Науково-практичний коментар Закону України "Про нотаріат" - Коротюк О. В. - ГЛАВА 5. ПОСВІДЧЕННЯ УГОД

Стаття 54. Угоди, що посвідчуються у нотаріальному порядку

Нотаріуси та посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди.

Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.

Положення ст. 54 Закону України "Про нотаріат" стосуються питання посвідчення правочинів. У першу чергу слід звернути увагу на використання у наведеній статті застарілого терміна "угода", оскільки нині в цивільному законодавстві використовується більш широке поняття "правочин". Крім того, формулювання "нотаріальна форма" також не відповідає сучасним положенням Цивільного кодексу України, в якому передбачається усна та письмова форма правочинів, а нотаріальне посвідчення не належить саме до їх форм. Таким чином, доцільно викласти вказану статтю в іншій редакції, де передбачити формулювання "правочин" та зазначити випадки обов'язкового нотаріального посвідчення правочину, що узгодило б норми законодавства про нотаріат та цивільного законодавства.

Викликає також зауваження вказівка на те, що посадові особи органів місцевого самоврядування посвідчують правочини, щодо яких законодавством вимагається обов'язкове нотаріальне посвідчення. Так, відповідно до статей 37 та 40 Закону України "Про нотаріат" зазначені посадові особи можуть посвідчувати не всі подібні правочини, а лише заповіти та довіреності (див. коментар до ст. 37 Закону України "Про нотаріат").

Важливо, що нотаріальне посвідчення правочину нотаріусом, як і вчинення інших видів нотаріальних дій, є реалізацією особливих повноважень нотаріуса, публічних і приватних начал нотаріальної діяльності, які закріплюються в його правовому статусі (див. коментар до ст. З Закону України "Про нотаріат"). Серед правочинів, що підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, суттєве місце займають договори. Питання їх нотаріального посвідчення розкрито в роботі О. В. Коротюк "Зразки нотаріальних документів", де зазначається таке.

Поряд із законодавчими нормами, що безпосередньо врегульовують питання порядку вчинення нотаріальних дій і встановлюють вимоги щодо змісту правочину нотаріусу, важливо також врахувати положення постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року № 9, оскільки цей документ визначає основні критерії, за якими правочини визнаються недійсними в судовому порядку і його положення враховуються судами всіх інстанцій при розгляді судових спорів.

Так, у п. 8 Постанови зазначається, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку із цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210,640 ЦК та ін.). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача, тощо). Згідно зі статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору (п. З ч. 1 ст. З ЦК). Норма ч. З ст. 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Як зазначається в коментарі постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" істотного значення набувають і такі умови договору, на погодженні яких наполягає хоча б одна зі сторін. Наприклад, на пропозицію продавця в договір купівлі-продажу житлового будинку включено умову про завдаток, який для забезпечення договору повинен надати покупець. Якщо сторонами не досягнуто згоди з однієї чи всіх істотних умов договору, такий договір не вважається укладеним. Отже, до моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договір не є укладеним і не може бути визнаний недійсним. При цьому йдеться саме про відсутність згоди сторін. Неприпустимо кваліфікувати неоднозначне розуміння сторонами тієї чи іншої умови як відсутність згоди між ними1.

Таким чином, при посвідченні будь-якого правочину, у тому числі договору, важливо враховувати, що в разі відсутності в його тексті умов, що необхідні для укладення договору, такий договір буде вважатися неукладеним. Такі самі наслідки настають і в разі відсутності державної реєстрації правочину, який підлягає державній реєстрації.

Крім того, дійсність будь-якого правочину обов'язково пов'язується з відповідністю його чинному законодавству. Як зазначає Я. М. Ромашок, зміст правочинів не повинен порушувати положень не лише законів, а й інших нормативно-правових актів, прийнятих на основі Конституції України. Зміст правочину включає зазначення учасників правочину та ті права і обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких вони домовилися. Незазначення в змісті правочину його учасників (учасника) або зазначення їх всупереч законодавству означає, що зміст правочину суперечить актам цивільного законодавства, а тому може бути визнаний судом недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК України. Незазначення в договорах юридичних адрес сторін, дати та місця їх укладення, банківських рахунків сторін не повинно тлумачитися як порушення вимог щодо змісту правочину і не тягне за собою їх недійсності, крім випадків, прямо передбачених у законі (наприклад, на підставі ч. З ст. 247 ЦК України довіреність, у якій не зазначена дата її вчинення, є нікчемною). Правочин у всіх випадках повинен визнаватися недійсним, якщо він суперечить імперативним нормам закону2.

У пункті 13 Постанови вказано, що з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Цей же пункт визначає, що, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, то вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. Таким чином, якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, то до моменту здійснення державної реєстрації він не є укладеним, а отже, не створює жодних юридичних наслідків.

Пункт 19 вказаної Постанови визначає, що відповідно до статей 229-233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення другої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Норми ст. 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів. Таким чином, під впливом обману може бути вчинено лише дво- і багатосторонній договір.

Відповідно до пунктів 21 та 22 Постанови при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо другої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК необхідне встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Враховуючи викладене, нотаріусу необхідно впевнитись у тому, що посвідчуваний ним правочин вчиняється особою добровільно, без будь-якого тиску на неї.

Постанова також передбачає, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Слід зазначити, що чимала кількість договорів набуває чинності з моменту їх нотаріального посвідчення, а інші, які за законом не підлягають нотаріальному посвідченню, можуть бути посвідчені нотаріально за бажанням сторін. Тому додержання вимог законодавства під час вчинення нотаріальних дій та відповідність посвідченого договору діючим нормативно-правовим актам відіграє вкрай важливу роль у подальшому використанні посвідчуваних документів, зокрема, в питаннях їх дійсності і набрання чинності.

При посвідченні договорів нотаріусу слід враховувати особливості кожного з їх видів та типів, чітко дотримуючись вимог закону.

Необхідно зазначити, що чинне законодавство передбачає обов'язкове нотаріальне посвідчення деяких договорів.

Таблиця 7. Види договорів, щодо яких законодавство передбачає обов'язкове нотаріальне посвідчення

Слід зауважити, що згідно з вимогами ч. З ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації-з моменту державної реєстрації.

Щодо договорів, для яких законом не передбачено обов'язкове нотаріальне посвідчення, то момент набуття ними чинності визначається за ч. 4 ст. 639 ЦК України, де вказується, що коли сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Варто зазначити, що законом надається сторонам право нотаріально посвідчити договір, який не підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Разом з тим право на здійснення державної реєстрації договору за домовленістю сторін чинним законодавством не передбачено. Тому договір підлягає державній реєстрації виключно у випадках, встановлених законом.

Варто зазначити, що договори не є єдиними правочинами, щодо яких законом вимагається обов'язкове нотаріальне посвідчення. До останніх слід також відносити довіреності (див. коментар до ст. 58 Закону України "Про нотаріат"), заповіти (див. коментар до ст. 56 Закону України "Про нотаріат") тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 54 Закону України "Про нотаріат" нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін. Таким чином, крім обов'язку визначити обсяг цивільної дієздатності та дійсні наміри сторін щодо змісту правочину нотаріус зобов'язаний упевнитись також у тому, що викладені ним відомості і умови правочину повністю відповідають заявленим намірам учасників нотаріальної дії.