Теорія нотаріального процесу - Фурса С.Я. - 9.7.6. Встановлення намірів особи (сторін) вчинити правочин

Це питання розглядається в контексті правових можливостей нотаріусів, коли їм наданий лише комплекс заходів, за допомогою яких вони здатні виявити волю особи і відрізнити її від волевиявлення, що обумовлене при зверненні до нотаріуса. На практиці існують випадки, коли особи свідомо порушують права інших осіб і з їх поведінки не випливає, що вони діють на шкоду іншій особі. Доволі часто це має місце, коли представник юридичної або фізичної особи діє не стільки в інтересах довірителя, скільки у своїх власних інтересах. Наприклад, доволі часто такі випадки мають місце, коли представник уповноважений продати належний юридичній або фізичній особі об'єкт нерухомості і у довіреності не встановлена мінімальна вартість такого об'єкту, отже представник продає об'єкт нерухомості за оцінкою реєстраційного органу, а різниця між реально сплаченими коштами та ціною за договором залишається у представника. Автор впевнений, що нотаріуси мають посвідчувати правочини за ринковими цінами або цінами, які близькі до ринкових, а у разі істотної відмінності вартості об'єкту договору від ринкових цін необхідно відмовляти у вчиненні правочину.

Іноді до нотаріусів звертаються з непередбачуваними вимогами. Наприклад, коли особа, що діє на підставі доручення на право користування і розпорядження транспортним засобом, вимагала від нотаріуса посвідчити договір дарування на її ім'я. Складність цієї правової ситуації полягала в тому, що нотаріусу практично неможливо пояснити особі, якій було передано право розпоряджатися майном, що вона сама собі не може подарувати майно, яке вона "купила на підставі довіреності". Тобто з самого початку людина потрапила у неправильно зафіксовані правовідносини, оскільки замість права власності на автомобіль особа отримала статус представника власника, хоча й з правом розпорядження цим автомобілем. Але подарувати сам собі представник не може з багатьох причин. Говорити пересічним громадянам про те, що неможливим є випадок посвідчення договорів, коли інтереси обох сторін за договором представляє один представник, недоцільно, оскільки, як показує практика, вони бажають формального підтвердження цього положення. Згідно ч. 4 ст. 720 ЦК доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним і це не зважаючи на те, що представнику надане право розпорядження майном, хоча й з останнім положенням автор не погоджується. Частина 3 ст. 238 ЦК однозначно встановлює, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тому питання про перереєстрацію автомобіля або будь-якого іншого майна в нотаріальному порядку не може бути вирішене, оскільки поняття "перереєстрація" для нотаріусів неконкретне, а воно має вирішуватися лише шляхом укладення передбаченого законодавством договору. Так, представник- "власник" потрапив у важку правову ситуацію тому, що намагався здійснити придбання майна не сплачуючи належних при посвідченні договору купівлі-продажу коштів. Проблемність обходу закону полягає в тому, що при "додатковому" посвідченні договорів щодо переводу права власності на себе представник втратить більше коштів, ніж якби одразу належно посвідчував свої права. У такій ситуації існують й додаткові ризики, наприклад, у разі смерті власника майна тощо, представник може реально втратити будь-які права на майно.

Тому важливість правильного виявлення волі для особи і її сприйняття нотаріусом важко переоцінити для охорони і захисту прав громадян. Це завдання лежить не тільки у площині складності права, а й зумовлено тим, що громадяни доволі часто нотаріуса не сприймають як власного помічника з правових питань.

Виходячи із буквального аналізу ч. 10 ст. 44 Закону України "Про нотаріат" можна дійти висновку, що при посвідченні договорів у нотаріальному порядку, сторони позбавляються права посилатися на те, що угода укладена внаслідок помилки або обману, під тиском насильства або збігу тяжких обставин тощо. До такого висновку спонукає однозначне положення даної правової норми - нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Але неможливо фетишизувати діяльність нотаріусів, які не здатні при посвідченні договору передбачити, як у майбутньому будуть розвиватися реальні відносини. Наприклад, особа, яка має попередню домовленість з банком на отримання кредиту, укладає попередній договір купівлі-продажу майна, але вона не гарантована від втрати роботи і на цій підставі їй можуть відмовити у наданні кредиту тощо. Умови ж договору встановлюються на той час, коли укладається і посвідчується нотаріусом договір. Саме тому не можна говорити про те, що помилка особи при посвідченні договору може бути встановлена нотаріусом. У той же час, помилки у волевиявленні суб'єктів договору виявляються не під час укладення і посвідчення договору, а через певний проміжок часу.