Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Угорський окупаційний режим на Закарпатті

Угорський окупаційний режим на території українського Закарпаття було встановлено після того, як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд. Передумовою захоплення Угорщиною Закарпаття стала активна позиція режиму Міклоша Хорті (1920-1944) у підтримці агресивних планів Німеччини. Укладенням союзу з Німеччиною Угорщина мала на меті передусім свої державні інтереси: знищення СРСР, усунення слов'янської загрози й небезпеки, зміцнення угорських позицій у регіоні. У роки війни реалізувати ці військово-політичні завдання передбачалося насамперед на етнічних землях українського народу Закарпатті. Хоча хортиська Угорщина претендувала і на частку території Галичини. Так, до середини 1942 р. Угорщина намагалася розділити Галичину на дві частини: південну приєднати, а північну залишити німцям. Дослідники (О. Дергачов) обґрунтовано доводять, що основна причина таких прагнень полягала не тільки у необхідності зміцнення безпеки угорських східних кордонів, а й у знесиленні Галичини як серцевини української визвольної боротьби, що справляла великий вплив і на карпатських русинів. Але в липні 1942 р. Берлін відхилив такий проект. Ці та подібні питання пов'язувалися з наслідками війни проти СРСР, і розв'язання їх переносилося на післявоєнний період.

Існує думка, що режим М. Хорті в Угорщині ніколи не був фашистським, для цього йому бракувало головних елементів, а саме - "вождя", якого обожнюють сфанатизовані маси; єдиної масової партії, що ліквідовує усі елементи парламентської системи; всеохоплюючих та контролюючих каральних органів. Але М. Хорті (першим у Європі) в Угорщині встановив авторитарний режим, спрямований на забезпечення умов для творення моноетнічної Угорської держави. Виходячи з тієї засади, політика угорців на Закарпатті порівняно з угорським впливом у регіоні часів Австро-Угорської монархії не змінилася: вони далі проводили курс культурного життя, освіти та адміністрації. Замість обіцяної широкої автономії (створення Карпато-українського воєводства з представницьким органом та широкими адміністративним!: та культурними повноваженнями), влада на Закарпатті була зосереджена в руках виключно ставлеників Будапешта.

Від початку окупації угорцями Закарпаття тут кілька місяців діяла тимчасова військова адміністрація, а територія поділялася ш військові округи (комендатури). Закарпаттям управляв військовий диктатор генерал Новакович. Військову адміністрацію замінили на цивільну із заснуванням інституту регентського комісара (липень 1939 р.). Тоді ж край назвали "Підкарпатською територією" центром в Ужгороді. Адміністративно "Підкарпатська територія" поділялася на три адміністративні експозитури (Ужанську, Березьку. Марамороську з центрами в Ужгороді, Кошице і Хусті) і 12 очолюваних комісарами. Необмеженого правителя - регентського комісара, який очолював угорську цивільну адміністрацію в Закарпатті, призначав особисто М. Хорті. Усі адміністративні посади-старост, нотарів, окружних начальників - посіли тільки угорці або ж їх симпатики. Охороняти угорський окупаційний режим у краї мали 163 жандармських відділи, у кожному з яких налічувалося 11-і 7 жандармів, 5 поліцейських дирекцій та 146 нотарських урядів

Закарпатські українці перебували у режимі репресій. У всіх,селах і містах краю за людьми встановлювали поліцейський Нагляд Уряд Угорщини серйозно розглядав проблему їх депортації. Так,

Генштаб угорських збройних сил кілька разів (у 1940-1942 рр.) розглядав пропозиції про виселення закарпатців у Галичину або вглиб Угорщини, але рішення не прийняв. Широкого розмаху набули фізичні репресії. Наприклад, за короткий час після придушення Карпатської України, угорці без суду і слідства закатували та розстріляли, за підрахунками дослідників та очевидців (Ю. Хижнець), понад 27 тис. найбільш активних та національно-свідомих українців. До того ж, впродовж років окупації на Закарпатті була заборонена діяльність усіх українських політичних та культурно-освітніх організацій.

Протестуючи проти жорстокого режиму окупації з боку Угорщини і піддавшись активній радянській пропаганді, закарпатські українці після "золотого вересня", щоб потрапити у "сталінський рай" цілими сім'ями нелегально переходили кордон (особливо у 1940-1941 рр.). Але втікачів - їх було понад 130 тис. чол. - після переходу чекали неймовірні страждання: вони опинились у таборах для переміщених осіб в районах Львова і Сколе. Частину з тих, хто під час перевірки викликав підозру, там же, неподалік, без суду і слідства розстрілювали або ж повертали у руки угорських жандармів. Ось як про це повідомляє Ю. Химинець: "... ІІКВД декотрих розстрілювало, а інших почало вивозити на советсько-мадярський кордон між Галичиною та Закарпаттям, передаючи цих нещасних втікачів у мадярські руки. Жертви мусіли собі самі копати могили. На це звірство мадярів москалі дивились з другої сторони кордону. Коли траплялось, що хтось пробував утікати назад у Галичину, того розстрілювало НКВД. В такий нелюдський спосіб було розстріляно 25-30 тис. закарпатських українців".

У СРСР частина закарпатських українців, в'язнів концтаборів, була включена до складу закордонної чехословацької армії - корпусу генерала Люд віка Свободи. Досі мало кому відомо, що цей корпус було укомплектовано в основному із закарпатських українців, які становили 70-80% його складу. Як відомо, радянське командування кидало чехословацький корпус на найбільш небезпечні ділянки фронту, де, зазвичай, використовувались смертники. Зокрема, корпус Л. Свободи відіграв вирішальну роль у форсуванні Дніпра і захопленні плацдарму в районі Києва в 1943 р. За війну чехословацький корпус втратив 25 тис. українців убитими і пораненими, а більшості з тих, кому пощастило дійти до кінця, за списками полковника держбезпеки Раїцина була насильно вивезена знову в СРСР, в концтабори Сибіру і Півночі. За публікацією газети "За вільну Україну" (25 липня 1991 р.), найбільше українців загинуло у таборах "Печорлагу".