Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Рейхскомісаріат "Україна" (1941-1944 рр.): адміністративно-політичний устрій

Керівні органи рейхскомісаріату "Україна" перебували у місті Рівне. Очолив його (не випадково) рейхскомісар Еріх Кох. Про нього ходила слава особливо нещадної людини (проявив себе таким будучи гауляйтером Пруссії), і тому була думка, що він - єдиний, хто здатен якнайкраще виконати завдання німецької окупаційної влади в Україні. За споминами сучасників: про що б він не говорив, але обов'язково при цьому згадував про розстріл. 1959 р. його було заарештовано органами влади прорадянської Польщі. Помер у тюрмі 1986 р. у віці 92 роки (В. Косик).

Порівняно з дистриктом "Галичина", структура рейхскомісаріату "Україна" мала певні відмінності. Адміністративно він складався з шести генеральних округів: І) "Волинь" (центр - м. Рівне). До нього входили у передвоєнних межах Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей БРСР. 2) "Житомир" (центр - м. Житомир). Сюди були включені Житомирська область, північні райони Вінницької з м. Вінницею і південні райони Подільської області БРСР з м. Мозирем. 3) "Київ" (центр - м. Київ). У цей округ увійшли Київська і Полтавська області. 4) "Миколаїв" (центр - м. Миколаїв). До нього входили Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області. 5) "Таврія" (центр - м. Мелітополь). До цього округ) було включено лівобережні південні райони Херсонської і Запорізької областей. 6) "Дніпропетровськ" (центр - м. Дніпропетровськ) Цей округ складався з Дніпропетровської і частини Запорізької областей. Територія Криму перебувала під спільним управлінням. Формально вона входила до складу округу "Таврія", проте тут активно діяли органи військової зони управління. Генеральні округи поділялися на 114 округів (крайзгебітів), які включали в себе 434 райони (у межах довоєнних кордонів).

На чолі генеральних округів та найбільших міст України стояли генерал-комісари та штадткомісари. Вони, зазвичай, мали досить високі чини в СС, СА чи займали високі пости в адміністративному апараті Німеччини до свого призначення. Окружну адміністрацію також очолювали комісари (гебіткомісари). Невеликими містами управляли ортскомісари. Персонал цих органів був німецьким, окрім нижчих технічних посад. При окупації України спочатку не було жодних точних інструкцій, за якими той чи інший чиновник мав би керувати окупованими територіями (Б. Єржабкова). Тому більшість новостворених адміністративних округів працювали цілковито самостійно, згідно з уявленнями свого керівника.

Структура адміністративного апарату управління рейхскомісаріату в основному повторювала структуру міністерства Розенберга. Однак дослідники (П. Рекотов) звернули увагу на ту обставину, що найменування деяких підвідділів апарату самі по собі відображали цілеспрямовану настанову на організацію поневолення населення окупованих територій. Наприклад: наявність у структурі єврейського підвідділу, поділ підвідділів юнацького та жіночого на підвідділи німецький, фольксдойче (місцеві німці) та ненімецький свідчили про наміри "законодавців" проводити певну "національну політику". Наявність підвідділів "поселенської політики", "сільськогосподарської колонізації" відображала намір організувати колонізацію окупованої гітлерівцями території та обезземелення місцевого селянства. Те, що фінансовий підвідділ займався питанням монополій, свідчить про намір сприяти проникненню німецьких торговельних та промислових компаній і союзів в українську економіку. Усі інші відділи і підвідділи німецьких окупаційних органів, хоч би як привабливо вони зовні не виглядали, врешті-решт ставили за мету організацію матеріального і морального пригноблення населення окупованої України.

На колишню (радянську) адміністративну структуру насамперед опиралися гітлерівці з організації органів місцевого "самоврядування". Останні обмежувалися селом, громадою (сільською і міською) і районом. Кордони колишніх районів та громад було в основному збережено, бо це влаштовувало окупантів як з адміністративної, так і з господарчої точок зору, а також тому, що населення звикло до них. Важливо зазначити, що гітлерівці також залишили на селі існуючу за радянських часів колгоспно-радгоспну систему. "Наказ про новий аграрний порядок" (5 лютого 1942 р.) А. Розенберга перетворював колгоспи на громадські господарства, а радгоспи - на державні.

Сільські, громадські та районні управління (управи) існували на усій території рейхскомісаріату. На чолі районів стояли начальники районних управ, на чолі громад (міських і сільських) - бургомістри. Під громадою малися на увазі і об'єднання сіл (територія колишньої сільради). Кожне з сіл очолював староста, який призначався бургомістром, він же був і головною опорою органів "місцевого самоврядування". Останні, звичайно, діяли в умовах повної підконтрольності і залежності від німецьких адміністративних і поліцейських окупаційних органів. Як своєрідні органи самоврядування можна трактувати діяльність комітетів самодопомоги, що їх німці не забороняли (В. Шайкан). Вони виникали у великих і маленьких містах України при міських і районних управах.

Начальниками райуправ та бургомістрами призначалися за згодою генерал - та гебітс комісарі в лише "політично надійні" і "активні" прибічники окупантів. Вони повинні були "забезпечувати спокій і безпеку" на території району і громади, турбуватись про очищення її від "ворожих елементів", запобігати актам саботажу і диверсій та іншим виявам ворожнечі щодо окупантів, "організовувати" поставки продуктів до Рейху. Районні та міські управи налічували близько 10 відділів, основними з яких були: відділ загального управління, поліцейського управління, шкіл і культурних закладів, охорони здоров'я, ветеринарний, фінансовий, буду правління, промисловий, пропаганди і забезпечення робочою силою.

До складу рейхскомісаріату були введені командувачі збройними силами, підпорядковані безпосередньо начальникові штабу ОКВ. Командувач був вищим представником збройних сил і здійснював верховну військову владу. Він мав право віддавати розпорядження з усіх питань, які стосувалися забезпечення окупаційного режиму. Стосовно цивільних закладів командувач мав право вимагати проведення заходів, необхідних для виконання військових завдань. Його розпорядження в цій сфері (за П. Рекотовим) повинні виконуватись в першу чергу навіть порівняно з розпорядженнями рейхскомісара. Було налагоджено співробітництво між командувачем вермахту та рейхскомісаром і керівниками СС і поліції, а також відповідно підпорядкованими їм органами. На практиці воно полягало у залученні військових органів до політико-адміністративних примусових заходів окупаційного режиму, до участі у спільних акціях проти населення, в економічному пограбуванні території рейхскомісаріату для постачання вермахту, у примусовій відправці робочої сили до Рейху та інших діях.