Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Основні риси законодавчого врегулювання майнових відносин

Розбудова правової системи СРСР-УРСР у 1930-х роках здійснювалася у напрямі сприяння централізації державного управління та, головно,- забезпечення потреб форсованої індустріалізації та насильницької колективізації. У процесі здійснення сталінської "соціалістичної реконструкції" народного господарства юридичного вирішення вимагала, насамперед, проблема урегулювання майнових відносин. її було вирішено через кардинальні зміни інституту права власності у галузях цивільного й цивільно-процесуального та земельного (колгоспного) права.

Цивільне право розвивалося на засадах утвердження соціалістичної (державної) власності, а як наслідок - витіснення і заборону правового інституту приватної власності.

Як відомо, Цивільний кодекс УСРР від 1921 р. визнавав приватну власність фізичних і юридичних осіб, хоча і обмежував її розмір та правомочність власників. Однак генеральна лінія компартії на утвердження Державної власності та придушення приватної спричинилася до поступового припинення в Україні (як і взагалі в СРСР) наприкінці 1920-х рр. існування приватної господарської діяльності. Вже до середини 1930-х рр. у сфері промисловості і торгівлі остаточно сформувалося неподільне панування державного сектора. Попри те, що у Цивільному кодексі ще зберігалося, наприклад, право приватних осіб на вступ в акціонерні торгівельні чи промислові товариства, ці норми жодного практичного значення не мали. Вказаних товариств на той час вже не існувало. Також поступово проводилася лінія на витіснення приватного капіталу зі сфери капітального будівництва та страхування. Наприклад, Положення про державне страхування СРСР (18 вересня 1925 р.) встановлювало монополію держави на всі види страхування. Відповідні договори дедалі більше ставали плановими.

В умовах пануючої державної власності плановість у царині врегулювання цивільно-правових відносин стає найбільш характерним явищем. Наприкінці кожного року в радянській Україні провадилася т. зв. "договірна кампанія", під час якої між господарськими організаціями укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. Конкретні строки укладання договорів в окремих господарських системах своїми постановами встановлював Раднарком УСРР.

Джерелами тогочасного договірного права стали постанови Раднаркому СРСР Про порядок укладення договорів від 1933 і 1934 рр. які встановлювали загальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів. Особлива увага (за М. Страховим, В. Рум'яйцевим) зверталася на необхідність чіткого регламентування у договорах відповідальності сторін за порушення договірних зобов'язань (сплата пені, неустойки, штрафу, стягнення збитків). Обов'язкове правове оформлення господарських зв'язків підприємств договорами мало забезпечити централізоване планове керівництво промисловістю з єдиного центру величезної країни.

На зміцнення договірної, а відтак - і планової дисципліни була спрямована Постанова Раднаркому УСРР "Про порядок розірвання та зміни договорів, укладених між підприємствами і організаціями республіканського та місцевого значення" (26 червня 1932 р.), яка категорично забороняла одностороннє розірвання або зміну договорів. Пріоритет планових засад (державний план) у виконанні договорів встановлювали Статут внутрішнього водного транспорту (1930 р.), Статут залізниць СРСР (1934 р.), Повітряний кодекс СРСР (1934 р.). їх прийняття мало важливе значення для регулювання цивільних правовідносин.

Дослідники (М. Страхов, В. Рум'янцев) зауважують, що однією з особливостей тогочасного цивільного права стало недопущення включення до договорів пунктів про звільнення боржника від відповідальності за невиконання договору "з незалежних обставин". На посилення відповідальності державних органів та інших господарських організацій за своєчасне виконання своїх зобов'язань була спрямована Постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР "Про строки позовної давності" (19 листопада 1934 р.). У спорах між установами і організаціями встановлювався півторарічний строк позовної давності, натомість річний строк зберігався для відносин, в яких беруть участь приватні особи хоча би на одній стороні.

Фактичне і юридичне панування державної власності призводило до подальшого посилення централізації управління підприємствами. Так, відповідно до постанов ЦВК і РНК СРСР від 29 квітня 1935 р. і від 16 лютого 1936 р. "Про передачу державних підприємств, будівель і споруд", вони не могли передаватися за гроші державними органами та організаціями одним одному. Встановлювалося, що підприємства, будівлі та споруди можуть передаватися тільки безоплатно. Згідно із зазначеною Постановою РНК СРСР передача здійснювалася і в разі, якщо хоч одна із сторін перебувала у союзному підпорядкуванні.

Остаточно перемогу державної власності в економіці закріпили Конституції СРСР 1936 р. і УРСР 1937 р. Вони проголошували дві форми соціалістичної власності: державну і колгоспно-кооперативну, причому, остання також фактично була державною. У Конституції вперше набуває свого правового оформлення особиста власність громадян, фактичне становлення якої відбулося значно раніше у формі так званої "трудової власності". У ст. 10 Конституції СРСР 1936 р. йшлося про те, що "право особистої власності громадян на їхні трудові доходи й заощадження, на жилий будинок і підсобне домашнє господарство, на предмети домашнього господарства і вжитку, на предмети особистого користування і комфорту, рівно як і право спадкування особистої власності громадян - охороняються законом". Така юридична конструкція права особистої власності громадян (за Л. Головко) проіснувала в правовій системі СРСР більш як півстоліття.

Визначалося також коло об'єктів, що становили виключну власність держави: земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудники, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства (радгоспи, машинно-транспортні станції і т. ін.), а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах і промислових центрах. Більше того, особи, які посягають "на суспільну, соціалістичну власність", оголошувалися Конституцією "ворогами народу" з усіма наслідками.

Введення конституційними актами 1936-1937 рр. істотних змін щодо регулювання відносин власності призвело до відповідного оновлення інституту права власності у цивільних кодексах союзних республік (О. Дзера). Наприклад, внесені зміни до Цивільного кодексу УРСР (1922 р.) відносили До особистої власності серед інших предметів споживання також житлові будинки з обмеженнями за ст. 182 Кодексу (не більше трьох домоволодінь в одній сім'ї).

Окремим законом в УРСР було унормовано авторське право (лютий 1929 р.) та винахідницьке право (березень 1941 р.). Об'єктом авторського права визначався продукт творчої діяльності людини, виражений у конкретній формі. Автор користувався особистими і майновими правами на свої твори все життя, а. спадкоємці - 15 років після смерті автора. Винахідник міг надати державі (згідно із законом) свій винахід для експлуатації, за що одержує авторське свідоцтво, яке закріплювало за ним особисті та майнові права на винахід.

У цілому, нормотворчий процес у сфері врегулювання майнових відносин 1930-х рр. підпорядковувався потребам господарської діяльності, які вважалися першочерговими. При цьому перевага надавалася нормативним актам, які приймалися державними органами виконавчої влади. Великого праворегулюючого значення набували постанови Пленумів Верховного Суду СРСР і Верховних судів союзних республік (О. Дзера). А основні зусилля партійна і державна влада зосереджує на достроковому завершенні другого п'ятирічного плану та реалізації завдань третьої п'ятирічки (1938-1942 рр.) переважно командно-адміністративними методами.

З позицій безумовного захисту державної власності було побудоване цивільне судочинство, що основувалося на другому Цивільно-процесуальному кодексі УСРР (5 листопада 1929 р.), введеному у дію з 1 грудня того ж року. Свідченням цього були широкі права прокурора у цивільному процесі. Він міг розпочати розгляд справи, а також вступити у справу на кожній стадії процесу, якщо, на його думку, цього потребує охорона інтересів держави. Суб'єктами цивільного процесу могли бути як фізичні, так і юридичні особи. Суд розпочинав і провадив судочинство на основі позову, поданого позивачем проти відповідача. Справа вирішувалася на підставі доказів. Доказовими засобами могли бути пояснення сторін, визнання, покази свідків, висновки експертів, речові й письмові докази, огляд на місці. На основі вивчення доказової бази суд ухвалював рішення, яким завершував справу.

Цивільно-процесуальний кодекс не передбачав апеляцію, а лише касацію. Касаційний суд зазвичай не вирішував справи по суті, а лише перевіряв правильність оспорюваного рішення. Його могли скасувати через порушення або неправильне застосування закону, а також через очевидну його суперечність з установленими фактичними обставинами справи. Правосильні рішення, зокрема з огляду на інтереси держави, могли переглядатися у порядку нагляду або ж через нововиявлені обставини.

Пріоритети розвитку земельного права також основувалися на боротьбі з приватною власністю. Норми Земельного кодексу УСРР (1922 р.), що базувалися на збереженні селянського господарства, стосувалися неколгоспних земель. Тому в умовах проведення суцільної колективізації Земельний кодекс фактично втратив чинність. Натомість сільське господарство розвивалося як землекористування сільських колективних господарств, основною формою яких стала сільськогосподарська артіль. Інші форми колективних господарств (сільськогосподарські комуни, товариства спільного обробітку землі, промислові сільськогосподарські артілі, рибальські колгоспи, а також у певному сенсі й радгоспи) особливого значення не мали. Колгоспні землі (більшість) підлягали правовому режимові, передбаченому "Примірними статутами сільськогосподарської артілі" від 1930 і 1935 рр. Цими актами законодавець - ЦК ВКП(б) і РНК СРСР - закріпив наслідки колективізації. Фактично від того часу земельне законодавство УСРР, яке доти, як звичайно, повторювало відповідні закони РСФРР, стало формально другорядним.

Зміст першого Примірного Статуту від 1 березня 1930 р. створив міцну основу для інтенсивного насадження колгоспів. Найсуттєвішою його ознакою було те, що попри задекларований принцип добровільності, вихід з артілі обмежувався усуспільненням земельних ділянок селян, що вступали до неї, не допускалося також повернення селянам, які вибували з артілі, земельних ділянок. Згідно з статутом усуспільнювалися всі основні засоби сільськогосподарського виробництва: робоча худоба, сільськогосподарський реманент, всі насіннєві запаси, кормові засоби у розмірах, необхідних для утримання усуспільненої худоби, господарські будівлі, а також всі підприємства для переробки сільськогосподарської сировини. Не усуспільнювалися тільки дрібний інвентар для роботи на присадибній ділянці, молочна худоба в однокорівних господарствах, житлові будинки. Це означало, що члени артілі позбавлялися права мати у приватній власності засоби виробництва та інші об'єкти. На думку дослідників (Л. Снісаренко), незважаючи на наявність у статуті положення про можливість створення підсобного господарства, його важко було реалізувати на практиці через відсутність визначеного розміру такого господарства.

Другий Примірний Статут від 17 лютого 1935 р. важливий, насамперед, тим, що у ньому вперше визначалися розміри присадибних ділянок, які могли перебувати в особистому користуванні колгоспників. Щоправда, розміри присадибних ділянок колгоспників згодом переглянула Постанова ЦК ВКП(б) й РНК СРСР "Про заходи охорони суспільних земель колгоспів від розбазарювання" (27 травня 1939 р.),. За нею присадибна ділянка для колгоспників мала становити від 1І4 до 1І2 гектара, а іноді, й за виключних обставин,до 1 гектара. Уся решта землі або та, що перебувала поза присадибними ділянками, відбиралася.

До того ж, у Статуті 1935 р. було реалізовано можливість планової експлуатації селянства: діяльність артілі підпорядковувалася детальній регламентації шляхом доведення до кожного колгоспу вироблених партійно-державними органами планів сівби, підняття парів, міжрядного обробітку, збирання врожаю тощо, які підлягали "точному виконанню". Це повністю обмежувало господарську самостійність колгоспу і робило його знаряддям виконання планів партії (Л. Снісаренко). Згаданим статутом 1935 р. нарешті було покладено край т. зв. "надусуспільненню". Визначалося, що усуспільненню підлягали основні засоби сільськогосподарського виробництва (робоча худоба, товарна продуктивна худоба, запаси насіння, реманент і господарські будівлі). Водночас не підлягали - житлові будівлі, особиста худоба і птиця, дрібний сільськогосподарський інвентар.

У сукупності "Примірні статути сільськогосподарської артілі" (1930 і 1935 рр.) заклали основи колгоспного права - нової галузі радянського права.

Суб'єктом права колгоспного землекористування вважався кожен окремий колгосп, що як юридична особа був власником колгоспного майна (будинки, сільськогосподарський реманент). Об'єктом колгоспної власності не могли бути промислове підприємство, яке безпосередньо не пов'язане з сільським господарством. Кожна сільськогосподарська артіль мала свій статут, що укладався у межах "Примірного статуту", приймався загальними зборами членів артілі й реєструвався у районному виконавчому комітеті. Членами артілі вважалися особи, щонайменше 16-річного віку, насамперед діти колгоспників, яких приймуть загальні збори членів. Новоприйняті члени (за винятком дітей колгоспників) зобов'язувалися передати в розпорядження артілі усі свої основні знаряддя й засоби сільськогосподарського виробництва. Вони зараховувалися до т. зв. неподільного фонду колгоспу й на пайовий внесок, а також використовувану ними землю. Перехід від одного колгоспу до іншого дозволявся тільки за згодою загальних зборів членів, а також дозволом завідувача райвідділу сільського господарства. Основним зобов'язанням члена артілі була праця за вказівками правління й підпорядковуватися трудовій дисципліні, а основним правом (за Б. Цюцюрою) вважалася участь у розподілі вільної частини прибутків.

Об'єктом права колгоспного землекористування був єдиний земельний масив колгоспу, що складався із земель колективних господарств членів колгоспу, із земель ліквідованих "куркульських" господарств і вилучених із господарств селян-одноосібників та земельних і лісових ділянок, наданих колгоспам окремими державними актами. Земельний масив поділявся на присадибний фонд, з якого виділялися присадибні ділянки колгоспникам, і громадські землі, зменшення яких (наприклад, шляхом їх передачі в особисте користування колгоспникам) суворо заборонялося. У складі колгоспу існували сімейні господарства - колгоспні двори. Вони мали у безпосередньому особистому користуванні т. зв. присадибні ділянки. На цих ділянках землі двір займався на праві особистої власності підсобним (допоміжним) господарством. Присадибна ділянка (город і сад) виділялася із згаданого вище присадибного фонду. Особиста власність двору на підсобне господарство (житловий будинок, одна корова, дві голови молодняку, одна свиноматка, до десяти кіз, домашнє птаство, дрібний сільськогосподарський реманент) належала спільно всім членам двору. Голова двору вважався тільки його представником; право голови на майно було не більшим, ніж і всіх інших членів двору. Спадкувати дозволялося тільки предмети особистого майна членів; щодо майна двору, воно було можливим тільки в разі смерті останнього члена двору.

Право присадибного землекористування мало умовний і несамостійний характер, оскільки присадибну ділянку відбирали, якщо члени двору не виробляли обов'язкового мінімуму трудоднів (з 1939 р.). Держава всіляко втручалася до присадибного господарювання (напр., постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 лютого 1940 р. зобов'язувала посадити на присадибній землі 15-20 плодових дерев). До того ж, колгоспний двір зобов'язувався до натуральних поставок державі (молоко, масло, яйця, м'ясо тощо) й сплачувати сільськогосподарський податок.

Отже, розвиток законодавства щодо урегулювання майнових відносин спрямовувався на забезпечення потреб форсованої індустріалізації та насильницької колективізації. Відповідно,- здійснювався під впливом ідеологічних факторів. Кардинальні зміни інституту права власності у галузях цивільного й цивільно-процесуального та земельного (колгоспного) права полягали в остаточному примусовому знищенні решток приватної власності й утвердженні соціалістичної системи господарювання з пануючою державною та колгоспно-кооперативною власністю. В умовах панування державної власності важливим засобом урегулювання цивільно-правових відносин стає планове укладання договорів. Цивільно-процесуальне право будувалося з позицій захисту державної власності. Розвиток земельного права також основувався на запереченні приватної власності. Пріоритетною формою індивідуального привласнення матеріальних благ стало право особистої власності громадян. Водночас норми про особисту власність громадян утворили відносно самостійний підінститут права власності, який проіснував до кінця 80-х років XX століття.