Теорія нотаріального процесу - Фурса С.Я. - 9.7.2. Строки вчинення нотаріального провадження

Щодо строків вчинення нотаріального провадження, то, згідно Ч. 1 ст. 42 Закону, на них мають вплив такі умови:

- оплата нотаріального провадження;

- сплата податку з доходів фізичних осіб;

- подача всіх необхідних документів.

У той же час ч. 2 ст. 42 Закону суперечить частині першій, оскільки у ній йдеться про можливість відкладення нотаріального провадження у разі необхідності витребування додаткових відомостей або документів від фізичних та юридичних осіб. Тобто виникає питання, як розцінювати документи і відомості, необхідні для вчинення нотаріального провадження.

Тобто стадія вчинення нотаріального провадження, згідно ч. 1 ст. 42 Закону розпочинається лише після подачі всіх необхідних документів, а в ч. 2 цієї норми говориться про додаткові документи, тобто з аналізу ч. 1 ст. 42 Закону виходить, що додаткові документи не необхідні (іншими словами, не потрібні для вчинення нотаріального провадження) документи. Якщо вони не потрібні, то нотаріус не вправі відкладати вчинення нотаріальної дії.

Ця суперечність (колізія) у регламентації нотаріальних проваджень зумовлена, на наш погляд, таким. Нотаріус прийняв оплату і не перевірив достатність документів для вчинення нотаріального провадження, оскільки робити це без оплати недоцільно. Якщо ж він заявить про недостатність документів, то заявник може піти від нотаріуса і вимагати повернення оплати. Такий варіант не влаштовує нотаріусів, і законодавець пішов шляхом відкладення нотаріального провадження до надання всіх необхідних документів, оскільки при виявленні недостатності документів вони мають ставати необхідними, а не додатковими. Така колізія у термінології може бути розв'язана конкретизацією ч. 2 ст. 42 Закону та констатацією реальних обставин, про що й має бути зазначено у цій нормі: "Якщо під час перевірки документів нотаріусом буде встановлена недостатність документів або необхідність перевірки згоди на вчинення нотаріального провадження заінтересованих осіб, то в цьому випадку нотаріус може відкласти вчинення нотаріального провадження".

На практиці нотаріуси часто стикаються з необхідністю витребування додаткових відомостей та документів для вчинення багатьох нотаріальних дій. Наприклад, для оформлення спадкових прав необхідні свідоцтва про народження, про шлюб померлих громадян, відомості про наявність вкладів на ім'я спадкодавця тощо. Для видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя нотаріусу необхідна інформація про вклади подружжя. Отримання таких даних відбувається шляхом звернення нотаріуса до відповідних установ.

Важливою для вчинення нотаріальних дій є вимога щодо належності доказів. Тобто нотаріус приймає тільки ті докази, які мають значення для вчинення даного нотаріального провадження. Недопустимо прийняття доказів (а відповідно, і вимагати надати такі докази), які не мають значення для вчинення нотаріальної дії. Проте, як зазначає Т. Калініченко , нотаріуси іноді витребовують документи, не передбачені нормативними актами, як обов'язкові і за їх відсутності відкладають чи зупиняють вчинення нотаріальної дії. А таке недотримання вимог закону щодо належності доказів може призвести до порушення прав суб'єктів нотаріального процесу. Ця позиція є цікавою, але автором така ситуація сприймається більш категорично - це зловживання своїми професійними правами. У такому разі має наставати дисциплінарна відповідальність нотаріуса, оскільки в цьому випадку можна констатувати збирання відомостей для власних потреб або непрофесіоналізм.

При цьому в деяких випадках до витребування доказів спонукає Закон. Автор не погоджується з тим, що нотаріус вправі свої сумніви у достовірності документів вирішувати шляхом призначення експертизи. Дане положення на практиці не застосовується з багатьох причин, найважливішими серед яких є: неврегульованість питань щодо оплати експертизи; призначення експертизи може порушувати права громадян, за рахунок часу яких нотаріус буде "розвіювати" сумніви у достовірності документів. Якщо у нього виникають сумніви у достовірності документів, то він має, насамперед, звернутися до тих уповноважених органів, які їх посвідчували, видавали, або до тих осіб, яким належать відповідні права, наприклад передані на підставі довіреності, яка викликає сумнів.

Якщо продовжувати аналогію з сумнівами нотаріуса, то в цьому випадку можна відправляти заявника на психіатричну експертизу, коли у нотаріуса виникнуть сумніви в адекватності сприйняття ним подій, що мають місце в нотаріальному процесі. Наведена аналогія підкреслює незаконність усунення сумнівів за рахунок призначення експертизи.

Деякі вчені піднімають питання про сприйняття нотаріальних дій як юридичних фактів у цивільному праві. Така позиція є цікавою, але сумніви нотаріуса не можуть розцінюватися як юридичний факт і як підстава для призначення експертизи. Автор пропонує користуватися загальним принципом нотаріального процесу, що нотаріальні дії вчиняються у разі безспірності встановлених нотаріусом юридичних обставин. Якщо нотаріус має сумніви, то він не вправі вчиняти нотаріальну дію до їх усунення, але це має робитися не шляхом призначення експертизи, а шляхом отримання додаткових відомостей із документів, які він вправі витребувати. Крім того, якщо достовірність документа викликає у нотаріуса сумнів, він вправі звернути увагу на цю обставину правоохоронних органів, оскільки надання особою підроблених документів містить ознаки злочину, передбаченого ст. 358 КК.

Доволі цікавим у контексті визначення строків вчинення нотаріального-провадження та виникнення сумнівів у нотаріуса є питання про сплату податку з доходів фізичних осіб, яке давно дискутується вченими і провідними фахівцями України, оскільки демократичні засади нашого суспільства зумовлюють можливість публічної дискусії з важливих юридичних питань. В Росії питання щодо фіскальної функції нотаріату давно вирішено, про що свідчать відповідні публікації181.

Автор же сприймає це питання як складне, оскільки нотаріуси не повинні вимагати сплати від особи податку з доходів фізичних осіб, оскільки воно належить до компетенції державної податкової інспекції, яка й має контролювати сплату податків фізичними та юридичними особами. Цей висновок пояснюється тим, що кваліфікація нотаріуса не дозволяє йому чітко визначати розмір податків з доходів фізичних осіб, враховувати пільги незахищених верств населення, вирішувати питання про звільнення від сплати податку тощо. Отже, він не може правильно встановити розмір податків, то й не повинен здійснювати контроль за їх сплатою фізичними особами.

Так, нотаріус є самозайнятою особою і зобов'язаний особисто сплачувати податки, але за себе. Отже, він повинен вміти здійснювати їх розрахунок, але у даному конкретному випадку він відповідатиме за власні дії, а не за дії інших осіб. Сплата податків та інших обов'язкових платежів має здійснюватися нотаріусом в порядку та розмірах, встановлених Податковим кодексом України.

Загалом автор не заперечує проти можливості нотаріусів виконувати фіскальну функцію, але не шляхом прийняття довідок про сплату будь-яких податків, оскільки в цьому випадку вони мають стати фахівцями з питань оподаткування. Дійсно, відповідно до виконуваної нотаріусами функції вони отримують інформацію про перехід прав власності на майно, взамін чого інша особа отримує доволі часто кошти. Отже, таку інформацію вони й зобов'язані надсилати до податкових інспекцій, яка має визначати розмір податків, терміни їх сплати тощо.

Якщо ж буквально сприймати фіскальну функцію, то її мають виконувати реєстраційні органи, оскільки саме при державній реєстрації прав власності на об'єкти нерухомості відбувається остаточний їх перехід. Саме вони й мають вимагати від фізичних та юридичних осіб сплати податків та саме вони мають звертатися до податкових інспекцій з відповідними довідками про вчинені нотаріальні дії. А нотаріуси лише фіксують волевиявлення осіб, яке може бути потім і не зареєстроване.

Розглядаючи питання про ускладнення в нотаріальному процесі, можна зазначити, що вони вже були ґрунтовно проаналізовані вченими. Так, автор поділяє концепцію СЯ. Фурси щодо необхідності належної кваліфікації відкладення нотаріального провадження та його зупинення.

Вважаємо, що доцільно законодавцю врегулювати в Законі України "Про нотаріат" питання спливання строку відкладення провадження. Як має діяти в такому випадку нотаріус? У даному разі можливі такі варіанти:

- якщо інформація, заради якої здійснювалось відкладення нотаріальної дії отримана, то нотаріус вчиняє таку дію;

- якщо отримана інформація унеможливлює вчинення нотаріусом нотаріальної дії, він може відмовити у її вчиненні та таку відмову у подальшому можна оскаржити;

- якщо строк відкладення нотаріальної дії пройшов, а зацікавлені особи до нього не з'явилися, то нотаріусу слід залишити нотаріальне провадження без розгляду, і це в подальшому не позбавить осіб можливості повторного звернення за вчиненням такої нотаріальної дії.

У разі відкладення вчинення нотаріального провадження та одержання повідомлення про порушення цивільної справи за заявою заінтересованої особи, яка оспорює право або факт, про посвідчення якого просить інша заінтересована особа, нотаріус на думку С.Я.Фурси зупиняє провадження по цій нотаріальній дії до набрання рішенням суду законної сили.

Звернемо увагу й на інший аспект строків вчинення нотаріального провадження. Наприклад, нотаріус вживає заходів до охорони спадкового майна і проводить комплекс заходів, включаючи укладення договорів про зберігання майна. Але це перший етап нотаріального провадження із вжиття заходів до охорони спадкового майна, оскільки другий має включати його передачу спадкоємцям. Він може розпочинатися із заяви спадкоємців про бажання отримати спадкове майно, а може ініціюватися його зберігачем, якщо термін дії договору закінчується. Тому ці випадки мають бути передбачені законом, оскільки заява зберігача майна до нотаріуса про закінчення строку дії договору, який був укладений у межах охорони спадкового майна, має служити підставою для таких дій нотаріуса: по-перше, передачі спадкоємцям заяви щодо фактичного прийняття ними спадщини; по-друге, можливої пролонгації договору; по-третє, укладення договору з іншим зберігачем майна, якщо спадкоємці не визначилися, хто і яку частку від спадщини отримає в натурі і спір розглядається в суді, а зберігач майна не погоджується на пролонгацію договору. Тобто в цьому випадку ми взяли до уваги лише найпростіші відносини із вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, але вони можуть ускладнюватися й судовим процесом щодо розірвання договору в односторонньому порядку, смертю виконавця за договором тощо. У цьому контексті автор підтримує концепцію С. Я. Фурси щодо об'єднання нотаріальних провадження у один нотаріальний процес чи їх роз'єднання.

Отже, питання строків вчинення нотаріальних проваджень або окремих їх етапів чітко не встановлене у законодавстві і не конкретизоване у Порядку, тому потребує подальших досліджень.