Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Радянська пенітенціарна система в Україні доби сталінізму

Організаційно-структурні зміни кримінально-виконавчої системи у період сталінізму безпосередньо залежали від змісту загальнодержавних завдань. Під впливом "великого перелому" наприкінці 1920-х - початку 1930-х років в СРСР починають змінюватися основні пріоритети виправно-трудової політики: принципи виправлення та перевиховання засуджених в умовах соціально корисної праці заміщувалися принципами застосування суворого покарання за скоєння злочину в умовах ізоляції від суспільства. Цей процес супроводжувався реорганізацією системи органів виконання кримінальних покарань у напрямі посилення умов утримання засуджених, з одного боку, й перетворення ЇЇ на засіб виконання народногосподарських завдань,- з іншого.

Замість прийнятого раніше поділу позбавлення волі на відбування покарання із суворою ізоляцією і без неї, починаючи від 1930 р. встановлювалось, що кримінальне покарання у виді позбавлення волі могло відбуватися у виправно-трудових таборах (створювались у віддалених районах СРСР згідно з Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 15 березня 1930 р.) або в загальних місцях ув'язнення. Ізолятори спеціального призначення і будинки примусових робіт (рос. допри) підлягали ліквідації. Оскільки на території України концтаборів тоді ще не було, то єдиним типом місць позбавлення волі у республіці залишалися виправно-трудові колонії. В них відбували покарання засуджені строком до трьох років (у таборах від трьох до максимального на початку 1930-х років строку ув'язнення - десяти років). Самостійні підсистеми становили установи тюремного типу (термінові та слідчі тюрми), а також трудові колонії для неповнолітніх і дитячі виховні колонії.

Упродовж 1930-х років в СРСР грубо порушувались формальні принципи пенітенціарної політики (О. Пташинський). Так, у 1935 р. було скасовано поділ в'язнів за ступенем соціальної небезпечності: вони розрізнялися лише за ознаками статі й поділялися на тих, хто дотримується або не дотримується встановленого у місцях ув'язнення режиму. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. було збільшено максимальну межу покарання у виді позбавлення волі - до двадцяти п'яти років. Було скасоване умовно-дострокове звільнення, припинили діяльність наглядові комісії, які контролювали місця позбавлення волі, ослабнув прокурорський нагляд за цими установами.

Виправно-трудові табори стали основним місцем ув'язнення за контрреволюційні злочини. Перебуваючи у віданні загальносоюзного ОДПУ-НКВС, вони діяли, керуючись виключно відомчими нормативними актами. Зокрема, режим утримання у них регламентувало затверджене РНК СРСР Положення про виправно-трудові табори (7 квітня 1930 р.). Керівництво з 25 квітня 1930 р. здійснювало Управління таборів ОДПУ СРСР (з жовтня 1930 р - Головне управління таборів), а з 1934 р - Головне управління таборів НКВС СРСР (рос. ГУЛАГ).

Установи тюремного типу (звичайні та слідчі тюрми) створювалися і ліквідовувалися тільки за наказом наркома НКВС СРСР. Керівництво ними переважно здійснювало створене у складі НКВС СРСР на початку 1939 р. Головне тюремне управління (ГТУ). На відміну від Головного управління таборів (ГУЛАГу), ГТУ здійснювало керівництво тільки тими сферами роботи в'язниць, які забезпечували охорону, ізоляцію, режим тримання ув'язнених та підготовку особового складу охорони в'язниць. Режим тримання у звичайних та слідчих в'язницях регламентувався Положеннями про тюрми НКВС для підслідних і тюрми Головного управління державної безпеки (ГУДБ) для засуджених (обидва 1939 р.). Останні поділяли усі в'язниці на п'ять категорій.

Основною і найбільш поширеною категорією в'язниць у СРСР були загальні в'язниці для утримання підслідних ув'язнених. У цих закладах трималися підслідні і підсудні за рішенням слідчого органу або суду як запобіжний захід тримання під вартою. Іншою категорією в'язниць для тримання підслідних ув'язнених були внутрішні тюрми НКВС республік і УНКВС областей. Організовувалися, зазвичай, тільки в будівлях НКВД і УНКВС республік і областей, а також у будівлях великих міських відділів НКВС. Як виняток допускалася організація відділень внутрішніх тюрем поза будівлями НКВС-УНКВС у тих випадках, коли розміри будівель не дозволяли довести ємність внутрішньої тюрми до необхідного ліміту в'язнів.

У внутрішніх тюрмах та їх відділеннях трималися тільки підслідні і підсудні в'язні, яких звинувачували у контрреволюційних злочинах, слідство по справах яких велося органами державної безпеки.

Третя категорія - центральні в'язниці ГУДБ для тримання підслідних. Ці в'язниці безпосередньо підпорядковувалися Головному тюремному управлінню. Четверта категорія - в'язниці ГУДБ для тримання засуджених особливо небезпечних державних злочинців. Вони також безпосередньо підпорядковувалися Головному тюремному управлінню. П'ята категорія - спеціальні тюрми НКВС СРСР і УНКВС для тримання засуджених ув'язнених, які використовуються за спеціальним призначенням. Дислокація цих в'язниць обумовлювалася місцезнаходженням відповідних виробничих підприємств і науково-дослідних інститутів, на яких працювали ув'язнені (спеціалісти та учені).

З початком Другої світової війни певна частина осіб, засуджених за вчинення тяжких злочинів, була звільнена з місць позбавлення волі й направлена на фронт. У перші післявоєнні роки в усіх виправно-трудових таборах було встановлено два види режиму: загальний та посилений. На посиленому режимі трималися засуджені за контрреволюційні злочини, бандитизм, розбій, втечу з місць ув'язнення, а також рецидивісти.

Отже, реорганізація системи органів виконання кримінальних покарань наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. відбувалась в напрямі погіршення умов тримання засуджених, з одного боку, й перетворення її на засіб виконання народногосподарських завдань.-з іншого. Цей процес супроводжувався відходом від принципів виправлення та перевиховання засуджених в умовах соціально корисної праці і зміщенням пріоритетів пенітенціарної політики в бік застосування суворішого покарання за скоєння злочину в умовах ізоляції від суспільства. Система органів виконання кримінальних покарань включала в себе виправно-трудові табори та загальні місця ув'язнення. Як самостійні підсистеми розглядалися установи тюремного типу (звичайні та слідчі тюрми), а також трудові колонії для неповнолітніх і дитячі виховні колонії. В умовах сталінізму розгалужена мережа кримінально-виконавчої системи виступала своєрідним підґрунтям тоталітарного режиму, перебувала в органічному взаємозв'язку з адміністративно-командною системою.