Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Кримінальне законодавство

У кримінально-правовій сфері за умов майже повної відсутності власних нормативних актів застосовувалися норми дореволюційного кримінального законодавства. Щоправда, з осені 1920 р., щоби пристосувати дореволюційні кримінальні кодекси до умов тогочасного життя в Україні, розпочалися роботи з перегляду попереднього кримінального законодавства. Ставилося завдання перекласти їх українською мовою для того, щоб Міністерство юстиції мало змогу внести на розгляд законодавчого органу відповідний законопроект про надання в Україні чинності одному Статуту Карному замість трьох чинних кримінальних кодексів: Кримінального уложення, Уложення про покарання і Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями. На середину 1921 р. цю роботу було практично завершено, однак Статут Карний так і залишився законопроектом, оскільки не був затверджений Директорією.

Розвиток кримінального права в Україні за Директорії визначався насамперед завданнями збереження незалежності держави, забезпечення стабільної економічної ситуації, а також гострою необхідністю ведення боротьби проти порушень громадського порядку злочинними елементами. Такі завдання визначали відповідну спрямованість кримінального законодавства Директорії в своїй особливій частині.

В умовах загрози суверенітету Директорія у творенні кримінально-правових норм виходила передовсім з потреби посиленої боротьби зі злочинами проти держави, під якими розумілися усі дії, спрямовані на насильницьку заміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади; шпигунство; пропаганда війни; бандитизм тощо. Серед нормативних актів, що мали протистояти такого виду злочинам, насамперед вирізняється Постанова "Про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку УНР" (15 серпня 1919 p.), яка передбачала арешт осіб, запідозрених у діяльності, що загрожує республіканському ладу і внутрішньому порядку. Строк арешту могли продовжити, якщо його не вистачало для докладного з'ясування справи, а після арешту рішенням позасудового органу - Особливої наради (міністри внутрішніх справ, юстиції та військовий) - винного могли вислати у певну місцевість на строк до одного року. Правовою основою боротьби зі шпигунством і ворожою агітацією серед населення щодо зміни конституційного ладу став Наказ Головного Командувача Військ УНР Симона Петлюри (12 жовтня 1920 p.), який зобов'язував представників військової і цивільної влади в районі розташування армії вживати рішучих заходів щодо викриття злочинних елементів, ворожих Республіці та її владі. Зокрема, затриманих слід було негайно заарештовувати, порушувати кримінальні справи, після розгляду яких винних не гаючи часу віддавати під надзвичайний суд. Усі вироки на засуджених мали одразу виконуватися.

Злочинами проти держави Директорія трактувала дії, що перешкоджали розвитку національної культури, ображали національну честь і гідність тощо. Зокрема, в Законі "Про карну відповідальність за вчинки проти національного розвитку українського народу" (22 жовтня 1920 р.) зазначалося, що національний розвиток українського народу мав надзвичайно велике значення у справі державного будівництва УНР. Чинення перешкод такому розвитку тягне за собою кримінальну відповідальність. У цьому аспекті також згадаймо Закон "Про карну відповідальність за образу національної честі і достоїнства" (24 січня 1919 p.), який передбачав тюремне ув'язнення за образу словом або вчинком як громадянина УНР, так і особи будь-якої народності УНР. На захист прав людини було спрямовано згаданий вище Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території Української Народної Республіки" (28 лютого 1919 p.).

Важливим об'єктом кримінально-правового регулювання Директорії УНР були злочини проти власності (крадіжка, грабіж, розбій, умисне знищення або пошкодження майна), спрямовані на захист державної та громадської власності проти хабарників, шахраїв та інших небезпечних злочинців. Особлива увага законодавця приділялася захисту державної власності. Зокрема, на охорону державної власності був спрямований Закон "Про підвищення кари 30 недбайливу охорону, присвоєння, розтрату або знищення скарбовою майна" (1920 р.). На боротьбу з шахрайством був націлений "Закон про шахрайство" (18 липня 1919 р.), який базувався на витягах зі Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями, та Уложення про покарання. Відповідно до цього нормативного акта, розрізнялося шахрайство, що не перевищувало суми у 300 крб., і таке, що сягало за 300 крб. Міра покарання за вчинення шахрайства підвищувалася відповідно до кількості скоєних неправомірних дій, а також у разі обтяжуючих обставин, які визначалися у законі.

Важливим об'єктом кримінально-правового регулювання Директорії були господарські злочини (спекуляція, виготовлення спиртних напоїв та торгівля ними). Щоб поліпшити економічну ситуацію й бодай частково вирішити продовольче питання в країні, Директорія прийняла Закон "Про спекуляцію" (26 січня 1919 р.), який уперше з-поміж подібних нормативних актів подав законодавче визначення самого поняття "спекуляція" (будь-які операції з товарами, сировиною, житлом грошовими знаками, коштовностями) та визначив принципи покарання за такого роду протиправні діяння.

Згідно із законом, покарання за спекуляцію призначалося відповідно до розміру незаконно отриманої вигоди. Так, якщо сума прибутку звинуваченого у спекуляції не перевищувала 3 тис. крб., він мав сплатити штраф у розмірі від 3 до 10 тис. крб. і відбути ув'язнення від 6 місяців до 1,5 року, коли ж зиск спекулянта перевищував З тис. крб., він карався штрафом у розмірі від 10 до 100 тис. крб. і позбавленням волі на термін від 1 року 4 місяців до 2 років. Крім того, передбачалася відповідальність за спекуляцію як професійну сферу діяльності. (Для тих, хто не мав документа на право торгівельної діяльності, покарання збільшувалося вдвічі). Закон передбачав покарання за порушення умов на продаж або постачання предметів чи матеріалів, а також за перевищення встановлених владою й оголошених до загального відома цін. В усіх випадках, крім основного покарання, могли бути призначені ще й додаткові. Також міністр внутрішніх справ за домовленістю з міністрами торгу й промисловості та юстиції мав право додати до призначеного покарання ще й заборону перебувати в деяких місцевостях України. Також закон передбачав відповідальність за приготування та замах на спекуляцію, а також за співучасть у ній. Справи про спекуляцію мали провадитися у порядку публічного обвинувачення та (у зв'язку із значним поширенням цього явища), передаватися до суду і розглядатися у позачерговому порядку.

З метою припинення пияцтва серед козаків і старшин було прийнято Закон "Про карну відповідальність за продаж або відпуск спиртних напоїв військовими" (31 липня 1919 р.), який значно посилював кримінальну відповідальність громадян за вчинення таких протиправних дій.

Службові злочини в Україні доби Директорії розумілися, здебільшого, як зловживання службовим становищем. В умовах значного збільшення кількості таких протиправних діянь законодавець через видання Закону "Про підвищення кар за деякі службові злочини..." (31 жовтня 1920 р.) намагався припинити подібні злочини через підвищення міри покарання за цей вид злочинів як для винних урядовців, так і за співучасть у них приватних осіб.

Законодавча діяльність Директорії у сфері військових злочинні була спрямована на нормативне забезпечення діяльності надзвичайних військових судів, які у своїй діяльності керувалися існуючим на території УНР загальним та військовим кримінальним законодавством. Надзвичайні військові суди, згідно з тяжкістю передбачених законом суспільно небезпечних діянь, накладали декілька видів покарання: 1) смертну кару та 2) строкову (безстрокову) каторгу, арештантські відділи або строкову в'язницю і грошову кару. Закон "Про деякі зміни закону 26 січня 1919 р. про Надзвичайні військові суди" (4 серпня 1920 р.) розрізняв уже три види покарання: 1) смертна кара; 2) строкова або безстрокова каторга і грошовий штраф; 3) строкова в'язниця.

Отже, в основі джерел кримінального права Директорії УНР лежали норми дореволюційного кримінального законодавства. Роботи щодо систематизації мали на меті пристосувати дореволюційні кримінальні кодекси до умов тогочасного життя в Україні й створити єдиний загальнодержавний кримінальний кодекс - Статут Карний. Останній, як уже зазначалось, так і залишився законопроектом, оскільки не був затверджений Директорією. Серед охоплених кримінально-правовим регулюванням злочинів найважливішими у період Директорії УНР були: злочини проти державні проти власності, господарські, службові та військові злочини. Таке спрямування кримінального законодавства Директорії в його Особливій частині зумовлювалася необхідністю захисту державного і суспільного ладу, власності громадян від злочинних посягань та орієнтацією на виховання громадян у дусі додержання правопорядку і самодисципліни. І у цьому сенсі кримінальне законодавство Директорії розвивалося в руслі найважливіших принципів та основ кримінального права взагалі.