Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Симон Петлюра (1879-1926)

Український громадський, політичний діяч, юрист і публіцист. У 1891 р. він став одним із засновників та ідейних натхненників "Братства тарасівців", яке проголосило метою вільний розвиток української нації у власній автономній державі. М. Міхновський та його однодумці виходили з того, що сутність людини визначається нацією, до якої вона належить, а істинний патріотизм ґрунтується на прагненні "розбити московські кайдани", "пробудити українські національні почування", "ствердити цілоукраїнську національну родину" і визволити націю з-під гніту.

На початку 1902 p. М. Міхновський із групою однодумців заснував Українську народну партію (УНП), для якої написав "Десять заповідей" і "Програму". У 1905 р. він разом із соратниками по УНП висвітлив своє бачення конституційних основ існування України як "спілки вільних і самоправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями" у проекті "Основного закону "Самостійної України" Спілки народу українського".

У статтях "Вибори до Думи Державної", "До українського громадянства на Україні російській" та інших

М. Міхновський, зробивши ставку на українську інтелігенцію як соціальну основу власної платформи, набув статусу лідера національно-радикальної течії у вітчизняній правовій і політичній думці початку XX ст., переконаного опозиціонера самодержавному курсу царської Росії на пригноблення національних меншин, русифікаторство, великодержавність.

Як провісник і фундатор українського націоналізму, платформи незалежності і самостійництва, Міхновський обстоював у своїх концепціях не правовий шлях розв'язання національної проблеми, а філософію сили, постулати пріоритету інтересів нації над соціальними інтересами, зверхність прав нації над правами людини; вбачав причини національного гноблення не в економічному чи політичному устрої держави, а в природному протистоянні, жорстокій боротьбі націй; пропагував необхідність націоналізації урядових структур, готовність етнічних українців силою придушити національні меншини у випадку їх посягань на інтереси корінної нації. Правові і політичні погляди М. Міхновського теоретично були обґрунтовані слабо. Унаслідок відсутності чіткого концептуального уявлення щодо суспільних процесів він часто демонстрував непослідовність, що виливалось у коливання між демократією і авторитаризмом, республікою і монархією, визнання чи відверте заперечення соціалістичного ідеалу та ін.

Симон Петлюра (1879-1926)

Український політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист, педагог. Свої правові і політичні погляди виклав у численних публіцистичних статтях і нарисах, листах і споминах, публічних виступах, а також у низці меморандумів, звернень, закликів, маніфестів, декларацій, розпоряджень, наказів, підготовлених особисто чи за його дорученням. Більша частина спадщини Петлюри зберігається у бібліотеці його імені у Парижі.

Фундаментальні концептуальні право - і державотворчі уподобання Петлюри сформувалися до подій 1917 р. У юнацтві він перебував під впливом анархізму, але згодом перейнявся ідеями земців-конституціоналістів кінця XIX - початку XX ст., став прихильником демократії, республіканізму, новітнього класичного конституціоналізму і парламентаризму, доктрин панування права, юридичної рівності громадян, обмеження державної влади правом, необхідності політичного, адміністративного і судового захисту конституції тощо. У роки Першої світової війни орієнтувався на Росію і підтримував держави Антанти з їх сталими демократичними традиціями класичного конституціоналізму. Поступово Петлюра еволюціонував від бачення майбутнього України як автономної одиниці у складі Російської Федеративної Республіки до домагання самостійності, незалежності УНР. Гасло "Україна для українців" він рішуче заперечував.

Виразним був потяг Петлюри до "трудової" демократії, тобто ідеї передати всю владу "працюючим класам" - селянам, робітникам і трудовій інтелігенції та усунути від неї експлуататорів. Соціальні пріоритети у його світогляді інколи навіть затьмарювали національно-державницькі уподобання: "Коли б в Українському сеймі сиділи пани, то я прокляв би саму автономію". Будучи палким прихильником "трудового парламентаризму" в державному будівництві, він вступав у гострі суперечки з В. Винниченком, який схилявся до радянської форми владування. Однак "парламентаризм" Петлюри, орієнтований на середній прошарок суспільства, був непослідовним, оскільки вимагав повної політичної свободи лише для партій лівої орієнтації. З одного боку, як рішучий противник влади рад, Петлюра спочатку виступав проти прихильників радянської влади, а з іншого - формував власний кабінет міністрів з радянською орієнтацією, укладав тимчасові військові союзи з Москвою. За ухилом "вліво" наставав черговий ухил "вправо". В еміграції Петлюра зосереджував зусилля на питаннях дипломатичного характеру, пов'язаних із визнанням уряду УНР в екзилі та його фінансуванням Францією, Бельгією і Чехословаччиною, прагнув до об'єднання української еміграції навколо "єдиного державного центру", до поділу СРСР на суверенні держави, боровся з протистоянням УНР серед його колишніх однодумців з Директорії.

Як політичний діяч Петлюра зробив значний внесок у практику українського державотворення революційної доби 1917-1920 рр. Однак складність ситуації, політичні коливання стосовно ЗУНР, численні зловживання "батьків-отаманів", формально підпорядкованих Директорії, помилкові рішення її голови, особливо у виборі союзників, амбітність та імпульсивність у стосунках із соратниками-однопартійцями, часті випадки зради у лавах петлюрівців призвели до неоднозначного ставлення до Петлюри його сучасників (В. Винниченка, М. Грушевського, М. Шаповала, Д. Дорошенка, М. Порша, П. Христюка та ін.), а також до суперечливих, часом діаметрально протилежних оцінок у літературі постаті Петлюри і його ролі в історії державності України.