Профілактика злочинів - Джужа О.М. - 11.1. Поняття та сутність рецидивної злочинності

11.1. Поняття та сутність рецидивної злочинності

Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу кримінологів, оскільки її рівень свідчить про ефективність правоохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї злочинності. Небезпідставно вважається, що рецидивісти є носіями і зберігачами кримінальної субкультури, вони становлять "серцевину" злочинного світу. А тому протидія цьому виду злочинності є одним з найважливіших завдань карної політики держави.

Питанням боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чимало досліджень як в Україні, так і в інших республіках колишнього СРСР. Проте далеко не всі питання вирішені однозначно. Існують навіть різні погляди на саме поняття рецидивної злочинності.

Особливість цього явища у тому, що воно складається з окремих рецидивних злочинів, іншими словами, - актів рецидиву. Тому визначення поняття такої злочинності та її кримінологічних характеристик залежатиме від того, що саме будемо розуміти під словосполученням "рецидив злочинів".

Кримінальний рецидив - поняття міждисциплінарне. Теорія кримінального права розглядає його як різновид множинності злочинів поряд із сукупністю та повторністю. Чинне кримінальне законодавство не дає загального визначення рецидиву, хоча вказує на умови, які можуть стати підставою для визнання неодноразово засудженої особи особливо небезпечним рецидивістом. Саме це й призвело до того, що серед багатьох правників, особливо практичних, поширилося помилкове ототожнювання рецидиву з поняттям особливо небезпечного рецидивіста. Стаття 33 Кримінального кодексу України поняття рецидиву визначає так: "Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин".

Законодавче визначення рецидиву потрібне для застосування відповідних санкцій, передбачених нормами кримінального законодавства: було б несправедливо посилювати покарання за злочин, судимість за який погашена або знята. Так само є підстави не зважати на судимість за вчинення злочину з необережності, оскільки необережної злочинної діяльності не буває. Отже, йдеться про рецидив злочинів у його кримінально-правовому розумінні, тобто маються на увазі юридична кваліфікація повторення злочину і призначення покарання. З позиції кримінології погашення або зняття судимості не є вирішальною обставиною для визнання рецидиву. Якщо колишній злодій краде, то він цим демонструє свою прихильність до злодійства, незалежно від формально-юридичної відсутності судимості. Злочинна необережність у біографії особи, яка знову вчинила будь-який злочин, теж свідчить про певні її негативні риси та шкідливі звички, а тому, з точки зору кримінології, не виключає поняття рецидиву. Кримінологічне розуміння рецидиву злочинів є ширшим, ніж кримінально-правове. Воно охоплює не лише умисні, а й необережні злочини.

Водночас, кримінологічне визначення рецидиву не може ігнорувати такої обставини, як минула судимість. Цим рецидив відрізняється від інших видів множинності злочинів - повторності і сукупності: людина вже отримала покарання, але не зробила для себе необхідних висновків. Відповідальність за минулі "гріхи" психологічно відокремлює рецидивіста від тих, хто хоча й не раз скоювали злочини, але не були викриті і не понесли кари. Російський криміналіст XIX століття А. Лохвицький з цього приводу писав: "А чи нема у цьому випадку деякої вини самого суспільства, яке так погано озброєне, що не спинило його (злочинця) на першому злочині? Безкарність, як відомо, дуже заохочує і розбещує".

Виходячи з цих міркувань, кримінологічне визначення рецидиву можна сформулювати так: рецидив злочинів - це повторне кримінальне правопорушення, скоєне особою, яка раніше була судимою або зазнавала інших, передбачених законом, заходів впливу, що застосовуються судом замість покарання, незалежно від форми вини та наявності судимості.

Кримінально-правовий рецидив - це лише особливий різновид рецидиву кримінологічного. Протиріччя між ними немає, а є співвідношення загального й особливого.

Існує також пенітенціарний рецидив, визначення якому дається наукою кримінально-виконавчого права. Це повторне вчинення злочину під час відбування покарання у місцях позбавлення волі, а також після звільнення з місць позбавлення волі.

Залежно від кількості судимостей або інших форм притягнення до кримінальної відповідальності рецидив буває простим (дві судимості) і складним чи багаторазовим (три і більше судимостей). За характером злочинів рецидив може бути спеціальним, якщо вій складається з однакових або однорідних суспільно небезпечних діянь, і загальним, який об'єднує неоднорідні злочини (наприклад, перша судимість за злісне хуліганство, друга - за шахрайство). За ознакою тяжкості виділяють рецидив тяжких злочинів і особливо небезпечний рецидив. Злочинна діяльність рецидивістів може мати ознаки одночасно спеціального і загального рецидиву (наприклад, дві судимості за крадіжки, а третя - за зґвалтування). Такий рецидив називають змішаним.

Співвідношення між злочинами, за вчинення яких особа неодноразово притягувалась до відповідальності, іменується структурою рецидиву. Вона відображає кримінальну біографію рецидивіста, хоча й далеко не повну, маючи на увазі нерозкриті злочини, за які винній особі вдалося уникнути відповідальності. Існують певні статистичні закономірності рецидивних структур:

1) частота спеціального рецидиву, тобто ймовірність повторного засудження за той самий або схожий злочин, дорівнює приблизно 60%;

2) час між звільненням рецидивіста від попереднього покарання та новим злочином (інтервал рецидиву) значною мірою залежить від його віку, сімейного стану та характеру злочинної діяльності. Інтервали рецидиву відображають його інтенсивність;

3) тісний кореляційний зв'язок між ступенями суспільної небезпеки злочинів: чим тяжчим був попередній злочин, тим більша ймовірність повторного тяжкого злочину;

4) загалом ступінь суспільної небезпеки зростає до третьої судимості; після цього злочинна діяльність статистично стає менш тяжкою: даються взнаки старіння неодноразово судимих осіб та їх деградація.

Вивчення й узагальнення структур рецидиву є передумовою кримінологічного прогнозування повторності злочинів.

Отже, рецидивна злочинність - це сукупність учинених на певній території протягом певного часу злочинів особами, раніше судимими.

Як і злочинність узагалі, рецидивна злочинність має кількісні та якісні показники. Кількісним показником традиційно вважають рівень рецидивної злочинності. Він визначається у відсотках до загального числа зареєстрованих злочинів у відповідному регіоні чи країні. Наприклад, в Україні протягом 2009 року було розкрито близько 298 тис. злочинів. Серед них 73 тис. учинені раніше судимими особами. Відповідно до цього обчислюють рівень рецидивної злочинності:

Рівень рецидивної злочинності визначається таким показником, як відсоток рецидивістів серед усіх осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності.

Відсоткові кількісні показники приваблюють простотою розрахунків. Утім, відсотки рецидивної злочинності залежать не лише від кількості рецидиву і рецидивістів, а й від загального числа розкритих злочинів і виявлених осіб. Тому точнішими показниками рецидивної злочинності є її коефіцієнти, які розраховуються на 10 чи 1 тисячу мешканців регіону, що мають судимість. Наприклад, у регіоні "А" серед 20 тис. розкритих злочинів 3 тис. вчинені особами, які мали судимість, а в регіоні "Б" зареєстровано за той же час 30 тис. злочинів, з них 4 тис. рецидивних. Де вищий рівень рецидивної злочинності, якщо відомо, що в регіоні "А" проживають 15 тис. раніше судимих осіб, а в регіоні "Б" - 20 тис?

Користуючись відсотковим показником, ми впевнимося, що рівень рецидивної злочинності в регіоні "А" буде майже на 2% вищим, ніж у регіоні "Б" (15% проти 13,3%). Інший висновок дає порівняння коефіцієнтів рецидивної злочинності в цих регіонах. У регіоні "А" він буде:

У регіоні "Б":

Отже, в обох регіонах рівень рецидивної злочинності однаковий, хоча відсоткові показники помітно відрізняються.

Коефіцієнти рецидивної злочинності розраховуються за такими двома формулами:

і)

де Крз- коефіцієнт рецидивної злочинності; Зр - рецидивні злочини;

С - число раніше судимих осіб у регіоні, 1000 - масштаб розрахунків.

2)

де Кр- коефіцієнт рецидивістів; Ор - виявлені рецидивісти, які вчинили нові злочини; С - кількість раніше судимих мешканців, 1000 - масштаб розрахунків.

Якісним показником рецидивної злочинності є її структура, тобто співвідношення між різними видами і групами злочинів. Треба відрізняти структуру рецидиву (послідовність злочинів, учинених рецидивістом) від структури рецидивної злочинності як множини рецидивних злочинів, зафіксованих на певній території за певний час.

Будучи частиною усієї розкритої злочинності, рецидивна в основному має таку ж структуру, що й загальна: переважають чоловіки; жінки-рецидивістки серед засуджених до позбавлення волі становлять лише 5-7%. Нагадаймо, що жіноча злочинність займає до 20% усієї зареєстрованої злочинності. Серед рецидивістів значно менше неповнолітніх (до 1%). Це пояснюється тим, що до другого засудження більшість підлітків встигає стати повнолітніми. Рідко трапляються в рецидивній злочинності посадові й необережні злочини, тоді як частішими є крадіжки, грабежі, розбої, торгівля наркотиками, фальшивомонетництво, а також агресивні насильницькі злочини.

Структурні особливості рецидивної злочинності відображають не стільки кримінальний професіоналізм рецидивістів, скільки соціальне відчуження та маргіналізацію їх особи. Злочинна "кар'єра" рецидивістів після 40-річного віку завершується тим, що більшість або відмовляється від злочинної діяльності, або переходить до менш небезпечної "тіньової" діяльності чи перетворюється у "бомжів". Неодноразове перебування у місцях позбавлення волі й утрата сімейних та інших корисних зв'язків зумовлює низький соціальний статус рецидивістів, а звідси - труднощі в їх ресоціалізації.

Кожен четвертий повторно засуджений має три і більше судимостей. Причому понад 25% звільнених із місць позбавлення волі новий злочин учиняють протягом перших шести місяців, майже 45% - протягом першого року, дві третини повертаються у місця позбавлення волі протягом двох років, а 80% - протягом п'яти.

Всупереч поширеній думці, рецидивісти рідше беруть участь у групових злочинах: мають значення вік і кримінальний досвід. Серед них багато професійних злочинців. Але не треба ототожнювати рецидивну злочинну діяльність із професійною: більшість неодноразово судимих за крадіжки, грабежі та розбої вчиняє злочини без попередньої підготовки, ситуативно, у нетверезому стані.

Динаміка рецидивної злочинності протягом (1996-2009) відзначалася щорічним зростанням кількості повторних злочинів: від 40 до 73 тис, тобто на 80%. Водночас, через загальне збільшення злочинності їх частка у відсотках за ці роки майже не змінилася. Зросло і число виявлених рецидивістів: від 37 - до 50 тис, а відповідні відсоткові показники зменшилися з 18 до 14,5%. Ці дані наочно підтверджують недостатню репрезентативність відсоткових вимірів рецидивної злочинності.

Відомий німецький кримінолог Г. Ашаффенбург зазначав: "... написати портрет особи злочинця ми не в змозі. Риси най цинічнішої жорстокості врівноважуються сентиментальними проявами, вражаюча брехливість одного перебуває у гострому протиріччі з відвертою наївністю іншого, і, що найдивніше, часто в одній і тій же особі ми зустрічаємо поєднання протилежних якостей" .

Спроба однозначно назвати таку характерну рису, яка відрізняла б особу рецидивіста від інших людей, приречена на невдачу. Як і всюди, особи, засуджені неодноразово, дуже різні. Але їх об'єднує недостатня внутрішня спроможність до саморегуляції поведінки, схильність до імпульсивних реакцій без спроби обміркувати наслідки власних вчинків, прагнення задовольнити свої бажання негайно будь-яким способом.

Ось приклад із судової практики. 32-річний Є., з двома судимостями, після відбуття покарання за умисне вбивство твердо вирішив розпочати нове життя. Деякий час це йому вдавалося: не пиячив, працював. Але випадково зустрівся з Г., з яким познайомився у місцях позбавлення волі. Запросив додому, пили горілку, а коли їм здалося, що мало - пограбували сусідку. Суд призначив йому 8 років позбавлення волі і визнав особливо небезпечним рецидивістом.

Злочинна діяльність кожного рецидивіста по-своєму унікальна, як унікальна і будь-яка особа. Втім, існують загальні ознаки однорідних злочинів, наприклад, крадіжок, убивств, хабарництва, що впливають на формування типових рис особи злодія, убивці, хабарника тощо. Отже, можна стверджувати, що особа рецидивіста - це сукупність психологічних і моральних якостей, типово властивих винним у злочинній діяльності певного спрямування, які неодноразово притягуються за це до кримінальної відповідальності.

Рецидив злочинів не лише впливає на формування в особі внутрішньої готовності порушити закон, а й створює криміногенні чинники, що сприяють подальшій соціальній деградації особи. Перебування в місцях позбавлення волі, що їх уже давно називають "університетами злочинності", сприяє встановленню зв'язків між асоціально налаштованими засудженими, взаємній криміналізації, формуванню злочинних груп та тюремної субкультури. Водночас стосовно зовнішнього світу у засуджених виникає відчуження, що провокує процес стагнації. "Людині властиво знаходити виправдання власним вчинкам. Як тільки суспільство висловило свій протест, поведінка індивідів стає більш асоціальною" .

Безладне життя під час недовгих інтервалів між судимостями, зловживання алкоголем та наркотиками, суворі умови перенаселених слідчих ізоляторів швидко шкодять здоров'ю. Неврози, психопатичні відхилення, туберкульоз, венеричні хвороби - звичні наслідки численних "ходок" до місць позбавлення волі. Серед обстежених лікарями особливо небезпечних рецидивістів виявилося 42% інвалідів.

Більшість рецидивістів страждає різного роду психопатіями. алкоголізмом, наркоманією та іншими формами психічних захворювань, які не виключають осудність і в спеціальній літературі іменуються пограничними. Найпоширенішою серед засуджених за тяжкі насильницькі злочини є епілептоїдна (збуджена) психопатія (близько 50%). Епілептоїди гнівливі, запальні, імпульсивні, схильні до алкогольних запоїв. Помітне місце серед психопатів займають істеричні особи (близько 20%), для яких властиві егоцентризм, прагнення звернути на себе увагу оточуючих, жага свого визнання, брехливість і підкреслено театральна поведінка. Вони найбільше повторюють корисливі злочини - крадіжки, шахрайство тощо.

Досить поширеною є також психопатія нестійкого типу (циклотімічна) - 16%. Для таких осіб характерні емоційна неврівноваженість, несподівана зміна настрою - від ейфорії до глибокої депресії. Типова структура рецидиву для них - хуліганство, вандалізм, грабежі, розбої, зґвалтування тощо. Для рецидивістів, які вчиняють переважно корисливі злочини, властиві також параноя і шизоїдна психопатія (15%). Параноїки надто егоїстичні, вірять у свою винятковість, а все, що навколо них, має значення, оскільки торкається них особисто. Нетолерантні, вкрай підозрілі, схильні до агресії. Шизоїди - інтравертні, неохочі до спілкування, не знають співчуття і жалю. Холодність у них доходить до емоційної тупості. Більшість рецидивних проявів пов'язана з агресивними злочинами, що скоюються з винятковою жорстокістю.

Класифікація рецидивістів має велике значення для раціональної організації виправного процесу в установах Державної пенітенціарної служби України і прогнозування рецидиву. Найпоширенішим є групування неодноразово засуджених осіб за характером злочинної діяльності, а також за глибиною і стійкістю антисоціальних установок особи. За першим критерієм рецидивісти поділяються на: а) загальнокримінальних корисливих (злодіїв, шахраїв, грабіжників тощо); б) економічних (хабарників, розкрадачів, контрабандистів, валютників та ін.); в) насильницьких (убивць, хуліганів, ґвалтівників); г) інших (дезертирів, які ухиляються від сплати аліментів, засуджених за необережні злочини тощо).

Асоціальність особи визначається не лише тривалістю і характером злочинної діяльності, кількістю судимостей, а й поведінкою у місцях виконання покарань. Відрізняються: а) кримінально-активні, постійно спрямовані на вчинення злочинів та інших правопорушень; б) схильні до скоєння злочинів за сприятливих обставин; в) особи, які випадково були втягнуті у злочин.

Безумовно, названі класифікації мають чимале практичне значення, але вони не використовують досягнення кримінальної психології. У рецидивній злочинній діяльності вага суб'єктивного чинника значно зростає: адже йдеться про людей, які вперто, незважаючи на суворі покарання, знову і знову чинять зло. Тому доцільно мати на увазі і психологічну класифікацію. Відомий російський психолог А. Ф. Лазурський, розглядаючи психологічні типи людей, виокремив спотворений тип особи . Біографії затятих злочинців свідчать про спотворені сторони їх характерів та інших складових особи.

Поклавши в основу два критерії: 1) рівень психічної активності (силу, стійкість і динамічність психічних процесів людини)2 та 2) домінуючі якості рецидивіста, які визначають його злочинну діяльність, отримаємо таку класифікацію:

Психологічна характеристика кожної з восьми груп рецидивістів містить типові акцентуації особи та особливості кримінальної мотивації. Акцентуація особи - це ті чи інші психічні відхилення, які не визнаються патологічними і наче б то перебувають між нормою і патологією.

"Розсудливі" вчиняють переважно корисливі злочини. Різниця між середнім і нижчим рівнями визначається вибором засобів і тривалістю злочинної діяльності. Типові акцентуації характеру: гіпертимна, педантична, демонстративна (істерична). Так звані "відверті егоїсти" - люди переважно педантичної акцентуації. їх розсудливість поширюється лише на задоволення індивідуальної потреби "тут і зараз" і не охоплює віддалені наслідки. Відзначаються акуратністю і прискіпливим виконанням запланованих дій. Проте не досить рішучі, часом страждають на іпохондрію. Діють найчастіше без співучасників. Засоби вчинення крадіжок та інших злочинів стандартні і майже завжди повторюються.

Середній рівень, названий "лицемірами", відзначається розвинутішими інтелектуальними і вольовими якостями, що спонукають їх до лідерства. Типові акцентуації - гіпертимна і демонстративна. Гіпертими діяльні, аморальні, владолюбиві. Вони екстраверти, легко спілкуються з людьми, викликають у них симпатії, чим нерідко зловживають. Особи з гіпертимною акцентуацією найчастіше стають лідерами злочинних груп і авторитетами в "зонах". Демонстративна акцентуація проявляється в балакучості, нестриманому фантазерстві, підкресленій театральності поведінки. Прагнуть бути завжди на виду, приписують собі фантастичні пригоди і доблесті. Схильні до авантюризму. Найпоширеніші злочини - шахрайство, хабарництво, розкрадання з використанням посадового становища та інші економічні злочини. Легко пристосовуються до тюремних умов, приєднуючись до активу, який підтримує адміністрацію, або до злісних порушників режиму.

"Слабовільні" рецидивісти становлять досить численну категорію звичних правопорушників. їхня поведінка вкрай нераціональна, здійснюється під впливом конкретної ситуації, спокуси, підбурювання з боку співучасників тощо. Нижній рівень цих рецидивістів умовно називають "апатичним". Цим підкреслюються такі якості, як меланхолічний темперамент, пасивність, навіювання, схильність до депресій, млявість. Характерна акцентуація - дистимічна (нестала). Дистими мовчазні, замкнуті, стримані, підозрілі. Серед "непристосованих" часто трапляється також циклоїдна акцентуація. Для таких осіб властиві несталість настроїв, знижена здатність протистояти зовнішнім впливам та життєвим труднощам.

Рецидивісти, названі "імпульсивними", відзначаються холеричним темпераментом, емоційною неврівноваженістю, нестабільними і безрозсудними реакціями на зовнішні подразники. Необачні рішення виникають за першим спонуканням: бажання, яке виникло, негайно переходить у відповідну дію, без затримок обміркування вчинку, його наслідків. Звідси - їхня рішучість і схильність до енергійних дій, яка, однак, поєднується зі значною легковажністю. Характерна акцентуація - епілептоїдна. Епілептоїди відзначаються жорстокістю і злобою, схильні до алкоголізму та наркоманії.

Середній рівень імпульсивних - "афективні" відрізняються від "безпорядних імпульсивних" більшою соціалізацією: злочини вчиняють під впливом афектних зривів. Вони мають розвиненіший інтелект, самокритичніші, менше залежать від алкогольної чи наркотичної токсикації. "Безпорадні імпульсивні" - це невротики, алкоголіки, наркомани, токсикомани, які переважно скоюють злочини у стані наркотичного збудження.

"Емоційний" тип рецидивіста, на відміну від "імпульсивного", вчиняє низку злочинів обмірковано, під впливом сталого емоційного настрою, політичного чи релігійного фанатизму, помсти, жадоби влади, образи тощо. Часом почуття ворожості, що спонукає до тяжких насильницьких злочинів, виникає з нікчемного приводу. Існує два рівні активності - "енергійні озлоблені" (середній), і "спотворено жорстокі" (нижчий). Останнім властива аморальність, егоцентризм, садизм, примітивне мислення, озлобленість. Мотивація злочинів мас садистський характер: суб'єкт відчуває задоволення від того, що завдає страждання потерпілим. Це маніяки-вбивці та сексуальні маніяки. "Енергійні озлоблені" відзначаються більшою цілеспрямованістю злочинної діяльності. Мотивація не завжди садистська, буває й садистсько-мазохістичною, тобто суб'єкт прагне не лише чужих страждань, але й власних. Злочинці цього підтипу здатні на терористичні акти ціною власного життя чи здоров'я.

Звичайно, наведена класифікація рецидивістів, як і будь-яка інша, не може претендувати на повноту і завершеність. Нескінченне розмаїття людських характерів неможливо вмістити в якусь одну схему. Однак кожна класифікація по-своєму корисна, бо дає орієнтири у пізнанні механізму рецидивної злочинної поведінки, часом украй суперечливої та ірраціональної.