Теорія держави і права - Кириченко В.М. - Тема 8. ПРАВОТВОРЧІСТЬ ТА ДЖЕРЕЛА (ФОРМИ) ПРАВА

План

1. Поняття, ознаки та види правотворчості.

2. Поняття та стадії правотворчого процесу.

3. Поняття та види джерела (форми) права.

4. Поняття та види нормативноправових актів.

1. Поняття, ознаки та види правотворчості

Правоутворення відображає процес формування права як ре­зультат соціального розвитку суспільства і складається з трьох ета­пів:

1) гносеологічного, який відображає процес виникнення і станов­лення права у формі правосвідомості;

2) матеріального, який виражає формування права у вигляді конк­ретних правовідносин;

3) інституціонального, який відображає існування права як систе­ми правових норм, тобто цей етап і є правотворчістю. Правотворчість — це правова форма діяльності держави та

уповноважених організацій, яка спрямована на прийняття, зміну, призупинення чи скасування правових норм.

Правотворчість є результатом об'єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо спрямованих на їх врегулювання. Правотворчість — це особлива функція держави та її уповноважених суб'єктів, правова форма їх діяльності.

Метою правотворчості є створення єдиної, внутрішньоузгод­женої системи правових норм, яка регулює різноманітні за змістом суспільні відносини; розвиток і вдосконалення національного права; утвердження принципу верховенства права. Зміст і значення правотворчості полягає у тому, щоб вибрати такий варіант врегулювання суспільних відносин, який би повною мірою відповідав поставленій меті.

Правотворчість характеризується такими ознаками:

1) здійснюється передусім державою, а також народом (шляхом референдуму) чи уповноваженими організаціями (органи місце­вого самоврядування, профспілки тощо);

2) відображується у створенні нових норм права, зміні або скасу­ванні чинних правових норм;

3) здійснюється у межах, встановлених процесуальними нормами (процедурами);

4) має організаційну спрямованість.

Правотворчість здійснюється на основі принципів, додержання яких допомагає уникати помилок та створення неефективних право­вих норм, сприяє підвищенню правової культури фізичних та юриди­чних осіб тощо.

Принципи правотворчості — це основоположні ідеї, керівні основи діяльності, пов'язаної з прийняттям, зміною або скасуван­ням норм права.

Основними принципами правотворчості є:

1) гуманізм, тобто формування нормативноправових актів повин­но здійснюватися на основі загальнолюдських цінностей та при­родних прав людини, які мають бути спрямованні на захист прав і свобод громадян, задоволення їх інтересів і потреб;

2) демократизм, тобто участь народу (безпосередньо на референ­думі) і недержавних організацій у процесі підготовки та прийн­яття нормативноправових актів, врахування суспільної думки й інтересів різних соціальних груп;

3) гласність, тобто відкритість правотворчого процесу на всіх його етапах для широкої громадськості, інформування громадян про прийняті нормативноправові акти та їх реалізацію;

4) законність, тобто правотворча діяльність повинна здійснюва­тись у відповідності до Конституції та чинного законодавства країни, відповідати загальним принципам міжнародного права, дотримання встановленої правової процедури підготовки, при­йняття і опублікування нормативноправових актів, компетенції суб'єктів правотворчості;

5) науковість, тобто використання результатів сучасних досягнень юридичної та інших наук при підготовці нормативноправових актів, залучення до їх розроблення науковців, фахівців відповід­ної галузі права чи господарства, використання вітчизняного та зарубіжного досвіду, врахування правил законодавчої техніки. Залучення насамперед ученихюристів до правотворчої діяльно­сті, забезпечує об'єктивну оцінку положень проектів норматив­ноправових актів;

6) професіоналізм, тобто участь у правотворчій діяльності профе­сійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих фахівців відповідних галузей науки (юристів, управлінців, економістів та інші), що забезпечить високий рівень прийнятих нормативноправових актів.

7) системність, тобто послідовність у правотворчості, взаємо­зв'язок і взаємодія нормативноправових актів, узгодження кож­ного акту з нормами Конституції, чинним законодавством та ра­тифікованими міжнародноправовими актами;

8) своєчасність, тобто необхідність своєчасного реагування суб'єк­тів правотворчості на зміни в соціальноекономічному і політич­ному розвитку суспільства та оперативного видання відповідних нормативноправових актів;

9) планування, тобто для правового забезпечення розвитку основ­них напрямків суспільних відносин необхідна концентрація зу­силь щодо підготовки пріоритетних законодавчих актів і послі­довність їх прийняття. Планування допомагає уникнути непродуманого правотворення, ліквідувати дублювання і зосе­редити зусилля на створенні умов для якісної підготовки норма­тивноправових актів.

У зв'язку з тим, що процес правотворчості є складним і багатог­ранним явищем, його можна класифікувати на види за різними крите­ріями.

Залежно від способу створення норм права правотворчість поділяється на такі види:

1) санкціонування органами державної влади, тобто надання юри­дичних властивостей вже існуючим соціальним нормам, які іс­нують у суспільстві у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, що виникли у результаті узагальнення практики дія­льності людей або громадських організацій;

2) прийняття правових норм суб'єктами правотворчої діяльності, що знаходить прояв у вигляді нормативноправових актів чи но­рмативноправових договорів;

3) надання рішенням судового або адміністративного органу з кон­кретної юридичної справи загальнообов'язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ у майбутньому (правовий прецедент).

Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на:

1) правотворчість народу в процесі проведення референдуму, тобто прийнятті законів шляхом всенародного голосування. Закони, прийняті на референдумі, мають вищу юридичну силу, вони не потребують додаткового затвердження і є обов'язковими до ви­конання на всій території країни. Змінити їх можна лише в ре­зультаті проведення повторного референдуму;

2) правотворчість представницького органу державної влади — па­рламенту. У правотворчості України головну роль відіграє зако­нодавчий орган державної влади — Верховна Рада, яка має ви­ключне право щодо прийняття законів;

3) делеговану правотворчість, тобто не нормотворча діяльність уповноважених органів державної влади, яка здійснюється за прямим дорученням вищого представницького органу державної влади, зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за здійсненням делегованих повноважень;

4) правотворчість органів місцевого самоврядування, яка виража­ється у наданні представницьким органам і посадовим особам сільських, селищних, районних, міських рад права приймати но­рмативноправові акти (рішення), які діють на території певної адміністративнотериторіальної одиниці;

5) правотворчість громадських організацій (об'єднань), яка вира­жається у прийнятті рішень (статутів), у яких визначаються пра­ва і обов'язки членів організації, порядок діяльності, реорганіза­ції та ліквідації самої організації. Нормативні акти видаються також їх керівниками;

6) локальну правотворчість, яка виражається у прийнятті конкрет­ним підприємством, установою, організацією статутів, поло­жень, правил, виданні наказів, розпоряджень, посадових інструк­цій тощо.

Залежно від юридичної сили нормативноправових актів, правотворчість поділяється на:

1) законотворчість, тобто діяльність парламенту щодо підготовки і прийняття законів, які є актами вищої юридичної сили;

2) підзаконну правотворчість, тобто діяльність президента, уряду, міністерств, комітетів, відомств, державних адміністрацій, орга­нів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ, організацій щодо підготовки і прийняття підзаконних норматив­ноправових актів на підставі та у виконання законів. Підзаконна правотворчість, у порівняні з законотворчістю, ха­рактеризується більшою оперативністю, гнучкістю, меншою форма­льністю, а також компетентністю відповідних органів, які її здійсню­ють, що збільшує ефективність прийнятого юридичного рішення.