Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Судова система

У розбудові судової влади Директорія фактично стала на шлях відновлення структури тієї судової системи, що існувала за Центральної Ради. Перебудовуючи після взяття влади державний апарат взагалі і судову систему, зокрема, Директорія УНР ще 1 грудня 1918 р. ухвалила, що суд "на території Української Народної Fee-публіки провадиться іменем Української Народної Республіки)). Окремим законом було ліквідовано Державний Сенат і відновлено діяльність Генерального суду під назвою "Найвищий суд Української Народної Республіки" (2 січня 1919 p.). Він складався з трьох департаментів: цивільного, кримінального й адміністративного і виконував свої функції щодо здійснення судочинства, згідно із законом Центральної Ради від 2 грудня 1917 p., а також касаційні функції Головного воєнного суду. Були також затверджені штати Найвищого суду, у тому числі й прокураторії. Штат прокураторії складався зі старшого прокуратора, семи прокураторів та одного секретаря-прокуратора. Наприкінці січня були поновлені й запроваджені Центральною Радою апеляційні суди.

Крім того, Директорія зберегла судові інституції російсько-імперського періоду - мирові суди, які не були скасовані попередньою українською владою. Закон "Про вибори та призначення мирових суддів" (19 лютого 1919 р.) зобов'язував органи місцевого самоврядування обирати потрібну кількість мирових суддів на підставі Закону російського Тимчасового уряду від 4 травня 1917 року.

Особливістю судової влади за часів Директорії було те, що поряд із цивільними судовими устроями, які залишилися в спадщину від імперії та Гетьманату, запроваджувалися військово-польові суди (22 листопада 1918 p.), які діяли при окремих частинах у складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секретаря. Військово-польовим судам були підсудні справи щодо військових і цивільних осіб у випадках убивства, розбою, грабежу, підпалу, зґвалтування, збройного нападу на військових, варту і цивільних урядовців, озброєного опору владі, незаконних обшуків, арештів і реквізицій. Крім зазначених складів злочинів, цим судам були підсудні всі справи щодо військових у разі вчинення ними як військових, так і загально-кримінальних злочинів.

Підсудність військово-польових судів розширювалася. Наприклад, через місяць після створення за підсудністю військово-польовим судам вже належали також справи про агітацію проти існуючого державного устрою УНР та її самостійності, заборону друкування різного роду прокламацій, відозв тощо. Така широка підсудність військово-польових судів підводить до висновку, що вони могли використовуватися як засіб репресій проти противників існуючого державного ладу.

Як покарання військово-польові суди застосовували смертну кару (що слід розглядати як порушення законності, оскільки цей вид покарання було скасовано Центральною Радою УНР, спадкоємицею якої вважала себе Директорія УНР), строкову і безстрокову каторгу, ув'язнення строком від шести місяців до двох років та грошові штрафи. Звичайно, з огляду на те, в яких умовах перебувала держава, не доводиться говорити про дотримання військово-польовими судами вимог законодавства. Судові органи виносили вироки за найвищою шкалою покарань, хоча смертні вироки у таких судах мав затверджувати комендант окремої частини, при якій було утворено суд. При винесенні вироків не завжди дотримувалися процедурних норм. І зважаючи на те, що таких справ було дуже багато, детальний розгляд і з'ясування всіх обставин справи не проводили, тому, як вважають дослідники (О. Рубльов, О. Реєнт), чимала кількість рішень військово-польових судів була невиправдано жорстокою.

На початку 1919 року у зв'язку зі складною військово-політичною ситуацією Директорія на підставі відповідного Закону (24 січня 1919 р.) запроваджує на всій підконтрольній їй території воєнний стан. А кількома днями пізніше фактично на виконання цього Закону замість військово-польових судів створювалися надзвичайні військові суди (26 січня 1919 p.), які мали діяти на територіях, що перебували в стані облоги, воєнному стані, а також у районах бойових дій. Згодом Наказ Головного Командувача Військ УНР С. Петлюри (5 вересня 1920 р.) нагадав усім командирам бригад і дивізій про необхідність негайно створювати Надзвичайні військові суди у разі вчинення підлеглими їм військовослужбовцями перелічених у Законі "Про надзвичайні військові суди" злочинів, особливо грабунків, убивств, зґвалтувань, крадіжок і розтрат майна чи грошей, а також тяжких порушень дисципліни.

Враховуючи воєнну ситуацію 1919-1920 рр., слід визнати, що правове поле закону про створення надзвичайних військових судів було досить великим, а діяли вони у складі голови та чотирьох членів фактично без територіальних обмежень, Вироки надзвичайними військовими судами виносилися за спрощеною процедурою, вони не підлягали оскарженню й негайно виконувалися. Щоправда, засудженим до смертної кари надавалося право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення покарання до Директорії чи Головного Отамана (в діючій армії).

У важких умовах громадянської війни з метою ефективного налагодження економіки й боротьби зі злочинними діями, що загрожували національній безпеці держави, Директорія зробила спроб) створення позасудових органів - т. зв. Особливих нарад, що існували при Міністерстві внутрішніх справ у складі трьох міністрів-внутрішніх справ, юстиції та іншого (залежно від виду злочину і сфери відповідальності міністра). Зазвичай Особлива нарада виносила рішення про заборону проживання у певних місцевостях або про висилку винних у певну місцевість. Наприклад, постанова "Про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку УНР" (15 серпня 1919 р.), якою передбачався арешт осіб, запідозрених у діяльності, що загрожує республіканському ладу і внутрішньому порядку, як додаткове покарання через Особливу нараду у складі міністрів військового, внутрішніх справ та юстиції могла винести рішення про висилку винних у певну місцевість на строк до одного року. Так само, згідно із Законом "Про спекуляцію" (26 січня 1919 р.), через Особливу нараду міністр внутрішніх справ за домовленістю з міністрами торгу й промисловості та юстиції мав право додати до призначеного покарання ще й заборону перебувати в деяких місцевостях України.

Отже, у розбудові судової системи Директорія намагалася реформувати судовий устрій попередніх державних формацій, хоча за своєю суттю судова реформа, що її проводила Директорія, повернула систему судочинства в УНР на засади, які були встановлені Центральною Радою. Важкі умови громадянської війни за часів Директорії наклали відбиток і на організацію її судової системи, особливістю якої став пріоритетний розвиток військової юстиції: створювалися військово-польові суди, згодом - надзвичайні військові суди. Була також спроба запровадження Особливих нарад як позасудових органів.