Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Політико-ідеологічні та правові засади "великого терору"

Ідеологічним підґрунтям системи державного терору, що припадає на 1930-ті рр., вважають висунуте И. Сталіним положення про неминуче "загострення класової боротьби" у перебігу соціалістичного будівництва (1928 р.). Ця теза давала підстави каральним органам посилено шукати "противників соціалізму", "контрреволюціонерів", "ворогів народу", нарощувати масштаби насильства. У суспільстві створювалася атмосфера масового психозу, страху та непевності у завтрашньому дні. Згодом на XVII з'їзді ВКП(б) 1934 р. було відзначено, що політичні та інші проблеми зумовлені розривом між "директивами партійного керівництва і тим, як вони виконуються". Й. Сталін дав своєрідну класифікацію винних такого розриву: "невиправні бюрократи, що обманюють своє керівництво", "чесні говоруни, віддані владі, однак нездатні до керівництва", "люди, які стали вельможами..., які вважають, що партійні і радянські закони писані не для них". Для подолання розриву вимагалося "посилення контролю і боротьби з бюрократизмом і шкідництвом". З'їзд оголосив, що головна мета - "побудова соціалізму досягнута", а труднощі - лише результат некомпетентності або шкідництва. Влада була готова до проведення масового терору (репресій).

За характером масовий терор поділяють (С. Кульчицький) на груповий та індивідуалізований. До групового терору в Україні і на Кубані відносять розкуркулення, терор голодом, депортації національних меншин і малочисельних народів. У випадку застосування індивідуалізованого терору на кожного репресованого заводилася спеціальна справа. Вважається, що в Україні сталінський терор мав превентивний характер: знищувалися або ізолювалися від суспільства ті, хто міг би чинити опір (С. Кульчицький, Ю. Шапоші). Одночасно жертви виконували роль "хлопчаків для побиття". А в цілому, одне із завдань масового терору (репресій) полягало у тому, щоб вселити у громадян страх перед державою. Звідси, обґрунтованими видаються твердження (С Білокінь) про масовий терор як засіб державного управління.

Правові підвалини розгортання репресивної діяльності фактично було визначено у Кримінальному кодексі УСРР (1927 р.), який узаконював політичну репресію широким визначенням поняття "злочин" ("кожна дія або бездіяльність, яка загрожує радянському ладу..."), переліком і градацією злочинних дій і заходів реагування, дозволом визнати особу соціально небезпечною н силу колишньої злочинної діяльності або зв'язків у минулому зі злочинним середовищем, позбавленням її права перебування в певних місцевостях терміном до 3 років (ст. 49) тощо. До згаданого Кодексу увійшло також ленінське положення про "революційну правосвідомість" і "революційне сумління" як критерій застосування праві піками статей політичного розділу.

Однак основні правові акти під нову хвилю репресій були закладені після вбивства одного із лідерів більшовиків С. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято постанову ЦВК СРСР "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів" (1 грудня 1934 р.), згідно з якою попереднє слідство у справах щодо терористичних організацій та терористичних актів мало закінчуватись у 10-денний термін. Обвинувальний акт вручався звинуваченому за добу до розгляду справи. З процесу виключалися прокурор і адвокат. Касаційне оскарження і навіть подання клопотань про помилування в цих справах не допускались, а вирок (розстріл) виконувався негайно після його оголошення.

У кримінально-процесуальне законодавство України цей закон було включено Постановою ВУЦВК "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УРСР" (9 грудня 1934 р.), де були враховані вищезгадані положення (КПК УРСР було доповнено чотирма статтями). Таким чином, строк слідства від виникнення підозри, отримання неправдивого доносу чи прямої вказівки керівництва, і до розстрілу небажаної чи запідозреної в інакомисленні особи зменшувався до кількох діб. Оскільки за цими справами проводили слідство органи НКВС, і вони ж користувались правом винесення позасудових вироків, дослідники (О. Олійник) обґрунтовано вважають цей закон таким, що відкривав необмежені можливості для здійснення НКВС масових репресій в УРСР у 1937-1938 рр. і пізніше.

Дослідники (І. Шуйський) звертають увагу, що система репресивно-каральних органів в УРСР нехтувала нормами кримінально-процесуального права, а більше діяла за власними відомчими інструкціями. Так, після резолюції лютнево-березневого (1937 р.) пленуму ЦК ВКП(б), що вимагала від каральних органів розширення масштабів репресій, НКВС у численних наказах, директивах та циркулярах пропонував підлеглим органам максимально спростити слідство. Відтак порядок проведення слідства було визначено четвертим розділом Оперативного наказу народного комісара внутрішніх справ СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р., що складався лише з двох пунктів. Фактично він підміняв собою весь Кримінально-процесуальний кодекс.

Для отримання необхідних їм свідчень працівники каральних органів вдавалися до позазаконних методів здобуття фальсифікованих свідчень - т. зв. "конвеєрів". Мордування і витончені тортури руйнували нервову систему, внутрішні органи допитуваного, часто перетворювали його на каліку. Закатовані майже до смерті обвинувачені не отримували медичної допомоги. За вказівкою слідчих секретні агенти НКВС піддавали незговірливих співкамерників т. зв. "внутрішньо-камерний обробці", переконуючи їх зізнатися у нескоєному злочині, запевняючи заарештованих, що це нібито пом'якшить їх долю і майбутнє поки що неосиротілої родини (І. Шуйський). Слідчий, зі свого боку, піддавав допитуваного шантажу з приводу родини, яку каральні органи мали змогу заарештувати у будь-який момент. Заарештований не міг знати, що за таємним наказом НКВД СРСР за № 00486 від 15 серпня 1937 р. найближчі родичі викритих "ворогів народу" з 1 серпня 1936 р, підлягали негайному арешт).

Підготовчі заходи до нової хвилі масових репресій обґрунтовувалися у наказі наркома НКВС СРСР М. Єжова від 4 липня 1937р. Він вимагав від місцевих органів НКВС взяти на облік усіх осілих в області куркулів, колишніх злочинців, що повернулись після відбуття покарання, втікачів Із таборів та місць заслання. Відповідно до згаданого наказу, всі куркулі поділялись на дві категорії: 1) найбільш ворожі елементи, що підлягають арешту і розстрілу у порядку адміністративного проведення справ через "трійки"; 2) менш активні, але все ж ворожі елементи, що підлягають висланню в райони за вказівками НКВС СРСР. У числі організаційних заходів з підготовки проведення масштабної репресивної операції були: створення в обласних УНКВС спеціальних штабів з керівництва операцією, поділ кожної області на оперативні сектори, які збігалися з територією декількох районів. Для організації та проведення акції по кожному сектору формувалась оперативна група, яку очолював відповідальний співробітник обласного управління НКВС УРСР. На нього покладалось керівництво обліком та виявленням осіб, що підпадали під репресії, керівництво розслідуванням, затвердження звинувачувального висновку та виконання винесених "трійками" вироків. Відповідно до вимог оперативної обстановки діяльність таких груп забезпечувалася військовими чи міліцейськими підрозділами НКВС.

Сигналом для початку проведення цієї операції з 1 серпня 1937 р. став згаданий вище оперативний наказ НКВС № 00447 від 30 липня 1937 р. У ньому визначалися "цільові групи" репресій. Зокрема, окрім боротьби з "рештками ворожих класів" (колишніх куркулів, церковників, шпигунів і т. ін.), ставилося завдання ліквідації т. зв. переродженців і дворушників в партії, здійснити "чистку" військових кадрів тощо. Однак найбільш вражаючою ознакою цього документа було встановлення "лімітів" на арешти, що свідчило про ретельну підготовку і спланованість репресій. Наприклад, для НКВС УРСР спочатку було встановлено ліміт на арешт 28 800 громадян (Р. Биннер, Г. Бордюгов, М. Юнзи).

Вирішального значення для розмаху цієї масштабної репресивної операції набуло положення, відповідно до якого зазначені в наказі НКВС № 00447 цифри були лише орієнтиром. Допускалося підвищення цих цифр. Завдяки цьому положенню було знайдено механізм, що спонукав регіональних керівників НКВС до змагання за найвищі показники і що одночасно давав центральному керівництву в Москві інструмент дозування репресій. Приблизно у третині телеграм, що надійшли в ЦК ВКП(б), регіональні партійні керівники просили керівництво дати дозвіл на переслідування, разом з куркулями і колишніми злочинцями, інших груп населення, які відзначалися духом ворожості, небезпеки або шкідливості (Р. Биннер, Г. Бордюгов, М Юнзи).

Масштаби терору дозувалися і кадровими перестановками. Кожен новопризначений начальник управління НКВД і кожен новий партійний секретар, що став наступником колишнього, оголошеного "ворогом народу", вступав на свою посаду з гострою критикою курсу попередника. Після такого доносу можна було клопотати в Москві про новий ліміт репресій. Особливо місцеві керівники просили збільшити розкладку, що припала на область, за першою категорією (розстріл). Прискорення маховика терору зверху супроводжувалося активністю знизу. Органам НКВС на місцях не бракувало різного роду сексотів. Доносительство набуло епідемічного характеру, відомі і його мотиви - заздрість, прагнення отримати кімнату сусіда або усунути колегу, добитися заступництва властей чи просто відвести від себе підозру.

Розрядити вкрай загострену ситуацію мала спільна Постанова Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) "Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства" (17 листопада 1938 р.), яка обмежила розмах репресій і упорядкувала ведення слідства. Однак сам принцип пошуку та боротьби з "ворогами народу" нова постанова не виключала, а, більш того, орієнтувала органи НКВС на подальшу "очистку СРСР від шпигунів, диверсантів, шкідників... за допомогою більш надійних та досконалих методів". Фактично незмінним залишався механізм репресій. На заміну "трійкам" та "двійкам" формально відповідно до Закону про судоустрій СРСР (1938 р.) почали створюватися спеціальні суди - військові трибунали військ НКВС, які перебрали на себе значну кількість справ, розслідуваних органами НКВС стосовно як військових, так і цивільних осіб. Крім того, продовжувала функціонувати Особлива нарада при НКВС СРСР як позасудовий репресивний орган. Не були скасовані: Постанова ЦВК СРСР "Про порядок провадження справ про підготовку чи скоєння терористичних актів" (1 грудня 1934 р.), якою встановлювався виключний порядок розслідування та судового розгляду кримінальних справ про шкідництво, терористичні акти і диверсії. І надалі, виконуючи вказівки політичного керівництва країни, органи НКВС нерідко порушували чинні закони. А це серйозно дискредитувало та дезорганізовувало їхню роботу.

Отже, найбільшої "масовидності" (неологізм, запропонований В. Леніним) державний терор набирає у 1937-1938 рр. Тоді діяльність органів держбезпеки була спрямована на ліквідацію неіснуючого антирадянського підпілля та боротьбу з "ворогами народу", пошук яких здійснювався в усіх галузях суспільно-політичного та економічного життя. Простір для посилення репресивної діяльності органів НКВС відкривали ідеологія і практика більшовицької державності, що основувалися на нехтуванні правами людини та її цілковитому підпорядкуванні інтересам держави. Правотворчий процес не тільки не виключав, але й юридично обґрунтовував проведення "великого терору". Було створено чіткий механізм його здійснення, розширене правове поле діяльності НКВС.