Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Оновлення конституційного законодавства

Сталінська модель соціалізму була втілена в життя у Радянському Союзі наприкінці 1930-х років минулого століття. Більшовики вирішили оголосити на весь світ про свою остаточну перемогу. Міф про побудований соціалізм вимагав конституційного оформлення, а тому Надзвичайний VIII Всесоюзний з'їзд Рад (5 грудня 1936 р.) затвердив нову Конституцію СРСР. Через два місяці на Надзвичайному XIV Всеукраїнському з'їзді рад (30 січня 1937 р.) було прийнято складену на основі Конституції СРСР нову Конституцію Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).

У першому розділі про суспільний устрій - Конституція УРСР майже повністю повторювала відповідні положення цього ж розділу Конституції СРСР (1936 р.). З'їзди рад усіх рівнів замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних (республіки, Союзу) рад. Встановлювався принцип подвійного громадянства. УРСР проголошувалась соціалістичною державою робітників і селян, де політичною владою є ради депутатів трудящих. Вищим органом влади в УРСР проголошувалась Верховна Рада. Вона обиралася на чотири роки за нормою: один депутат від 100 тис. населення. Верховна рада утворювала Уряд - Раднарком, Характерно, що до складу Раднаркому України поряд із керівниками республіканських державних органів входили уповноважений Комітету заготівель СРСР та уповноважені загальносоюзних наркоматів. Цим забезпечувалася одна із багатьох форм контролю центральних радянських органів за діяльністю державних структур УРСР. Місцевими органами державної влади були ради депутатів трудящих, які "обиралися" населенням відповідних адміністративних одиниць строком на два роки. Однак Ради не були самостійною владою в традиційній формі і не мали змоги нею стати, оскільки реальну владу зосередив партійний апарат, що перетворювався на єдину керівну силу тоталітарної держави.

Право України на власне законодавство і управління обумовлювалося визначенням верховенства загальносоюзних законодавчих актів. Більш того, Конституція УРСР проголошувала, що закони СРСР обов'язкові на території республіки. Таке категоричне твердження не допускало можливості опротестування вищими органами державної влади України тих нормативних актів центральних органів та відомств, які суперечили корінним інтересам населення республіки. А це свідчило про жорстку централізацію державного управління і втрату Україною своїх суверенних прав. Відповідно, декларативними залишалися положення про республіканський суверенітет УРСР, недоторканність її кордонів і право виходу з СРСР. Механізм такого виходу не передбачався. А в реальному житті навіть розмови про можливість виходу України зі складу СРСР кваліфікувалися як дії "ворогів народу", "контрреволюціонерів" і жорстоко каралися.

Економічною основою визнавалась соціалістична система господарювання і соціалістична власність на засоби виробництва у двох формах - державної і кооперативно-колгоспної. Така система господарювання спрямовувалась на втілення принципів "хто не працює, той не їсть" та "від кожного - по здібностях, кожному - за його працею" (В. Чехович). Законом захищалося право особистої власності громадян на їхні трудові доходи та заощадження, на житловий будинок і підсобне хатнє господарство, право спадкування особистої власності громадян, а також особиста власність членів колгоспного двору. Земля закріплювалася за колгоспами у безстрокове і безоплатне користування. Кожен колгоспний двір міг мати в особистому користуванні невелику присадибну ділянку землі. Допускалося існування дрібного приватного господарства одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтувалося на особистій праці й виключало експлуатацію людини людиною.

Дослідники (О. Мироненко, В. Чехович) звертають увагу на те, що стрижнем Конституції УРСР 1937 р., як і попередніх радянських конституцій, був принцип диктатури пролетаріату, однак витлумачений на практиці сталінським тоталітарним режимом так, що насильницька її функція майже завжди ставала переважаючою. Після нетривалої непівської відлиги на кілька десятиліть знову домінуючою стала сталінська трактовка диктатури пролетаріату, його теза про посилення класової боротьби із просуванням до соціалізму, його адміністративно-командна, державно-казармена модель. Гасло "диктатури пролетаріату" стало кривавим мечем у руках правлячої еліти, засобом варварського терору проти власного народу, перетворило таку диктатуру у безмежне панування партійної верхівки, годівницю для партдержноменклатури.

Конституцією УРСР (1937 р.) у спеціальному розділі про виборчу систему запроваджувала практику формування системи рад депутатів трудящих усіх рівнів на основі загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. На практиці це означало заміну багатоступеневих виборів до органів влади, рівні права селян і робітників обирати й бути обраними в усі органи влади, а також ліквідацію інституту "позбавленців" (рос. "лишенцев"), коли значна частина населення взагалі була позбавлена виборчих прав. Виборчі округи в містах стали формуватися не за виробничими одиницями, а за місцем проживання. Однак попри ці зміни, право виставляти кандидатів належало тільки центральним, обласним і районним органам компартії та іншим громадським організаціям (профспілки, комсомол та ін.), а також загальними зборами робітників і службовців на підприємствах і селян у колгоспах, що проводилися під керівництвом відповідальних парторганізацій. Обраним вважався кандидат - звичайно був один кандидат - який одержав абсолютну більшість голосів. Отже, реально право вибору громадян тоталітарний режим цілковито ігнорував.

Конституція УРСР (1937 р.) мала спеціальний розділ, присвячений суду і прокуратурі. Зазначимо, що у попередніх конституційних актах питання, пов'язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, не розглядалися. У документі визначався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувалися такі головні принципи їхньої діяльності, як незалежність судів, підлеглість їх виключно законові, право обвинуваченого на захист, на використання рідної мови тощо. Проте в основі своїй задекларовані принципи були несумісними з реальністю "великого терору".

Конституція надавала трудящим певні громадсько-політичні права, такі, як свобода слова, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій тощо. Проте вони мали формальний характер і не мали жодного застосування у громадсько-політичному житті радянської держави. Усе це заперечувалося марксистсько-ленінською наукою про державу і суспільство. Згідно з її розумінням керівництво у державі повинно здійснюватися класом-гегемоном (в даному випадку - робітничим класом) або його авангардом комуністичною партією. Виходячи з цих "нехитрих засад", уже протягом перших років існування радянської держави були ліквідовані усі політичні організації, окрім комуністичних. Місцеві комуністичні організації в Україні, оформлені у 1918 р. у КП(б)У, завжди були інтегральною частиною, обласною філією російської (союзної) компартії. Так, під час громадянської війни московський ЦК скасував навіть рішення з'їзду компартії України, розпустив обраний ЦК КП(б)У і призначив свій "тимчасовий ЦК". Саме ця обставина і позбавила радянську Україну в державно-політичному житті будь-яких рис самобутності, навіть в обмежених рамках Конституції УСРР.

Конституція УРСР 1937 р. своїм змістом абсолютизувала державу. Вона засвідчила поглиблення централізаторських тенденцій в СРСР. Згідно з нею в УРСР діяло лише чотири республіканських наркоматів, та й то переважно другорядного значення. Всебічний розвиток особи у ній розглядався не як мета соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети - побудови сталінської моделі соціалізму. Свідченням цього є структура документа - серед тринадцяти її розділів (всього 146 статей) розділ про права й обов'язки громадян займав лише десяте місце, до того ж мав суто декларативний характер. Громадяни УРСР мали право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення в старості, а також у разі хвороби чи втрати працездатності, право на освіту тощо. Водночас широко провадилися незаконні обшуки й арешти, здійснювалися масові репресії, хоча в Конституції урочисто проголошувалася недоторканність особи, житла тощо. В умовах тоталітарної системи вона не забезпечувала і не могла забезпечити реальне втілення в життя основних своїх положень.

Отже, у середині 1930-х років в УРСР на конституційному рівні було задекларовано, а в політичній практиці закріплено створення адміністративно-командної системи, тоталітарного режиму. Третя Конституція радянської України за своєю структурою і змістом майже повністю копіювала союзну Конституцію, відтворювала її принципи та основні положення. Викладені конституційні права УРСР, як і у попередніх радянських конституційних актах, мали переважно декларативний характер і свідчили про те, що Україна остаточно втратила свій суверенітет.