Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Військове будівництво

У лічені тижні після приходу до влади Директорія фактично зіткнулася з ситуацією, коли вона мала протистояти значній мілітарній силі - російським військам, що діяли від імені українського радянського уряду, Добровольчій армії генерала А. Денікіна, армії генерала Л. Врангеля, військам Антанти, Польщі та Румунії.

Тому проблема формування сильної та боєздатної армії, котре змогла б захистити здобутки української революції, для Директорії УНР стала проблемою самозбереження.

Верховним головнокомандувачем усіх українських військових сил був С. Петлюра - Головний Отаман (назва встановлена у листопаді 1918 p., а згодом перейменована на - "Головний Командувач Військ УНР"). Попри те, що питаннями координації військового будівництва займалося військове міністерство, а оперативне командування здійснював Генеральний штаб (який тоді називався Генеральною Булавою), фактично вирішення усіх організаційно-правових та інших проблем Армії зосереджувалося на Головному Отамані.

Створення республіканських збройних сил для "оборони" держави й "захисту всього трудового народу" проголошувалося у підписаному С. Петлюрою "Наказі Армії УНР" (24 листопада 1918 р.), а концепцію її формування - масову мобілізацію - було узаконено відповідним законом декількома днями пізніше (27 листопада 1918 p.). Зокрема, мобілізація стосувалася усіх здатних носити зброю громадян чоловічої статі віком від 20 до 35 років (старшин - до 43 років), які раніше пройшли "муштру в усіх видах армії та флоту". Серед "мобілізаційних" законів - нормативні акти, прийняті у перші місяці 1919 року: закони "Про заклик до військової служби" (13 січня), "Про прийом в дієву армію УНР охотників" (18 січня), "Про поповнення армії та флоти" (26 січня), "Про мобілізацію старшин та урядовців-вчителів" (17 лютого), "Про загальний достроковий призов до виконання військової повинності народжених в 1900 р." (6 квітня) та чимало інших, включаючи різноманітні постанови, накази, інструкції, які детально регламентувати питання військового будівництва.

У розвиток законодавчого забезпечення розбудови збройних сил затверджуються військові статути - Дисциплінарний статут (24 травня 1919 р.) для підвищення дисципліни у військах, а також Муштровий - для піхоти (23 червня 1919 p.), внутрішньої (30 липня 1919 p.), гарнізонної та польової служби (1920 p.).

Надзвичайно важливим, з точки зору впровадження головних принципів військового будівництва, був, зокрема, Статут внутрішньої служби, у якому нормативно врегульовувалися питання деполітизації армії. У документі наголошувалося на тому, що "армія повинна бути поза всякою політикою". Згідно зі Статутом, військовослужбовцям заборонялося користуватися активним виборчим правом, натомість користуватися пасивним виборчим правом дозволялося, тобто військовослужбовці могли обиратися до законодавчих установ УРН та органів громадського самоврядування, проте за умови обов'язкового залишення ними військової служби.

Статут також забороняв військовослужбовцям входити до складу і брати участь у будь-яких спілках, організаціях, товариствах, партіях, радах, комітетах, що утворювалися з політичною метою; брати безпосередню участь або бути присутнім у "товпищах, мітингах, збірках, маніфестаціях та демонстраціях; привселюдно виголошувати промови політичного змісту".

З огляду на складну військово-політичну ситуацію, що виникла взимку 1918-1919 рр. в результаті чергової інтервенції військ більшовицької Росії в Україну і запеклих боїв з ними Республіканської армії, Директорія, аби заохотити українських вояків, у додаток до прийнятого раніше "Закону про землю" затвердила "Закон про додаткове наділення землею козаків Української народної республіканської армії" (16 січня 1919 р.). Чинність його поширювалася й на регулярні державні добровільні українські формування. Йдеться про численні повстанські загони, що на добровільних засадах були сформовані в період антигетьманського повстання.

Згідно з цим Законом, всі козаки регулярної армії негайно наділялися додатковою земельною ділянкою за місцем проживання площею від 1 до 2 дес. кожному і, крім того, після закінчення війни, кожен з козаків одержував з Державної скарбниці на реманент безповоротну позику на суму 2 тис. гривень і як процентну позику на п'ять років - ще 2 тис. гривень. За рахунок цих коштів козак міг отримати від держави реманент і будівельні матеріали. Тим козакам, які не побажають одержати додатковий земельний наділ, держава зобов'язувалася видати за нього гроші. На час свого перебування у війську козак мав право сам або через свою уповноваженого здати свій земельний наділ в оренду, кому захоче. Користування землею наставало з весни 1919 р. У випадку смерті козака його наділ передавався дружині й дітям, а коли він був неодруженим - батьку та матері. Всі зрадники УНР, дезертири з Республіканської армії та всі козаки, засуджені дисциплінарним, військовим судом до ухвалення цього Закону, взагалі позбавлялися права на отримання земельного наділу.

На ухвалення цієї норми вплинула драматична, якщо не трагічна, ситуація у збройних силах Директорії взимку 1919 р., пов'язана з переходом на бік російських більшовиків багатьох військових підрозділів і повстанських загонів через невдоволення широких мас селянства режимом військової диктатури Директорії, яку нерозумно, а в багатьох випадках і злочинно, репрезентували на місцях отамани, комісари та коменданти.

Знаковим явищем серед правових заходів, спрямованих на зміцнення управління збройними силами, стало ухвалення Закону "Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях" (13 квітня 1919 p.). Щоправда, дослідники (О. і М. Копипенки) вказують на пряме запозичення інституту державних інспекторів від комісарів більшовицької Червоної Армії. Згідно із Законом, державні інспектори не мали права втручатися в "оперативну та адміністративну" діяльність командирів, а лише повинні були в основному інформувати про ситуацію у військах. В окремих випадках державні інспектори наділялися правом негайного звільнення з армії "ворожих і ненадійних елементів" із повідомленням про це відповідному військовому начальству та уряду. Проте, якщо дії визнавалися безпідставними, він відповідав згідно із Законом "Про надзвичайні військові суди". Вживалися правові заходи для підвищення військової дисципліни. З цього погляду важливими видаються закони, прийняті 21 жовтня 1919 p.: "Про підвищення військовим кари за дезертацію під час війни" та "Про зміни і доповнення до існуючих законів щодо кар за переховування дезертирів та за іншу допомогу їм".

Структура війська Директорії УНР зазнавала неодноразових змін, зумовлених воєнною обстановкою, становища на фронтах, коливанням чисельності через втрати особового складу в боях та у зв'язку з епідемічними захворюваннями. Показовим у цьому плані є однин із найбільш боєздатних підрозділів Армії УНР - військове формування Січових Стрільців, яке до кінця 1919 р. брало участь в усіх бойових операціях Армії УНР. У листопаді 1918 р. Армія УНР складалася з Окремого загону Січових Стрільців, що перетвориш наприкінці року в Осадний корпус Січових Стрільців, а з січня 1919 p.- у Корпус Січових Стрільців. Внаслідок реорганізації Армії УНР на підставі наказу військам від 15 травня 1919 р. Корпус Січових Стрільців увійшов до Групи Січових Стрільців і був переформований у дві дивізії.

Чільне місце в армії Директорії належало також Запорізькою корпусу, який дислокувався на Лівобережжі і яким командували фахові старшини, свідомі українські патріоти. У структурі Армії під час повстання перебували також Сіра дивізія, частини Сердюцької дивізії та численні повстанські загони. Деякі з цих загонів увійшли до складу Армії УНР, інші незабаром розклалися або виступили проти Директорії. Зрештою, остання обставина, серед іншого, суттєво позначилася на чисельності Армії УНР. Якщо у листопаді 1918 р. під час антигетьманського повстання під прапори Директорії стали близько 300 тисяч осіб, які, однак, не були належним чином організовані й вишколені, то після п'ятимісячної війни її армія скоротилася до 30 тис. вояків, третина з яких не брала безпосередньої участі у бойових діях.

Отже, в цілому Директорія приділяла досить багато уваги відповідному правовому забезпеченню організації та діяльності збройних сил, однак через воєнно-політичну обстановку не все було впроваджено у практику. Намагаючись вивести армію поза політику, Директорія, позбавляючи військовослужбовців активного виборчого права, дозволяла їм користуватися пасивним виборчим правом.