Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Національно-культурна політика гітлерівської Німеччини на українських землях

Національно-культурна політика Німеччини на українських землях ґрунтувалася на ідеологічних засадах щодо особливого становища німців. Часто це було основним аргументом нелюдського ставлення гітлерівців до культурних потреб поневолених народів.

Спираючись на "теорію": мовляв, німці є вищою расою, якій повинні служити усі інші народи, головно, слов'янські нації, Гітлер та його прибічники були впевнені у тому, що наука і культура потрібні лише німецькому народові. Наприклад Гітлер (за В. Косиком) вважав, що українців та росіян достатньо було б навчити дорожніх знаків, а знання географії мали полягати в тому, що столиця Рейху- Берлін. Математика і подібні предмети взагалі виключалися Зважаючи на особливе значення території України у перспективних колоніальних планах гітлерівців, місцеве населення в Україні не повинно було вивчати німецьку мову, на відміну, наприклад, від північного рейхскомісаріату Остлянд, де вона мала набути великого поширення. Вважалося: буде краще, якщо німці, які становитимуть правлячий клас, вивчатимуть мову країни, а українці хай би не говорили мовою адміністрації. На основі таких рекомендацій А. Розенберга, Є. Кох з великим небажанням дозволив відкрити лише декілька початкових шкіл, а про вищу освіту не могло бути й мови.

У захоплених містах нацисти нищили і грабували бібліотеки, музеї, наукові установи. У цьому варварстві були приховані далекосяжні цілі Третього рейху, в реалізації яких чільна роль відводилася окупаційній адміністрації, а саме: німці намагалися позбавити українців їхньої культурної традиції чи взагалі будь-якого розвитку і прогресу. Крім того, знищуючи символи негерманських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі колонізацію східних просторів.

Національно-культурна політика Німеччини у Східній Галичині, порівняно з іншими регіонами України, мала поміркований характер і (за В. Офіцінським) до певної міри відповідала національним інтересам українців, що було можливим завдяки діяльності суспільної установи - Українського Центрального Комітету (УЦК), очолюваного Володимиром Кубійовичем. Протягом усієї війни УЦК була єдиною організацією, що могла, хоч і дуже обмеженою мірою, але боронити соціально-економічні інтереси українців (були організовані українські школи, кооперативи й молодіжні групи; засновано у Кракові видавництво й помітно збільшено наклад української преси) у Генеральному Губернаторстві. Проте і в Східній Галичині, як і на інших окупованих нацистами територіях, національно-культурне життя, у всіх його проявах, також було поставлено під жорсткий контроль окупаційних органів. До певної міри стабілізуючим фактором у відносинах українського населення краю та німецької влади була греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким. Але і її вплив на політико-правову ситуацію в краї, попри всі заяви німецького керівництва різних рівнів про толерантне ставлення до релігії і церкви, був обмежений

Отже, в цілому політика німецької адміністрації, зокрема в рейхскомісаріаті "Україна", зумовила ворожий настрій у населення та значне незадоволення, хоча німці очікували на співпрацю. Українці насамперед прагнули незалежності та самостійності.

Встановлення і діяльність румунської окупаційної адміністрації

Під час Другої світової війни королівська Румунія виступила сателітом і стратегічним партнером гітлерівської Німеччини. Підтримавши нацистський кривавий режим, її правителі сподівалися на щедрий шматок при переділі світу, зокрема за рахунок частини українських етнічних земель.

На окупованій Румунією території були створені три губернаторства - "Бессарабія" (6 повітів Молдавської PCP та Ізмаїльська область УРСР, центр - м. Кишинів), "Буковина" (райони Чернівецької області - Чернівецький, Хотинський і Сторожинецький, деякі північні райони МРСР, центр - м. Чернівці), "Трансністрія" (лівобережні райони МРСР, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської областей УРСР, з 19 серпня до 17 жовтня 1941 p., центр ~ м. Тирасполь, потім - м. Одеса) загальною площею майже 100 тис. кв. км, з них більш як половина - українські землі.

На відміну від Бессарабії і Північної Буковини, правовою основою утворення "Тра неп Істрії" і, зрозуміло, входження до її складу українських земель, стала "Угода..." (30 серпня 1941 p.), підписана у Тегіні (Бендерах) представниками німецького та румунського командування. Відповідно до цього документа Румунія лише отримувала мандат на здійснення тимчасової "адміністрації" та економічної експлуатації території між Дністром і Південним Бугом. Встановили румунську адміністрацію (серпень 1941 - березень 1944 pp.) - так зване "Врядуваннн Трансністрії" на чолі з губернатором Г. Алексяну.

Територія всіх трьох губернаторств поділялася на повіти, в складі кожного з них були волості (пласти) та сільські громади. Усі посади цивільної і військової адміністрації в губернаторствах обіймали румуни. Лише в Одесі, враховуючи її важливість, німці призначили своїх "представників", які й були головними розпорядниками (О. Лисенко, В. Нестеренко).

Незважаючи па те, що Румунія була сателітом і стратегічним партнером нацистської Німеччини, з ряду позицій румуни намагалися проводити незалежну політику, особливо в Трансністрії, яку вважали своєю військовою здобиччю. Зокрема, на території, підпорядкованій румунській адміністрації, здебільшого дотримувалися правила: євреїв масово не розстрілювати. Більш того, навпаки, здійснювалася масова депортація на ці етнічні українські території румунських євреїв та циган. Існує думка (В. Волошин), що розселення останніх у середовищі українців, у тому числі в їхніх помешканнях, мало позбавити цей регіон української ідентичності, позбутися слов'янського етносу в межах понос творе мої провінції

У цьому сенсі найнебезпечнішим для українців окупованих Румунією Північної Буковини та Південної Бессарабії мав стати план 1. Антонеску про проведення протягом 1942-1943 рр. "етнічної чистки" цих територій від українського населення, яким передбачалося тотальне переселення майже мільйона українців на схід від Дністра. Згідно з цим планом, за межі розширеної за рахунок загарбання українських територій Румунії мали бути виселені етнічні українці не лише з приєднаних у 1918 р. територій Бессарабії та Буковини, а й із Дельти Дунаю, де, як відомо, нащадки українських козаків жили з XVIII століття. Пронизана фашистським духом концепція створення "етнічно однорідної Румунії, яка б охопила всіх румунів" через примусову депортацію інших національностей, належала 1. Антонеску.

Дослідники (С. Гальчак) зазначають, що окрім вирішення "єврейського питання", румунська окупаційна влада мала "свій погляд", на деякі інші: якщо німці допускали існування лише початкових шкіл, то в Трансністрії впроваджувалася шестирічна освіта (навчання не було безкоштовним); якщо німці безжалісно розстрілювали кожного, хто насмілювався користуватися радіоприймачем. і то в Трансністрії здійснювалася навіть певна радіофікація окремих населених пунктів; якщо німці прихильно ставилися до фольксдойче, то румуни деякий лібералізм проявляли до молдавського населення: якщо гітлерівці нещадно карали за найменше порушення кожного підозрілого, то в румунів за аналогічну провину жертва могла її "відкупитися" або зазнати м'якшого покарання.

Проте румунські загарбники нічим не поступалися гітлерівцям у матеріальному спустошенні краю. Причому грабунок був чи не найголовнішим пріоритетом їхньої окупаційної політики.

Насамперед нещадно грабувалися діючі промислові підприємства й особливо колективні господарства. Румунські окупанти, як і німецькі, зберегли колгоспну систему господарювання, лише проголосивши колгоспи общинами та замінивши їх назви румунськими (так на вінницькій землі з'явились общини "Фурніка", "Ізбшдо" "Сальварія", "Сперанца" та ін.). Левова частка виробленої в них продукції вилучалася "губернаторством" (С. Гальчак). Населенню ж, тобто виробникам цієї продукції, залишалися мізерні крихти що було узаконено окупаційною владою на найвищому рівні.

Основними напрямами визиску населення окупованих румунами територій стало: 1) запровадження обов'язкової трудової повинності для жителів Трансністрії (20 березня 1942 р.). Всі особи віком від 16до 40 років мали "використовуватися на різних роботах воєнного характеру, на роботах для установ і підприємств - громадських і приватних, а також на сільськогосподарських роботах екстреного характеру" (С. Гальчак); 2) встановлення ненормованого робочого дня. Найбільш ненормованим робочий день (причому для всього населення) був у сільському господарстві, особливо під час важливих сільськогосподарських кампаній, як-от: посівна, обробіток технічних культур, жнива тощо; 3) вивезення продуктів харчування та засобів виробництва. Крім зерна, худоби, птиці, продуктів харчування, з общин постійно вивозилися трактори, комбайни, різноманітний реманент. Зокрема, в 1943 р. румунські загарбники поставили за мету вивезти з общин взагалі все зерно. А щоб максимально поживитися награбованим збіжжям, а також враховуючи загрозливу ситуацію на фронті, восени того ж року румунські окупанти заборонили общинам проводити сівбу озимих культур.

Дослідники (С. Гальчак) зазначають, що, за румунськими даними, наприкінці війни загальна вартість награбованого в СРСР майна становила близько 948 млрд лей у довоєнній валюті (для порівняння: видаткова частина державного бюджету Румунії з 1941 1942 рр. становила всього 160 млрд лей).

У цілому ж румунська окупаційна адміністрація у пам'яті українців залишилася як суто злочинна, що чинила розправи над мирним населенням, нещадно його грабувала та експлуатувала.