Основи економічної теорії - Мамалуй О. О. - Глава 15. Менеджмент: сутність, соціально-економічні та теоретичні основи

Глава 15. Менеджмент: сутність, соціально-економічні та теоретичні основи

§ 1. Визначення менеджменту

Термін "менеджмент" (англ. management, від manage — керувати, від лат. manus — рука) американського походження і не перекладається іншими мовами дослівно. Менеджмент — це керування людьми, управління соціально-економічними процесами на рівні організації, фірми, підприємницької структури.

Виділяють кілька підходів до визначення сутності та змісту менеджменту. З їх урахуванням менеджмент розглядають як:

— самостійний вид професійної діяльності;

— орган управління або категорію людей, функціями яких є організація та управління підприємством;

— науку та навчальну дисципліну.

Управління за своєю природою — творча, інтелектуальна праця, властива будь-якому комбінованому робочому процесу. Предметом управлінської праці є трудова діяльність людей.

За визначенням М. П. Фоллетт, менеджмент — це забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб.

З точки зору американського вченого П. Друкера загальне призначення управління — зробити багатьох людей здатними здійснювати спільну діяльність за допомогою встановлення загальних для них цілей і цінностей, створення структур для координації їх зусиль, а також навчання та підготовки.

Відомий американський менеджер Лі Якокка серед головних елементів управлінської діяльності в першу чергу називає вміння контактувати з людьми, розпізнавати їх характер та спонукати до діяльності; здатність давати доручення іншим та надихати людей на працю.

Однак трудова діяльність людей як об'єкт управління є досить складною. Тому для прийняття правильних управлінських рішень необхідна широка інформація про всі процеси на підприємстві. Інформація повинна бути: оперативною (своєчасною), достовірною, істотною, чіткою, комплексною, тобто від усіх підрозділів організації та про всі напрями її діяльності.

Для ділового підприємства, наприклад, особливе значення має інформація в сфері:

— маркетингу — про ринки збуту, покупців, постачальників, конкурентів, ціни, канали руху товарів та ін.;

— науково-технічних досліджень — про перспективи діяльності організації;

— виробництва — про наявність запасів, стан виробничих потужностей, обсяг виробництва, якість продукції та ін.;

— фінансів — про доходи, витрати (собівартість), прибутки та збитки, рух грошових коштів підприємства та ін.;

— персоналу — про кількість, структуру та динаміку працівників.

Інформація збирається, аналізується та опрацьовується при підготовці кожного управлінського рішення, при цьому вона стає специфічним предметом управлінської праці, опосередковує вплив менеджменту на трудову діяльність.

Засобами управлінської праці, відповідно, вважають всі засоби роботи з інформацією, зокрема засоби зв'язку, організаційної, обчислювальної, комп'ютерної та іншої техніки.

Технологія управлінської праці у власному розумінні цього поняття — це опрацювання інформації та прийняття на її основі управлінського рішення.

Результатом управлінської праці є якоюсь мірою досягнення поставленої мети. В ділових фірмах, де дії та рішення менеджерів мають економічний характер, ефективність менеджменту вимірюється за допомогою економічних показників та результатів.

Як вид діяльності менеджмент має свою структуру і систему елементів.

Стратегічний менеджмент включає формулювання генеральної мети менеджменту (місії, філософії організації); прогнозування шляхів, способів та результатів її досягнення з урахуванням різноманітних чинників; розроблення стратегічного плану організації.

Оперативний менеджмент визначає практичну діяльність з реалізації стратегії організації.

Самостійну систематизацію має менеджмент окремих сфер і напрямів діяльності.

Виробничий менеджмент передбачає організацію та управління виробничою функцією фірми. Він пов'язаний з прийняттям управлінських рішень щодо забезпечення виробництва товарів відповідно до стандартів якості в потрібній кількості, в призначений час і з мінімальними витратами. У структурі виробничого менеджменту зазвичай виділяють виробниче планування, управління запасами та якістю продукції.

Інноваційний менеджмент спрямований на організацію та управління інноваційними процесами в організації: генерування та відбір ідей, розроблення нової продукції, пробний маркетинг.

Менеджмент маркетингу концентрується навколо ринкової діяльності фірми з орієнтацією на споживача продукції. Він доповнюється комерційним маркетингом, що означає: вивчення, прогнозування та планування попиту на товари та послуги; організацію торгівлі; управління закупівлею товарів, їх запасами, рекламою, комерційними угодами та ін.

Фінансовий менеджмент пов'язаний з фінансами фірми, її грошовим господарством. Основними функціями фінансового менеджменту вважають управління рухом грошових коштів (грошових потоків), операції з цінними паперами, аналіз фінансової звітності. У структурі фінансового менеджменту останнім часом виділяють інвестиційний менеджмент як процес управління інвестиційною діяльністю компанії, а також менеджмент інвестиційних проектів.

Персонал-менеджмент відображає систему поточного та перспективного планування, організації, розвитку і стимулювання працівників з метою підвищення конкурентоспроможності фірми.

Окремими напрямами управлінської діяльності останнім часом дедалі частіше називають менеджмент ризику, менеджмент кризових ситуацій, менеджмент економічної безпеки та ін.

Управління на практиці реалізує визначена категорія людей — керівники, менеджери, управлінці. Тому менеджмент часто ототожнюють з органами чи апаратом управління.

Хто ж такий менеджер? Це керівник або керуючий, який:

1) обіймає постійну посаду в організації;

2) наділений повноваженнями і несе відповідальність у галузі прийняття рішень з конкретних напрямів діяльності;

3) організує ті чи інші роботи в межах певної кількості підпорядкованих йому співробітників;

4) має спеціальну професійну підготовку, знання та вміння у сфері менеджменту;

5) має необхідні особисті якості, здібності працювати з людьми.

З точки зору функціональної ролі у процесі управління організацією суб'єктів управління поділяють на три групи.

Керівники підприємств та структурних підрозділів — це категорія працівників, які спрямовують, координують та стимулюють діяльність трудових колективів. У теорії управління і на практиці при цьому розрізняють: лінійних керівників (директори, начальники цехів і змін, майстри, бригадири), які відповідають за стан та розвиток організації в цілому або її підрозділів; функціональних керівників (начальники служб, відділів, секторів, бюро та інших підрозділів підприємств), які очолюють певну сферу діяльності організації.

До фахівців (інженери, економісти, юристи та ін.) належить персонал, який зайнятий інженерно-технічними, планово-економічними, юридичними, соціальними та іншими роботами і виконує окремі управлінські функції. Головне призначення фахівців — надавати кваліфіковану допомогу керівникам в управлінні організацією. Фахівці аналізують зібрану інформацію та готують варіанти управлінських рішень для керівників. Для заміщення посад фахівців у країнах СНД відповідно до кваліфікаційних вимог необхідно мати вищу або середню спеціальну освіту.

Службовці (стенографістки, друкарки, архіваріуси, обліково-бухгалтерські та інші працівники) обслуговують діяльність керівників та фахівців. Зміст їхньої праці — відповідні стандартизовані операції логічного та технічного типу, що легко нормуються.

За місцем в ієрархії управління організацією виділяють керівників (менеджерів) трьох рівнів.

Керівники низового рівня (lower management) мають у своєму підпорядкуванні керівників переважно виконавчої праці — бригадирів, майстрів, начальників дільниць та змін. Праця керівників цього рівня має оперативний, тактичний характер, відрізняється різноманітністю завдань, що виконуються, а також постійними контактами з безпосередніми виконавцями.

Керівники середнього рівня (middle management) очолюють підрозділи, що мають у своїй структурі інші первинні одиниці. Це керівники служб, відділів та відділків, проектів, програм та філіалів підприємств. Конкретний зміст їх діяльності залежить від специфіки цілей, завдань та роботи підрозділів.

Керівники вищого рівня (top management) здійснюють загальне стратегічне керівництво організацією в цілому, визначають основні напрямки її розвитку, мають право приймати рішення про зупинку підприємств та реорганізацію фірми. Це директори, генеральні директори, президенти компаній, голови рад директорів та їхні заступники.

Фактична кількість рівнів управління на підприємствах коливається від 1 —2 до 8—10 у великих компаніях і залежить від розміру організації, її внутрішньої структури, сфери (галузі) діяльності, участі в міжнародному розподілі пращ' та інших чинників.

Найчисленнішим є середній рівень управлінців; у розвинутих країнах до нього належить 60% їх загальної кількості.

Існує класифікація менеджерів і за управлінськими ролями, які вони беруть на себе в різні періоди і в різних ситуаціях. Наприклад, американський дослідник Г. Мінтцберг ще у 70-х роках XX ст., використовуючи "структуроване спостереження", виділив десять управлінських ролей менеджерів (таблиця 6).

Таблиця 6.

Як самостійна галузь знань (наука) та навчальна дисципліна менеджмент сформувався у XX ст. і має свої особливі предмет, проблематику та методологію.

Об'єктом вивчення науки менеджменту є закони, закономірності, принципи, функції, форми та методи цілеспрямованої діяльності людей у процесі управління.

Наукову основу менеджменту створює вся сукупність управлінських знань, здобутих та накопичених різними теоретичними школами, менеджерами-практиками. Більше того, наука управління на цей час стала міждисциплінарною та включає ряд піднаук, які відповідають кожній управлінській функції. В розвиток менеджменту роблять свій внесок представники економіки, юриспруденції, соціології (у тому числі індустріальної), культурології, психології, психофізіології, антропології, математики та інших галузей знань.

Викладання менеджменту як навчальної дисципліни має свою історію. Перша школа бізнесу була організована в США в 1886 році. Перший підручник з управління опубліковано в 1910 році.

Однак особливу увагу викладанню менеджменту починають приділяти в 30-х роках. У цей час у Гарвардській школі бізнесу до програми навчання було включено курси з менеджменту в промисловості, а Массачусетський технологічний інститут почав навчання керівників середнього рангу за програмою вдосконалення освіти у сфері менеджменту.

Після другої світової війни приклад США наслідувало багато європейських країн. У1947 році в Англії було створено Британський інститут управління, у Швейцарії — Міжнародний інститут управління (місто Женева). В 1959 р. в Женеві організовано Міжнародну асоціацію центрів з викладання методів управління, до якої на цей час входять такі країни, як Франція, Бельгія, Велика Британія, Італія, Швейцарія та ін.

У 50-х роках менеджерський бум охопив Японію, згодом менеджерські асоціації та школи менеджменту формуються в Індії, Бразилії, незалежних країнах Південної та Середньої Азії та Африці. З початку 80-х років менеджмент викладають у всіх країнах.