Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Етапи та проблеми історіографії історії держави і права України

Власне наукова історіографія предмета почалася від кінця XVIII ст. У перших дослідженнях (Михайла Антоновського "Історія про Малу Росію" (1798 р.), Якова Марковича "Записки о Малороссии" (1799 р.), Дмитра Бантиш-Каменського "Історія Малої Росії" в 4 т. (1822-1842 рр.) історико-правові теми було введено в загальноісторичний контекст. Але елементи предмета історії держави і права України можемо знайти пізніше, у працях вітчизняних істориків: Володимира Антоновича, Аполінарія Скальковського та особливо Михайла Грушевського (3-й і 5-й томи його багатотомної "Історії України-Руси" присвячено тільки історико-правовим проблемам).

На розвиток тогочасної історіографії суттєво впливав бездержавний стан українського народу. Українська історія представниками сусідніх народів розумілася здебільшого як частина російської або польської історії. Про існування окремих українських державних форм мова не йшла взагалі. Дослідники більше звертали увагу на вивчення тих правових норм, що побутували в Україні. Чимало у цьому плані було зроблено російськими істориками права другої половини XIX ст. (Василь Сергієвич, Михайло Дьяконов, Борис Чичерін). Проте наукова вартісність їхніх праць стосовно історії українського права суттєво применшується панівною в російській імперській гуманітарній науці того часу методологічною концепцією "общерусскости", яка відмовляла у праві українців та білорусів на окремий від російського історико-правовий розвиток. Історія України та Білорусі розглядалась як органічна частина спільного історичного розвитку російської нації. Відповідно право України та Білорусі розглядалось як галузь спільноросійського права.

І тільки з другої половини XIX - початку XX ст., коли формувалася школа "західноруського права" і з'явилися праці Михайла Грушевського, історія вивчення українського права вийшла на новий якісний щабель. Завдяки зусиллям професорів Миколи Іванишева, Михайла Владимирського-Буданова, Федора Леонтовича "західноруське право", тобто право України періоду Великого князівства Литовського і Речі Посполитої почали розглядати як самостійну правову систему. Іншим кроком у цьому напрямі стало розроблення окремих питань історії державно-правових Інститутів України-Гетьманщини (за тогочасною термінологією - Малоросії). Пріоритет тут належав Дмитру Міллеру та Олександру Лазаревському. Вони здійснювали свої дослідження на межі історії й юриспруденції. Серед дослідників історії кодифікації українського права у XIX ст. чи не найвідомішим є ім'я професора Київського університету Олександра Кістяківського. Видатним внеском у науку стало видання ним збірника "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1879 р.).

Історико-правовий характер мало також вивчення звичаєвого права України. Багатьма вченими воно оцінювалося як "дійсно народне право". Варто зазначити, що найбільший внесок у розроблення цієї проблеми зробили не стільки "чисті" правознавці, скільки історики та етнографи: Павло Чубинський, Петро Єфименко, Олександра Єфименко, Орест Левицький та ін.

Що стосується вивчення історії держави і права України в радянський час, то цю царину прийнято відносити до найбільш занедбаних у вітчизняній суспільствознавчій науці. Лише у 20-ті роки, в короткий період політики "українізації", можемо говорити про певні здобутки українського історичного правознавства. Вони пов'язуються з іменами Миколи Василенка, Миколи Максимейка, Михайла Слабченка, Оникія Малиновського.

З утвердженням у науці сталінського тоталітаризму українське правознавство зазнало відчутних утрат. Учинений у 30-х роках розгром академічної гуманітарної науки зупинив її поступ, розпочатий у 20-х роках. Ліквідація у складі ВУАН організаційних форм юридичної науки (Комісії для виучування звичаєвого права України та Комісії для виучування західноруського та українського права) звела майже нанівець фундаментальні наукові дослідження у цій сфері. Юридична наука тісно пов'язувалася з конкретною політичною та правовою ситуацією в країні. Остання у розглядуваний період розвивалася під впливом радянської командно-адміністративної системи і значною мірою під диктування центру. Цим була обумовлена надмірна ідеологізація й політизація наукових досліджень, здійснюваних у радянській Україні.

Особливо не сприяла розвиткові історико-правової науки в радянській Україні концепція творення "нової історичної спільності - радянського народу", згідно з якою пропагувалася теза про те, що український народ ніколи не мав своєї державності. А Його історія розглядалася підпорядкованою історії російського народу. Фактично принципових розбіжностей щодо питань української державності у радянських вчених із російською імперською історіографією не було. Це відповідним чином позначилося й на вивченні історії українського права, на яке неофіційно фактично накладалося табу. Але навіть за таких умов українські дослідники - історики права - зробили чимало. Маємо на увазі насамперед праці з історії українського права (Володимира Мєсяца, Володимира Кульчицького, Андрія Пашука, Аркадія Ткача).

Розпочата у другій половині 80-х років у Радянському Союзі перебудова демократизувала процеси наукотворення і зменшила ідеологічний тиск на науку. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років розпочався процес переусвідомлення юридичних стереотипів. Зокрема, в царині історії держави і права приріст наукових знань пов'язаний з іменами учених-істориків права: Володимира Гончаренка, Олександра Копиленка, Володимира Кульчицького, Олександра Мироненка, Аркадія Рогожина, Ігоря Усенка, Валерія Чеховича, Юрія Шемшученка, Олександра Ярмиша та ін.

Окремо слід згадати про українську правову думку в діаспорі. Зусиллями Станіслава Дністрянського, Отто Ейхельмана, Ростислава Лащенка, Лева Окиншевича, Ярослава Падоха, Сергія Шелухіна, Олександра Юрченка, Миколи Чубатого було підготовлено десятки оригінальних досліджень історико-правового характеру. Історія українського права викладалася на правничому факультеті Таємного українського університету у Львові (Микола Чубатий), що його справедливо вважають безпрецедентним явищем в історії світової освіти, осередком національної юридичної культури західних українців часу польської окупації.

Проголошення незалежності України, реальні потреби розбудови власної державності поставили у центр уваги вітчизняних учених проблеми втілення в життя нової Конституції України і галузевого законодавства країни, історико-правовий аналіз основних етапів розвитку української державності, повернення широкому загалові цінностей української політико-правової культури, розроблення юридичних засобів реалізації суверенітету України на міжнародній арені тощо.