Історія вчень про державу і право - Кормич А.І. - 1. Юридичний позитивізм Карла Бергбома й Адемара Есмена

1. Юридичний позитивізм Карла Бергбома й Адемара Есмена

Друга половина XIX ст. у Західній Європі характеризується такими рисами: 1. Затверджуються буржуазні порядки. 2. Розвивається капіталістична ринкова економіка та її інфраструктура. 3. Впроваджуються в життя інститути, що забезпечують включення в політичний процес дедалі більш широких верств населення. 4. Міцніє рух за розширення політичних і соціальних прав особистості, за встановлення загального виборчого права. 5. На суспільну арену виходить пролетаріат як самостійна організована сила. 6, Створюються профспілки. 7. Відбувається втрата колишнього значення дворянства, духовенства. 8. Перехід суспільства до капіталізму організованого в трести, картелі, акціонерні товариства. 9. Буржуазні політичні і правові вчення цього періоду продовжують розвивати ідеї лібералізму. 10. Триває розвиток нового буржуазного державознавства і правознавства. 11. Додаткове обгрунтування і подальший розвиток юридичного позитивізму.

Усі вищезгадані причини в другій половині XIX ст. намітили і стали здійснювати в політико-правовій ідеології тверду тенденцію переходу від чистого позитивізму до узагальнень, від фактології і текстології - до філософії, соціології, історизму, психології.

Пануючим напрямком буржуазної юриспруденції залишався юридичний позитивізм. У книзі "Юриспруденція і філософія права", (1892 р.) німецький юрист Карл Бергбом (1849-1927) найбільш широко обґрунтував юридичний позитивізм.

Бергбом у своїх вченнях спирався на філософський позитивізм Огюста Конта. Він виступив проти "метаюридичних" принципів та ідей, що вносилися в юриспруденцію теорією природного права, а також вченням про "народний дух" історичної школи права, усіма тими доктринами, що намагаються досліджувати не реальне (чинне), а передбачуване чи бажане право.

За теорією Бергбома, наука покликана вивчати, а не оцінювати чи вимагати, і мати справу лише з реальними предметами, досліджуючи їх методом досвіду. Тому теорія права повинна займатися тільки об'єктивно існуючим правом, заснованим на правотворчих фактах, тобто законодавчої і правотворчої діяльності держави.

Чинне позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює міцний правопорядок, що стоїть над громадянами, над владою, над державою. Природне право являє собою не більш ніж припущення, щось суб'єктивне і фіктивне. Якщо його сприймати за явище правопорядку, то воно спричинює руйнування правопорядку і анархію. Не можна вирішувати виникаючі на практиці юридичні справи, виходячи з природно-правової доктрини, що поділяє право на природне і позитивне. Прихильники природного права повинні відмовитися від права позитивного. Хто не хоче відмовитися від позитивного права, повинен відкинути природне, - підкреслював Бергбом.

Будь-яке дуалістичне вчення про право є з погляду практичного юридичного життя неможливим. Єдине реальне право те, що виражене в законі. Сутність будь-якого права полягає в тому, що воно діє. Норма - альфа й омега права, його початок і кінець, за межами закону немає ніякого іншого права.

Бергбом розглядав право як щось політично завершене і без прогалин. Праву притаманна та сама непроникливість, що і фізичному тілу. Суть завдання полягає в тому, щоб на основі логічного тлумачення тексту закону визначити рішення у даній справі.

Французькі юристи-позитивісти вважали, що приватне і публічне право входять у позитивне законодавство і лише завдяки цьому здобувають якість права. Природне право, що знаходиться за межами чинного законодавства (право народів), французький юрист Кабанту в 1867 р. пропонував назвати соціальною філософією.

Підтримуючи англійську аналітичну школу Джона Остіна, континентальний позитивізм вбачав джерело права в суверенній владі, у державній свободі. Звідси - висновок про верховенство закону, про підпорядкування суддів закону. Юридичний позитивізм довів до досконалості розробку прийомів тлумачення правових норм, особливо - логічних, граматичних, систематичних.

Догма права, обґрунтована юридичним позитивізмом, має першорядне значення для правозастосовчої діяльності, особливо в періоди стабільного розвитку громадського суспільства.

Розвиток товарно-грошових відносин породжує різке зростання кількості договорів. Відповідно, виникають суперечки, зіткнення. Вони вимагають судового розгляду і вирішення. Роль права як цілком визначеного, встановленого державою правила, зверненого в майбутнє, за таких умов різко зростає.

Водночас, існування кодифікованого чи іншим способом систематизованого права, що відповідає потребам громадянського суспільства, породило необхідність у звільненні юридичного мислення і юриспруденції від ідеології, етики, філософії, політики, політекономії, що вносять у практику реалізації права "метаюридичні" начала, які належать до сфери інших наук. Формально-догматичний метод, ретельно розроблений юридичним позитивізмом, лежить в основі законності правозастосовчої практики.

І все ж юридичний позитивізм не створив справжньої теорії права. Відмова від "оціночних суджень" і від філософських підходів до права виводила за межі правознавства не тільки всю критику права, а й прогностичний підхід до самого права, тобто проблему його удосконалювання і розвитку. Юридичний позитивізм не міг дати відповіді і на найважливіше за питання: як забезпечити законність (правомірність) правотворчої діяльності держави, якщо саме вона є силою, що творить право?

Уся теорія юридичного позитивізму базувалася на припущенні, що держава є правовою. Однак це припущення неодноразово спростовувалося практикою. А до обгрунтування правової держави могло вести лише вивчення "метаюридичних" засад.

Якою б великою не була заслуга юридичного позитивізму в обґрунтуванні законності і правопорядку, проблема прав людини була ним відкинута разом із теорією природного права. А сама людина в праві і правопорядку визнавалася лише "фізичною особою", наділеною "суб'єктивними правами", виведеними з текстів законів, а не з природи самої людини.

На засадах юридичного позитивізму будувалися також концепції багатьох ліберальних державознавців. Вони аналізували і коментували інститути публічного права на основі формально-догматичної методології. Виразником такого напрямку був французький державознавець Адемар Есмен (1848-1913). Він представляв юридичну школу державознавства. Суть цієї школи зводилася до: виведення держави з конституції формально-правовими способами; ототожнення держави з правопорядком, із системою державно-правових норм, принципового відриву державознавства від соціології. У 1895 р. Есмен написав книгу "Загальні підстави конституційного права", де стверджував, що конституційне право і соціологія мають різні галузі знання. У кожної з них є свій предмет і свої методи дослідження.

Есмен дає абстрактне визначення держави, характеризуючи її як юридичне уособлення нації. Держава є суб'єктом і втіленням суспільної влади. Есмен стверджував, що сучасна представницька держава, де проголошена рівність усіх перед законом, служить не якому-небудь одному класу чи стану, а всьому суспільству. Національний суверенітет - це, у правовому розумінні, заперечення будь-якої класової системи. Національний суверенітет краще своє вираження знаходить у представницькому і парламентському правлінні. Таке правління може здійснюватися як при республіці, так і при конституційній монархії.

Есмен виступав за двопалатну систему, стверджуючи, що формування верхньої палати на основі менш демократичної виборчої системи, ніж для нижньої, дасть можливість розумно поєднати дух прогресу і дух традиції та консерватизму. Він обґрунтував верховенство парламенту як законодавчої влади. Водночас висловився проти його повновладдя. Деспотизм законодавчих зборів не менш жахливий і не менш небезпечний, ніж деспотизм монархів і диктаторів.

Есмен у своїх політико-правових теоріях торкався проблеми поділу влади. Звернув увагу на відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Кращою умовою роботи чи функціонування парламентського правління Есмен вважав утворення двох великих партій: Консервативної і Прогресистської. Вони мають почергово змінювати одна одну у владі. Зростання апарату у виконавчій владі Есмен схвалював. Називав цей факт оплотом безпеки суспільства.

Як істинний ліберал, Есмен велике значення приділяв індивідуальним правам. До них він відносив: 1. Рівність (у розумінні однакової правоздатності і однакового розподілу суспільних обов'язків). 2. Особисту свободу (недоторканність особи і власності, свободи праці і промисловості). 3. Моральну свободу (совісті, зібрань, друку і т. ін.).

Есмен, як і Бенжамен Констан, доводив, що індивідуальні права обмежують права держави, але не вимагають від неї будь-яких позитивних послуг, будь-яких жертв на користь громадян. Тому він був проти проголошення права на матеріальне забезпечення, права на освіту, права на працю, інших прав, що покладають на державу позитивні обов'язки.

Існування індивідуального права є умовою вільного розвитку здібностей індивідуума. Це гарантії інтересів меншості від можливостей утисків з боку більшості в новітніх демократіях, де проголошений народний суверенітет.

Есмен розвивав теорію, що більшість громадян, які не мають освіти і свободи, нездатні оцінювати закони чи законопроекти. Тому Есмен у принципі відкидав безпосередню демократію з усіма її проявами. Волевиявлення нації можуть формувати тільки депутати представницьких зборів. При цьому депутати повинні бути незалежні від виборців. Виборці не можуть відкликати депутатів і навіть обмежити їхню діяльність. Тому що це - свобода нації в цілому, а не окремих виборчих округів.

Есмен визнає загальне виборче право як завоювання демократії. Але це загальне виборче право не повинне бути необмеженим. Есмен виступив проти надання виборчих прав жінкам. Він підтримував ідею цензу осідлості, високий віковий ценз, майновий ценз. Такі права повинні мати лише "здібні".

Отже, Есмен у своїх політико-правових вченнях шукав вихід у концепції представницької влади, скликаної спеціально для перегляду конституції чи внесення в неї змін. Це були тільки міркування, що мало відповідали реальній історії буржуазних конституцій, юридичному позитивізму. Адемар Есмен як французький державознавець реально застосувати свої розробки до державотворення не зміг. Але його погляди вплинули на наступних мислителів, правознавців і державознавців, ліберальних позитивістів.