Міжнародне право - Тимченко Л.Д. - 17.3. Міжнародна відповідальність за ядерну шкоду

Експлуатація ядерних промислових і наукових установок пов'язана з ризиком радіаційного забруднення. У разі його виникнення необхідно вирішувати проблему відповідальності за заподіяну ядерну шкоду. Проте ця проблема поки не набула в міжнародному праві глибокого та всебічного розроблення.

Нині в цій сфері діє низка міжнародних угод, що охоплюють незначну кількість держав. У 1963 р. була укладена Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду, яка набула чинності в 1977 р. З 1974 р. має силу Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 р. У 1963 р. Паризька конвенція була доповнена Брюссельською конвенцією, правда, з меншою кількістю учасників. Обидві конвенції були в 1982 р. доповнені Протоколом І і П. Вказані конвенції і протоколи, що їх доповнюють, охоплюють лише держави ОЕСР і за сферою дії є регіональними.

Згідно з цими конвенціями цивільно-правова відповідальність за ядерну шкоду настає у разі спричинення шкоди життю або здоров'ю людей, а також майну за умови, що таке спричинення пов'язане з експлуатацією ядерних установок певного типу або з транспортуванням ядерних матеріалів, або стало результатом радіоактивних властивостей ядерного палива, радіоактивних продуктів чи відходів на ядерній установці.

Режим відповідальності, встановлений названими конвенціями, характеризується новизною і спрямований на забезпечення певних гарантій захисту інтересів потерпілих від ядерної шкоди. В його основу покладено низку цивільно-правових принципів відповідальності за збиток: юридичне каналізування відповідальності1; абсолютна відповідальність; обмеження розміру відповідальності.

Принцип юридичного каналізування відповідальності вперше був відображений у Паризькій конвенції 1960 р., його сенс полягає в обмеженні кола відповідальних осіб за ядерну шкоду і єдиному страхуванні для покриття всієї відповідальності оператора перед третіми особами. Згідно із принципом абсолютної відповідальності особа, яка здійснює діяльність, що має підвищену небезпеку для оточення, несе відповідальність не тільки за умисне, а й за випадкове спричинення шкоди. Принцип обмеження розміру відповідальності спрямований на встановлення максимальної суми компенсації збитку. При цьому визначаються нижня і верхня межа відповідальності оператора.

Положення Віденської і Паризької конвенцій спрямовані на те, щоб фізичні та юридичні особи, яким заподіяна шкода на території будь-якої держави-учасниці в результаті ядерного інциденту, що мав місце на території будь-якої договірної сторони, могли подати позов до оператора ядерної установки в суді держави, на території якої відбувся інцидент. У свою чергу оператор зобов'язаний мати в певних межах фінансове забезпечення своєї відповідальності. Для цього в конвенціях передбачена система фінансового забезпечення, що включає обов'язкове страхування або іншу фінансову гарантію відповідальності оператора та інститут державного відшкодування. У часі відповідальність оператора ядерної установки обмежена строками позовної давності.

Подібним чином регламентується питання цивільно-правової відповідальності у Брюссельській конвенції про відповідальність операторів ядерних суден 1962 р. і Конвенції про цивільну відповідальність у сфері морського перевезення ядерних матеріалів 1971 р.

Поява цих міжнародно-правових актів була зумовлена дедалі ширшим використанням атомних енергетичних установок на морських суднах і непристосованістю національного законодавства держав до регулювання нових відносин, пов'язаних з атомним морським судноплавством.

На дипломатичній конференції у вересні 1997 р. у штаб-квартирі MAГATE було прийнято Протокол про внесення доповнень до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. і Конвенцію про додаткову компенсацію за ядерну шкоду, спрямовані на вдосконалення інституту відповідальності в міжнародному атомному праві. Україна підписала обидва документи.

У контексті цієї проблеми необхідно зазначити, що 72 держави виступили на підтримку "Кодексу поведінки із забезпечення безпеки і збереження радіоактивних джерел", розробленого MATATE у 2004 р. Вони заявили про наміри здійснювати роботу з метою дотримання його керівних принципів.

Нині перед міжнародним співтовариством постала актуальна проблема розвитку та вдосконалення міжнародного режиму відповідальності за ядерну шкоду. У Підсумковому документі Віденської зустрічі держав - учасниць НБСЄ 1989 р. підкреслюється необхідність підвищення ефективності системи відповідальності в ядерній сфері.

Проблематичним залишається питання публічної відповідальності за ядерну шкоду, тобто відповідальності держав. Варто не погодитися із пропозиціями про необхідність розроблення й ухвалення багатостороннього міжнародно-правового акта про відповідальність держав за транскордонний збиток, заподіяний ядерною аварією1. Ліквідація прогалин у міжнародно-правовому регулюванні відносин, пов'язаних з мирним використанням атома, сприятиме підвищенню ядерної безпеки і більш ефективній співпраці держав у цій життєво важливої галузі.