працівників адміністративних структур ЄС та України) і з парламентського співробітництва (для спільної роботи депутатів парламентів). Водночас Угодою передбачено узгодження зовнішньополітичної діяльності, зокрема у сфері безпеки, постійне підтримання політичного діалогу тощо. Отже, йдеться і про економічне, і про політичне співробітництво.

Відповідно до Угоди сторони встановили і підтримують регулярний політичний діалог: проводяться переговори на найвищому політичному рівні в рамках самітів. Для спостереження за впровадженням Угоди згідно з положеннями УПС створено Раду з питань співробітництва, яка проводиться на міністерському рівні щонайменше раз на рік. Раді з питань співробітництва у виконанні нею її обов'язків допомагає Комітет з питань співробітництва. Політичний діалог на парламентському рівні здійснюється в рамках цього Комітету. В рамках Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС створено й діють чотири підкомітети та три робочі групи: підкомітет з питань торгівлі та інвестицій; підкомітет з питань фінансів, економіки та статистики; підкомітет з питань транспорту та енергетики, співробітництва у цивільному та ядерному секторі, охорони довкілля, освіти, навчання та технологій; підкомітет з митних питань, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією, відмиванням грошей та наркобізнесом. Серед робочих груп — група з питань відновлювальної енергетики та енергоефективності; з питань змін клімату і робоча група з питань енергетичних стратегій.

Угода про партнерство і співробітництво України — ЄС доповнювалась галузевими угодами. Серед них — Угода між Європейськими Співтовариствами й Україною про торгівлю текстильними виробами (5 травня 1993 p.), Угода між Урядом України й Комісією Європейських Співтовариств про створення Контактної групи по вугіллю і сталі (8 червня 1994 p.), Угода між ЄСВС і урядом України про торгівлю сталеливарними виробами (15 липня 1997 p.), Багатостороння рамкова Угода INOGATE між Україною і ЄС щодо створення правових засад міжнародного співробітництва з забезпечення енергоносіями країн Західної Європи (22 липня 1999 p.), Угода про співробітництво між Урядом України і Євратомом у галузі керованого термоядерного синтезу (23 липня 1999 p.), Угода про співробітництво між Урядом України і Євратомом у галузі ядерної безпеки (23 липня 1999 p.), Угода про безквотову торгівлю текстильною продукцією на 2001—2004 pp. (грудень 2000 p.). Водночас слід зазначити, що галузеві угоди, які регулювали торгівлю текстилем і сталлю, призвели фактично до обмеження експорту України до ЄС шляхом встановлення певних квот.

Спільна Робоча програма УПС, прийнята Радою зі співробітництва (червень 1998 p.), регулювала 16 спеціальних сфер співпраці, яким надавався пріоритет протягом 1998—2000 pp. У процесі розробки Спільної програми імплементації УПС на наступні роки були враховані як позитивний, так і негативний досвід реалізації попередньої програми. На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетних напрямів співпраці між Україною та ЄС: енергетика; торгівля та інвестиції; юстиція та внутрішні справи; наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу; охорона навколишнього середовища; транспортна сфера; транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу. Отже, Угода про партнерство і співробітництво встановила між Україною та ЄС і державами-членами стабільні політичні відносини.

Подібні документи ЄС підписав з РФ, Республікою Молдова, Вірменією, Азербайджаном, Грузією, Казахстаном, Киргизстаном, Узбекистаном, Туркменістаном, Білоруссю. Зазначимо, що з усіма країнами ЦСЄ, які подали заяви на вступ до ЄС, було укладено угоди про асоційоване членство, які називаються Європейськими угодами. В текстах угод ідеться про те, що всі країни в майбутньому набудуть членства в ЄС.

Серед внутрішніх законодавчих актів України щодо ЄС слід виокремити: Послання Президента України до Верховної Ради України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки"; Постанову Кабінету Міністрів України "Питання діяльності Української частини Комітету з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом)"; Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу (затверджена Указом Президента України 11 червня 1998 р.); Указ Президента України "Про програму інтеграції України до Європейського Союзу" (1998); Указ Президента України "Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і вдосконалення механізму співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом)" (1996); Указ Президента України "Про Державну раду з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України"; Постанова Верховної Ради України "Про рекомендації за підсумками парламентських слухань з питань реалізації державної політики інтеграції України до Європейського Союзу".

Партнерський діалог Україна — ЄС розвивається під час проведення щорічних самітів Україна — ЄС за участі Президента України; Ради з питань співробітництва за участі Прем'єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна — Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому та експертному рівнях. Важливою подією для розвитку взаємовідносин Україна — ЄС стало прийняття ЄС у 2000 р. рішення про виведення України з переліку країн із неринковою економікою й визнання країною з перехідною економікою, що дало їй додаткові преференції в розвитку співробітництва з європейськими і світовими структурами.

Водночас країни ЄС зайняли вичікувальну позицію щодо питання інвестування в українську економіку, що пояснювали відсутністю в країні сприятливого інвестиційного клімату. За рівнем політичного та економічного ризику Україна наприкінці 90-х років посідала 135 місце серед 178 країн світу.

Інтеграція України в ЄС була проголошена ключовим зовнішньополітичним пріоритетом і визначена в урядовій програмі 2000 р. стратегічною метою держави. Урядова програма під назвою "Реформи для процвітання", розрахована до 2007 p., визначила основними цілями створення основи для членства України в ЄС і формування проєвропейської більшості в суспільстві. На шляху просування України до ЄС виокремлювалися такі етапи: набуття членства в COT, реалізація УПС, створення зони вільної торгівлі Україна — ЄС, набуття статусу асоційованого члена ЄС тощо. Остання форма співпраці могла б бути запроваджена на зразок моделі Європейської партнерської угоди, яка відкриває перспективу майбутнього членства в ЄС, або моделі відносин асоціації, які Співтовариство у 70-х роках установило з Туреччиною, країнами Магрибу і Близького Сходу.