Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Особливості судового устрою

Судовий устрій, який в Козацько-гетьманській державі був складовою адміністративного ладу, позначений кількома судовими реформами. Результатом останніх стало функціонування "козацьких" і "статутових" судів.

Період "козацьких" судів

Мережу козацьких судів - сільських, сотенних і полкових, а також Генерального суду як формально головного апеляційного трибуналу,- було сформовано до кінця 50-х років XVII ст. Разом із судами в містах, зокрема, успадкованих іще з польських часів судами на магдебурзькому праві, така судова система проіснувала до 1760 р.

Певні зміни в судоустрої козацької України відбулися на початку XVIII ст. Зокрема, починаючи від гетьманування І. Скоропадського (1709-1722 рр.), російська влада ініціювала численні зміни в структурі козацького судоустрою, які, здебільшого, торкалися центральних судових установ. Можна було вже апелювати й до Генеральної військової канцелярії. Тому характерною рисою, а водночас і найважливішою прогалиною тогочасної системи козацьких судів, була велика кількість судів апеляційної інстанції.

Сільські суди мали компетенцію судити дрібні цивільні й кримінальні справи, що виникали серед сільського населення (селяни та козаки, не приписані до якоїсь сотні). До складу сільського суду входили представники козаків - сільський отаман і кілька козаків - та представники селян - сільський війт і кілька селян. Названі представники сільського населення становили таким чином змішану судову колегію. Сільські суди в порядку апеляції піддягали: у справах козаків - судові тієї сотні, до якої належало село, а для селянських справ - ратушному судові найближчого міста чи містечка тієї ж сотні.

У містах функції судочинства покладалися на ратушні й магістратські суди.

Ратушні суди існували у непривілейованих містах і містечках. Як суди першої інстанції, вони мали компетенцію вирішувати справи міщан і селян, що постійно мешкали в містах, а як суди другої інстанції вирішували справи з апеляцій на вироки сільських судів у селянських справах.

Магістратські суди існували у привілейованих містах на магдебурзькому праві. їм, як судам першої інстанції, були підсудні міщани й селяни, що постійно мешкали в містах. Судова колегія магістратського суду складалася з війта, райці в, бурмистрів і лавників. Апеляційною інстанцією для магістратських судів були суди полкових канцелярій.

Сотенні суди були в кожній сотні. Як суди першої інстанції, вони вирішували справи, що виникали між сотенною старшиною або між козаками даної сотні. Як суди другої інстанції, сотенні суди вирішували справи з апеляції на вироки селянських судів у спорах між козаками. Апеляційною інстанцією для сотенних судів були полкові суди. До судової колегії сотенного суду входили: сотник, міський отаман, міський писар, сотенний осавул та хорунжий.

Полкові суди складалися з полкового судді та кількох членів полкової старшини. Як суд першої інстанції, полковий суд розглядав цивільні й кримінальні справи членів полкової старшини, сотників полкових сотень і значкових товаришів полку. Як друга інстанція - вирішував справи з апеляцій на вироки сотенних і ратушних судів полку. У ХУШ ст. компетенція полкових судів значно обмежувалася на користь генерального суду, якому передавалися на апробацію вироки у важливих кримінальних справах, передовсім, із наслідком смертної кари.

Полкові канцелярії складалися з декількох членів полкової старшини під головуванням полковника. Вони були судами другої інстанції та вирішували справи з апеляцій на вироки полкових і магістратських судів.

Генеральний суд у своєму складі мав двох генеральних суддів, кількох членів генеральної старшини та кількох бунчукових товаришів. Як суд першої інстанції, він відав справами членів генеральної старшини, полковників та бунчукових товаришів. Як суд другої інстанції - вирішував справи з апеляцій на вироки полкових канцелярій.

Генеральна військова канцелярія від XVIII ст. мала повноваження розглядати апеляції на вироки та рішення Генерального суду (доти не мала жодних судових повноважень). У суді Генеральної військової канцелярії брали участь гетьман (формально рідко виступав у ролі судді, хоча траплялися випадки, коли втручався в окремі справи, милував засуджених) і призначені ним члени тільки генеральної старшини (найчастіше - генеральні обозний та осавули). Генеральна військова канцелярія остаточно розв'язувала справи з апеляцій на вироки Генерального суду. У виняткових випадках можна було оскаржити вироки Генеральної канцелярії апеляцією до російського царя.

Період "статутових" судів розпочався в Гетьманщині в результаті судової реформи гетьмана К. Розумовського. З метою піднесення ролі Генерального суду, що формально вважався найвищою судовою інстанцією Гетьманщини, і ліквідації тяганини 17 листопада 1760 р. було видано гетьманський універсал, за яким у Генеральному суді мало бути вже двоє генеральних суддів. Останні разом із десятьма депутатами, які обиралися з гурту полкової старшини від кожного полку, виносили остаточні рішення Генерального суду. Відповідно до надісланого вже з Москви універсалу від 17 лютого 1763 р. гетьман дозволяв полковим канцеляріям і всім чолобитникам подавати справи прямо до Генерального суду, що значно зменшувало кількість судових інстанцій, скасовувалися судові функції Генеральної канцелярії, а Генеральний суд ставав найвищим апеляційним органом. Усі ці заходи підвищували престиж Генерального суду і водночас сприяли його демократизації, розмежуванню судової, виконавчої та судової влад.

Найсуттєвіших змін українське судочинство зазнало наприкінці 1763 р., коли на території кожного полку було створено станові шляхетські суди - по два земських (за винятком Ніжинського, на території якого було три земських суди - в Ніжині, Батурині, Глухові), два підкоморських і по одному гродському суду. Назву останніх запозичено з термінології польської судової системи, що була поширена в Україні до Національної революції середини XVII ст. Водночас Лівобережну Україну було поділено на 20 повітів, де містилися ці судові установи. Сфери діяльності цих судів, що підпорядковувалися Генеральному судові, регламентувалися відповідними положеннями Литовського статуту 1588 р. (Він залишався одним із головних джерел українського права, зокрема судочинства).

Функції земського суду зводилися до розгляду справ про: розподіл майна між родичами, боргові зобов'язання, заставні маєтності, оранку чужих земель, втечу слуг тощо. Підкоморський суд розбирав конфлікти між феодалами щодо спірних земель. У гродському суді вирішувалися справи про кримінальні злочини, вчинені представниками шляхетства.

Спеціальним гетьманським розпорядженням чиновникам створених судів забезпечувалося досить високе становище в старшинській ієрархії. Зокрема, підкоморський суддя (підкоморій) ставав другою особою в полку після полковника. За ним йшов земський суддя, а підсудки урівнялися з бунчуковими товаришами. Земські писарі діставали рівного становища з полковими осавулами. Усі ці чиновники, вступаючи на посади, приводилися до спеціальних присяг, форму яких було розроблено за вказівкою гетьмана К. Розумовського. Текст присяги для кожного з них був майже ідентичним: поряд із запевненням служити "вірно й справедливо", судді обіцяли втриматися перед спокусою брати хабарі (опосередковане свідчення тогочасного глибокого ураження корупцією старшинської адміністрації1).

Розмежування компетенції між земськими, підкоморськими і гродськими судами, яке, щоправда, мало здебільшого формальний характер, не відкидало фактів, коли за вирішення судових справ бралися інші органи. Не було чіткості й у визначенні функцій новоутворених судів. Неминучі при цьому непорозуміння та зволікання призводили до дедалі частішого втручання у судові справи гетьманського уряду. Останній часто використовував цю обставину для обмеження гетьманської влади в цілому.

Особливі суди. Дослідники (Я. Падох, А. Яковлів) зазначають, що в судоустрої Гетьманщини існувала також система спеціальних судів: 1) третейський суд, що діяв при Генеральній канцелярії та мав завдання вирішувати нескладні цивільні справи, які легко і швидко можна було закінчити примиренням сторін. Третейський суд складався з кількох козацьких старшин різних рангів. На його вироки можна було апелювати до Генерального суду. 2) полюбовний (мировий) суд. 3) церковний суд мав компетенцію вирішувати справи церковно-релігійного характеру осіб духовного й світського стану. З царини цивільних справ до компетенції церковного суду належали справи про розлучення. 4) ярмарковий (торговельний) суд вирішував спори цивільно-правового характеру, що виникали під час ярмарку чи торгу на ґрунті торговельних операцій. Юрисдикція торговельних судів тривала протягом ярмарку чи торгу й розповсюджувалася як на місцевих, так і на приїжджих своїх та іноземних купців.

Судові урядовці .При судах вищих Інстанцій існували судові канцелярії під керівництвом судового писаря. Важливі функції спеціального характеру належали "межовим комісарам" (межівникам). Вони розслідували спори за межі земельних маєтків та розмежування спірних земель. Після реформи гетьмана К. Розумовського функції межових комісарів перейшли до підкоморських судів.

Досить відповідальну роль у судах того часу відігравав возний. Він виконував функції судових: урядовця (підтримував зв'язок між судом і спірними сторонами, вручаючи їм позови, копії актів, різні судові накази й розпорядження) та виконавця (виконував судові вироки у цивільних та деяких кримінальних справах). Возний також відповідав за порядком під час судових засідань, проводив на прохання зацікавлених осіб огляд на місці для забезпечення доказів або встановлення причин і розмірів завданої шкоди.

Отже, наприкінці XVII - на початку XVIII ст. український устрій набув достатньої стабільності, було досить чітко визначено функції та компетенцію основних ланок апарату Гетьманщини Структурна й організаційна однотипність органів свідчила про їхню досконалість.